Ситуація обернення / доторкання.

Гра / весільна обрядовість

Простежуються паралелі з весільною обрядовістю, що простежується в обряді упізнання нареченим нареченої і навпаки. По регламенту «Домостроя» наречена мала скриватися від очей нареченого до вінчання. Де піднімала покривало і показувала своє обличчя. В Україні старша дружка розхвалювала нареченого перед свахою, наречений мав знайти серед дружок наречену і стати з нею поряд.

Сліпе упізнання має еротичний підтекст (гаски). Гра у жмурки виражає ритуальну адаптацію психологічних стереотипів еротичної і сексуальної поведінки. Еротичний підтекст цієї гри простежується у європейській літературі ХVІІІ ст. У цю гру грають юнаки і дівчата. Спіймала сліпцем дівчина має поцілувати того, хто її спіймав. Іноді гра є своєрідним гаданням – бути пійманою кимось значить бути обманутою.

У російських дворян ця гра називалася жмурки чи сліпий козел (козел – плодовитий). Дівчатам зав’язували очі і вони ловили юнаків.

Обрядовій практиці весілля відповідає казкова мотивація весільних сюжетів. У казці герой шукає і «всліпу» упізнає наречену, яку зникла. Олена Премудра хоче вийти заміж лише за того, хто зможе від неї сховатися. Чоловік забороняє дивитися на нього (Алєнький цветочек).

З точки зору ініціації наречений і наречена беруть участь в ритуальній ситуації зорового вибору, набуваючи через це нового знання. (пор. рос.: невеста — «невідома») і нове соціальне народження, «побачене» майбутнє.

Сліпота протиставляється зору, але це протистояння не фатальне. Рос. «жмурки», «жмуриться», «морок» пор. с литовським margas, латиським margs – «рябий» и, далі, з такими словами (нім. morgen, гот. maurgins, д-ісл. myrkvi), семантика одночасно взаємовиключає і взаємодоповнює конотації світла і темряви, білого і чорного.

Доторкування, удар, є елементом сюжетної дії орієнтованої на саму себе в обмеженому просторі. Доторкування ніби закріплює постулат «Я був тим, ким тепер є, ти будеш тим, ким тепер я є»).

Психіатрам відомі випадки, коли прагнення до доторкування набувають форми хворобливої нав’язливості, спрямованої на те, щоб зняти відчуття тривоги, страху емоційного дискомфорту (особливо до протилежної статі / секс як зняття стресу). Доторкування до іншої людини чи іншого предмета начебто попереджає пов’язане з ним «зараження», начебто зарані віддає те, що потенційно може бути перейняте від об’єкта доторкання і тим самим попереджує «зараження» того, хто доторкається. Так, на Півночі Росії вважалося. Що страх перед покійним пропадає, коли доторкнутися до нього. Аналогічний звичай торкатися покійного відомий в Англії. «Взяте» повертається до того, як воно взяте. Поведінкова фіксація компульсивних актів виявляється як стереотипна ритуальних і магічних дій захисного характеру, а символіка нав’язливого доторкування трактується як ритуальна антиципація, ритуальне «попередження майбутнього» при якому реальний страх забруднення при доторкуванні (мізофобія) і в цьому випадку реальних страх смерті (танатофобія) де актуалізується його результативним попередженням.

Ймовірно, що психологічно акт доторкання відтворює онтологічну автономію того, хто доторкується тим, що фіксує базисну для цієї автономії взаємозворотність даного і відданого, отриманого і поверненого.

Психологи і філософи співвідносять тут роль торкання і погляду. Тактильне присвоювання в певній мірі тотожні візуальному. Прикладом можуть бути повір’я про дурний погляд. Той, хто торкається присвоює те, до чого він торкається, той, хто дивиться ніби присвоює те, на що він дивиться (чоловік любить очима). В тому чи іншому випадку зворотність слугує терапевтичним засобом і навпаки (еротичні фільми не завжди корисні і викликають залежність).

Психотерапевтичний ефект гри в жмурки аналогічний цьому, напевне ефекту самоідентифікації того, хто грає.

Той, хто грає у жмурки грає самого себе. Він грає сам із собою. В інверсії зору і сліпоти, життя і смерті.

Гра у жмурки описується у казках. Найчастіше ця гра відбувається у лісі, куди потрапляє падчерка. Грає вона з лісовиком, ведмедем чи Бабою Ягою. Умови гри такі, коли її знаходять, то гублять, коли ні – виконують її бажання й відпускають додому («Ох» казка).

В ролі сліпих ловців виступають господарі дому, образ яких пов’язаний з потойбічним світом. Заховатися падчерці допомагає миша, за те, що вона її нагодувала. Отримавши винагороду, падчерка повертається додому, після чого у ліс їде рідна дочка, але не справляється із завданням і гине, що підкреслює те, що умови гри не були такими жартівливими.