Розвиток національного гуманітарного наукового знання у XVI–XVII ст.

Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді, наприкінці XVI – в першій половині XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни тривіуму, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі були основою так званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму– математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка[14].

Про високий рівень української гуманітарної науки XVII ст. свідчать словники, серед яких на увагу заслуговує „Семимовник" (оригінал зберігається нині в Оксфордському університеті), в якому латинські слова перекладені сімома мовами: грецькою, турецькою, татарською, вірменською, українською і румунською. Словник був задуманий як посібник для розвитку культурно-економічних зв’язків українців з країнами чорноморського басейну.

Наші земляки мають значні здобутки у розвитку державно-правової думки. Так, автором першої у світі Конституції є український політичний і громадський діяч Пилип Орлик. 5 квітня 1710 р. його обрали гетьманом Запорізького війська. У цей же день Пилип Орлик оголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького», що було набагато раніше, ніж у США, де Конституцію прийняли у 1787 р., чи у Франції та Польщі (в 1791 р.).

Рис. 6. Фрагмент Конституції Пилипа Орлика.

Таким чином, при загальному збереженні європейської орієнтації відбулось зміщення акцентів в освіті з грецької домінанти в бік латинизації, вивчення латинської мови як міжнародної. Найпомітнішого поступу зазнали у XVI–XVII ст. гуманітарні науки, зокрема граматика та інші словесні дисципліни, що пояснюється специфікою духовної атмосфери часу, коли Україна переживала своє культурно-національне відродження з досить чітко вираженим ренесансно-гуманістичним забарвленням.

Університети ХІХ ст. та їх роль у розвиткові національної освіти і науки.

Першим університетом, який створено на території України, що входила до складу Росії, був Харківський. Він був заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітника В.Н. Каразіна. У 1811 при ньому було засновано Філотехнічне товариство, а у другій половині ХІХ ст. – Харківське математичне товариство, Харківське історико-філологічне товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне та ін. Боротьба за самовизначення української нації обумовила зростання інтересу до вивчення власного життя, побуту, історії, фольклору. Наприкінці 20-30-х рр. ХІХ ст. при Харківському університеті був створений Гурток любителів української народності, члени якого збирали і записували народні пісні, звичаї, обряди.

Неабиякого розвитку досягла у Харківському університеті математична наука. Так, її ректор у 1813-1820 рр. Тимофій Осиповський видав тритомний підручник "Курс математики". Олександр Ляпунов, професор і завідувач кафедри механіки, створив загальну теорію сталості руху механічних систем, а також написав низку робіт з теорії ймовірностей.

Вчені–педагоги й випускники університету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки на Слобожанщині та національне відродження Україні. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835-1891) – український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) – поет, історик, був ректором університету; Микола Сумцов (1854 -1922) – фольклорист, етнограф, літературознавець; Ілля Мечников (1845-1916) – біолог, фізіолог, ембріолог, імунолог; Дмитро Багалій (1857-1932) –український історик, філософ та громадський діяч, академік Української Академії Наук. Видатними вихованцями Харківського університету є історик і етнограф Микола Костомаров (1817-1885), історик Дмитро Яворницький (1855-1940), автор ґрунтовної тритомної праці "Історія запорізьких козаків", психолог Дмитро Узнадзе (1886-1950);математик Олександр Ляпунов (1857-1918).

Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький (1855-1940)

Основні біографічні дані: Дмитро Яворницький родом із села Сонцівка Харківської області. 1881 року по закінченні історико-філологічного факультету Харківського університету Яворницький був залишений для підготовки до професури, однак захоплення історією Запоріжжя викликало невдоволення університетського керівництва, і його було звільнено з роботи. 1902 земська управа і наукове товариство міста Катеринослава запросили Яворницького на посаду директора крайового історичного музею ім. О. Поля, в якому він працював до 1932, придбавши для нього цінні рукописи, портрети історичних діячів, мистецькі картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції й ін. 1920 — 33 Яворницький був викладачем Катеринославського Інституту народної освіти, в якому 1925 — 29 очолював н.-д. кафедру українознавства.

Видатні досягнення: Досліджував історію Запорозької Січі, організуючи археологічні розкопки на Запоріжжі та відвідуючи архіви Москви, Варшави, Києва, Соловецького монастиря. завдяки його старанням створено колекцію матеріальних пам'яток — 75 000 експонатів, зв'язаних з Запоріжжям і Півднем України, які зберігаються в Дніпропетровському державному історичному музеї.

Цікаві факти: Яворницький підтримував творчі зв'язки з сучасними йому українськими культурними діячами, служив порадами І. Репінові до виконання картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» і позував до образу писаря.

Київський університет розпочав свою діяльність 15 липня 1834 р. як Київський Імператорський університет святого Володимира. Апеляція до імені князя Володимира символізувала місію новоствореного навчального закладу у продовженні християнсько-православних традицій славної історії Київської Русі. Спочатку було започатковане навчання на філософському факультеті у складі двох відділень – історико-філологічного та фізико-математичного. На посаді першого ректора Університету було затверджено 30-річного видатного вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича. У 1835 роців університеті відкрився юридичний факультет, а 1847 року – медичний. Після поділу філософського факультету на два самостійних факультети, до структури університету до 1917 року входило 4 факультети.

Всупереч бажанням імперського уряду перетворити Київський університет на форпост російського самодержавства, у його стінах вирували ідеї вільнодумства. Упродовж 1830-1860-х рр. університет був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 рр. тут розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство. Засновником і автором програмних творів товариства («Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків») був видатний історик Микола Костомаров, який очолював університетську кафедру російської історії, є автором "Історичних монографій та досліджень".

Ідейним натхненником кирило-мефодіївців був поет Тарас Шевченко, який у 1845-47 рр. працював вчителем малювання школи живопису університету і одночасно займав посаду в університетській Археографічній комісії (тимчасовій комісії для розгляду давніх актів).

У 1883 р. в університеті навчалося 1700 студентів, а вже у 1913 р. ця кількість зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів і доцентів. При університеті діяло 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій.[15]

Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську».

Тут плідно діяли всесвітньовідомі наукові товариства: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного імені Нестора-літописця (засновник В.С. Іконніков, професор, історик, академік УАН (1920).

ХІХ століття – час розвитку української історії й етнографії, серед творців якої були і науковці київського університету. Так, ректор Михайло Максимович, заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини, а також написав понад 100 наукових праць не лише з історії, а й ботаніки, зоології, фізики, хімії. Професор Володимир Антонович написав понад 300 праць з історії, археології та етнографії України, а також зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України ХVІ-ХVІІІ ст. Михайло Драгоманов, приват-доцент кафедри загальної історії історико-філологічного факультету видав «Нові українські пісні про громадські справи: 1764-1880» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (1883-1885) та інші. У 1851 році в університеті була заснована Комісія для опису губерній Київського учбового округу, до складу якої згодом увійшло відділення етнографії. А на середину ХІХ ст. етнографія виокремилась як самостійна наука.

Серед найвідоміших випускників університету: мікробіолог Д.К. Заболотний, математики М.Г. Чеботарьов і О.Ю. Шмідт, історик Є.В. Тарле, письменники Я. Івашкевич, М.О. Булгаков, О.Є. Корнійчук, М.Т. Рильський, композитори М.В. Лисенко, Л.М. Ревуцький. Тут навчалися художник М.М. Ге, письменник К.Г. Паустовський, лікар і вчений О.О. Богомолець. До 1917 року університет підготував близько 20 тисяч спеціалістів.

У ХІХ ст. піднесення набула медицина, внесок до розвитку якої зробили випускники Київського університету, зокрема, Микола Стражеско, який вперше у світі дав розгорнутий опис клінічних форм інфаркту міокарда. Феофіл Яновський створив українську школу терапевтів, був членом багатьох наукових товариств, є автором 62 праць з питань інфекційних хвороб, туберкульозу, захворювань легень, нирок, шлунково-кишкового тракту, патології кровообігу тощо, у тому числі низки монографій.

Професор Київського університету у 1870-1871 рр., пізніше викладач вищих медичних шкіл у Петербурзі й Москві Микола Скліфосовський, був не лише талановитим лікарем, але й вченим, праці якого були присвячені питанням військово-польової хірургії, травматології, хірургії органів черевної порожнини тощо.

Історія вищої освіти на півдні України почалася у 1865 р. – часу відкриття в Одесі Новоросійського університету. Багато яскравих сторінок вписали в історію університету і України його викладачі та випускники: Ілля Мечников – творець учення про імунітет, лауреат Нобелівської премії, який разом зі своїм учнем мікробіологом М. Гамалією заснували першу в Україні й другу у світі (після пастерівської) бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. У 1870-1876 рр. Іван Сєченов — засновник вітчизняної фізіології, обіймав посаду професора кафедри фізіології у Новоросійському університеті в Одесі. У 1880-х роках в університеті навчався Дмитро Заболотний, згодом Президент Всеукраїнської Академії Наук, академік. Хірург Іван Сабанєєв, один з основоположників світової судинної хірургії, у 1904-1908 рр. працював на посаді приват-доцента Новоросійського університету.

Чернівецький університет було засновано у жовтні 1875 р. Указом австрійського імператора Франца-Йосифа на основі теологічного інституту, що існував із 1827 року з німецькою викладовою мовою та з окремими кафедрами української та румунської мов і літератур.

За австрійської влади університет мав три факультети: правничий, філософський та православної теології (єдиний православний факультет в Австрійській імперії). Останній був розташований у резиденції буковинського митрополита і цілковито забезпечений навчальними приміщеннями. Свою роботу він розпочав у складі 7 кафедр, а саме: вивчення Біблії і тлумачення Старого та Нового Заповітів; догматики; теологічної моралі; історії церкви; церковного права; практичної теології та східних мов.

На філософському факультеті кафедри очолювали: української мови –К. Ганкевич (1875–1876), І. Онишкевич (1876–1882), С. Смаль-Стоцький (1885–1918), слов'янських мов – О. Калужняцький (1875–1898) і Є. Козак (1899–1919); практичного богослов'я – Д. Єремійчук (1899–1919).Першим ректором Чернівецького університету став учений і громадський діяч К. Томащук. Тут викладали і вели дослідницьку роботу вчені європейського рівня: економіст Й. Шумпетер, юрист Г. Гросс, славіст О. Калужняцький, україніст С. Смаль-Стоцький, композитор і письменник С. Воробкевич та інші.В Чернівецькому університеті навчалисяІ. Франко, Л. Мартович, Д. Лукіянович.

Рис. 7. Будівля Чернівецького університету (1864-1882), архітектор Йозеф Главка

На українських землях у кінці ХІХ ст. були створені спеціалізовані вищі навчальні заклади – Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України, м. Дніпропетровськ (1899)).

Функціонування університетської освіти в Україні в XIX ст. призвело до формування української національної інтелігенції, розвитку природничих, математичних, медичних наук, історичних наук, поширенню у суспільстві інтересу до національної історії, традицій, культури українського народу.