Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551-479 рр. до н. е.). Його погляди викладено у книзі «Луньюй» ("Бесіди і судження"), складеній його учнями. Протягом багатьох століть дана книга справляла значний вплив на світогляд та спосіб життя китайців. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім´я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім´ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є "сином неба", його влада має божественне походження. Та сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників та підданих побудувати власні взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх "старших". Але заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності. Доброчесність у вченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм та принципів, щодо якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю та відчуття обов´язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" – суворе та чітке визначення обов´язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому "ім´я", тобто так позначити місце та ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник – чиновником, підданий – підданим, батько – батьком, а син – сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція протиставляється управлінню на підставі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв´язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності. Невдовзі після виникнення конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної та політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, "старших" і "молодших", інший давньокитайський мислитель – Мо Цзи (479-400 рр. до н. е.), як засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей та обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі котрої лежить ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття "воля неба", яка виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові та приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка та моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління постає вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.

Мо Цзи також висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства і управління, люди обрали найбільш доброчесну та мудру людину правителем, зробили її "сином неба", котрий покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Ідея єдиної справедливості та єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства та жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою віднайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву "легізм". Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи "законників" був китайський мислитель Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) – правитель області Шан. Він виступив із обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв та ритуалів, традиційної етики, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції та ритуалі, а на підставі єдиних, чітко визначених законів – "фа" (звідси китайська назва школи – "фацзя"), які спираються на суворі покарання.

Закони, але не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов´язані із їхнім розумінням відносин між державною владою та населенням як антагоністичних за природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків та переконань та певністю, що тільки за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Заданий ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих та сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. Окрім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників цієї школи фацзя. Всіх їх об´єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління.

В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так й конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Останнім помітним напрямом філософії Стародавнього Китаю постав даосизм. Його ідейним натхненником був Лаоцзи. В основі напряму панувало переконання, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковані законам вічності. Головний метод державного управління – "мудрість простоти" – створення правителем умов задля природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою. Головна категорія вчення – "дао". Дао означає "шлях" осягнення законів природи, її закономірностей. Вчення закликає людей жити по природних законах, відповідно до Дао, універсальним принципом. При цьому дао трактується як абсолютна категорія, що не піддається опису, одвічний вселенський принцип. Дао безтілесне і не піддається плотському сприйняттю, воно скрізь та ніде, безформне і безіменне, нескінченне і вічне, порожнє і невичерпне. Воно – прабатько всього, включаючи богів. Все народжується із Дао та все вирушає в Дао. Саме Дао знаходиться у безкінечному циклічному кругообертанні. Дао – вищий закон буття, але не буття, як таке; поза буттям, за його межами, але це не Бог, не надприродна сила, бо Дао природнє хоча й неосяжне. Про Дао згадують як про "початок і матір десяти тисяч речей", тобто сутнісну основу буття. Проте Дао не є буттям , але це і не небуття. Це те, що є першопричиною. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, проте є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність. Політичний та історичний процес – це причина впливу Дао.