Спори, пов’язані зі створенням господарських товариств.

Спочатку необхідно вирішити питання щодо підвідомчості корпоративних спорів. Актуальність насамперед цієї проблеми у розгляді корпоративних спорів насамперед підтверджується тим фактом, що 17 з 54 пунктів постанови Пленуму Верховного суду України № 13 від 28 жовтня 2008 року "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" присвячені саме проблемі підвідомчості таких справ.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством. У разі відсутності прямої вказівки закону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб'єктним складом.

Зокрема, на підставі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. При цьому справи, що виникають з корпоративних відносин, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам незалежно від того, які особи — юридичні чи фізичні — є учасниками корпоративних відносин, з яких виник спір.

Тому, якщо стороною у справі є фізична особа, вирішального значення при розмежуванні юрисдикцій набуває питання, чи є дана справа такою, що виникає з корпоративних відносин.

Зокрема, проблемним є питання, чи підлягають розгляду господарським судом справи, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні підприємства, колективні

підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа.

У судів склалась неоднозначна практика щодо підвідомчості даної категорії спорів. Окремі суди застосовують за аналогією п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК і щодо спорів, пов'язаних з діяльністю інших суб'єктів господарювання.

Так, рішенням Господарського суду Чернігівської області від 14 травня 2007 р. у справі за позовом Ш., І. до сільськогосподарського виробничого кооперативу “Зоря” задоволено позов та визнано недійсним рішення загальних зборів членів цього кооперативу, незважаючи на те, що позивачі є фізичними особами.

Господарський суд м. Києва 16 травня 2007 р. також прийняв рішення у справі за позовом Т. до колективного підприємства “Тала” про визнання незаконними рішень загальних зборів цього підприємства.

І навпаки, ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду у справі за позовом М. до споживчого товариства “Речовий ринок”, Ф.Л., П., Г., Ф.І., Ф.Ю., К. про визнання недійсним рішення зборів засновників цього товариства, засновницького договору товариства та скасування державної реєстрації засновницького договору суд припинив провадження у справі у зв’язку з тим, що товариство не є господарським товариством, а тому дія п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК на нього не поширюється.

У зв'язку з цим вбачається, що при вирішенні питання про підвідомчість аналогічних категорій справ до врегулювання на законодавчому рівні у судів відсутні підстави виходити за межі підвідомчості господарських судів, визначені ст. 12 ГПК.

Тому незважаючи на те, що спори, пов'язані з діяльністю інших юридичних осіб, є за своїм змістом близькими до спорів, що виникають з корпоративних відносин, якщо хоча б однією зі сторін спору є фізична особа, перші підвідомчі загальним судам.

Не підлягає розширеному тлумаченню п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо стороною у справі не є ні господарське товариство, ні його учасник (засновник, акціонер), у тому числі такий, що вибув.

Зокрема, спори за участі спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали учасниками господарського товариства, є підвідомчими загальним судам.

Так, Донецький апеляційний господарський суд постановою від 12 червня 2007 р. у справі за позовом ТОВ “Зодіак” до Л.С., Л.О. про визначення їх часток у статутному капіталі товариства, успадкованих після смерті учасника товариства, обґрунтовано припинив провадження у справі на підставі п. 1 ст. 80 ГПК (спір не підлягає вирішенню в господарських судах). Судова колегія апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що цей спір не є корпоративним з огляду на те, що відносини між юридичною особою-позивачем та спадкоємцем померлого учасника не є корпоративними.

Проте є й випадки помилкового розгляду господарськими судами справ за позовами спадкоємців учасників товариства–фізичних осіб.

Наприклад, Київський апеляційний господарський суд рішенням від 23 квітня 2007 р. змінив рішення Господарського суду м. Києва від 28 лютого2007 р. у справі за позовом М. до ТОВ “Статус”, ТОВ “Торгівельні мережі 2000” щодо визнання частково недійсним протоколу загальних зборів, визнання учасником товариства та стягнення моральної шкоди. Судова колегія вказаного суду прийняла рішення про відмову у задоволенні позову у зв’язку з тим, що загальні збори відмовили позивачу (спадкоємцю) у прийнятті до складу учасників товариства. З таким висновком погодився також Вищий господарський суд України у постанові від 19 липня 2007 р.

У результаті вивчення судової практики встановлено, що проблемним є також питання чіткого розмежування корпоративних та трудових відносин, оскільки правовідносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом та господарським товариством, регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного (господарського) права.

Відповідно, у господарських судів та загальних судів склалась неоднакова практика щодо визначення підвідомчості даної категорії справ.

Так, рішенням Господарського суду м. Севастополя від 22 березня 2007 р. задоволено позов К. до ТОВ “Альфа і Ко” про визнання недійсним рішення зборів учасників про обрання Л. директором товариства та визнання недійсним наказу голови товариства про призначення Л. на цю посаду.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2007 р. рішення місцевого господарського суду скасовано у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним наказу голови товариства, в цій частині провадження у справі припинено у зв’язку з тим, що внутрішні відносини між працівником, у тому числі особою, яка є одноособовим виконавчим органом підприємства, які стосуються трудових обов’язків та обов’язків підприємства щодо створення сприятливих умов праці, визначаються нормами трудового права.

Отже, накази про прийняття на роботу та звільнення з посади є актами волевиявлення підприємства, спрямованими на встановлення або припинення трудових відносин між підприємством та конкретним працівником.

Тому спори, пов’язані із скасуванням (визнанням недійсними) наказів про прийняття на роботу, звільнення з посади, належать до трудових спорів і непідвідомчі господарським судам.

Господарський суд Сумської області 23 квітня 2007 р. прийняв рішення у справі за позовом П. до ТОВ “Сумський регіональний маркетинговий центр”, К.Г., К.Ю. про визнання недійсним протоколу зборів учасників товариства, на яких було прийнято рішення про звільнення з посади директора товариства та призначення іншого. Харківський апеляційний господарський суд постановою від 7 червня 2007 р. рішення залишив без змін.

Аналогічний висновок зробила колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Ухвалою від 25 квітня 2007 р. у справі за позовом П. до ЗАТТ “Поріччя”, Г. про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів ЗАТТ “Поріччя” та зобов’язання усунути перешкоди у виконанні П. обов’язків голови правління скасовано рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 18 липня 2006 р. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2006 р. у зв’язку з незаконністю та необґрунтованістю, а справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про розгляд справи в порядку господарського судочинства у відповідності до Закону № 483-V.

Як випливає із змісту ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі —КЗпП), до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ч. 4 ст. 65 Господарського кодексу України (далі — ГК) у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. А згідно з ч. 6 вказаної статті керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

При вирішенні питання, чи є спір, який виник між вказаними особами, трудовим, необхідно керуватися положеннями гл. XV КЗпП «Індивідуальні трудові спори». У зв'язку з цим спори, пов'язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори.

Так, ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 липня 2007 р. у справі за позовом М. до ТОВ “Національний центр медичних технологій” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди скасовано рішення Святошинського районного суду м. Києва від 26 липня 2006 р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2006 р. і передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Апеляційний суд, зокрема, вказав, що позивач брав участь у засіданні зборів учасників ТОВ, на яких було переобрано генерального директора ТОВ, а тому порушення порядку його повідомлення про скликання зборів немає правового значення. Так само не має правового значення видання наказу про звільнення позивача з роботи в період його тимчасової непрацездатності, оскільки наказ є лише фактичним оформленням відповідного рішення зборів учасників ТОВ.

Колегія суддів Верховного Суду України з таким висновком не погодилася, вказавши, що судами, зокрема, не з’ясовано дотримання порядку звільнення, передбаченого КЗпП.

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство частину фактично корпоративних чи пов'язаних з ними спорів, залишило у підвідомчості загальних судів, що спричиняє можливість розбіжностей у практиці загальних і господарських судів, а також прийняття взаємовиключних рішень. Таке становище потребує негайного врегулювання на законодавчому рівні.

Необхідно також звернути увагу, що у підвідомчості загальних судів залишилась також ще одна категорія спорів, пов'язаних з корпоративними відносинами. У правовідносинах щодо переходу та реалізації корпоративних прав відповідно до ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р. (далі — Закон про Національну депозитарну систему) бере участь реєстратор, який веде реєстр власників іменних цінних паперів. Оскільки відповідно до ст. 5 вказаного Закону реалізація корпоративних прав, що випливають з володіння акцією, є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру, в судовій практиці трапляються випадки, коли акціонер звертається з позовом до реєстратора про спонукання внести зміни до системи реєстру власників іменних цінних паперів тощо.

Дана категорія справ є підвідомчою загальним судам, якщо однією із сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.
Аналогічні категорії спорів пов'язані з корпоративними відносинами, виходячи зі змісту ст. 167 ГКУ, однак їх суб'єктний склад не відповідає вимогам ст. 12 ГПК.

Суди повинні суворо дотримуватися вимог процесуального закону при вирішенні питання щодо юрисдикції судів, щоб не порушувати конституційного права на правосуддя через відомчі розбіжності.

Тепер ми можемо розглянути проблемні питання, які виникають у судів при вирішенні спорів, пов’язаних з створенням господарських товариств.

Вимоги до змісту установчих документів господарських товариств передбачені статтями 88, 143, 154 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК, статтями 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (далі — Закон про господарські товариства). За ч. 4 ст. 4 останнього відсутність в установчих документах відомостей, обов'язковість яких визначена законом, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства та змін, внесених до його установчих документів. Дана норма кореспондує з ч. 1 ст. 27, ст. 30 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р.

Як показує вивчення справ, недоліком чинного законодавства є невизначеність підстав та наслідків визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів.

У зв'язку з цим вбачається, що суд може визнати недійсними установчі документи за наявності одночасно таких умов:

· на момент розгляду справи вони не відповідають вимогам законодавства;

· допущені при їх прийнятті та затвердженні порушення не можуть бути усунуті;

· певні положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.

ЦК передбачає, що установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 87). Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГК засновницький договір є установчим документом ПТ і КТ, а статут є установчим документом AT, ТОВ і ТДВ.

Вбачається, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства.

Статут юридичної особи за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, обов'язки учасників, посадових осіб товариства та інших працівників та порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання індивідуального акта ненормативного характеру, в тому числі статуту, недійсним, є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача.

Проте окремі суди помилково визначають правову природу статуту, вважаючи його правочином, і, відповідно, поширюють на статути норми, які регламентують підстави недійсності правочинів.

Так, у постанові Львівського апеляційного господарського суду від 14 травня 2007 р. у справі за позовом Н. до ТОВ “Компанія “Терланд-Агро”, С. про визнання частково недійсним статуту ТОВ та зобов’язання внести зміни до статуту суд зробив висновок про те, що статут є правочином, оскільки він є дією учасників товариства, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, пов’язаних із участю в товаристві.

А Господарський суд Дніпропетровської області у рішенні від 28 грудня 2005 р. у справі за позовом ТОВ “Депозитарно-фондова компанія “Славутич-Капітал” до ВАТ “Дніпроводбуд” помилково визначив природу статуту як одностороннього правочину та застосував щодо статуту норму про правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). Це рішення скасував Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 20 березня 2006 р.

Однак статут не є одностороннім правочином, оскільки згідно із статтями 36, 41, 59 Закону про господарські товариства статут затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства.

Загальні збори не є ні суб'єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства, оскільки відповідно до статей 48, 62 вказаного Закону виконавчий орган здійснює дії від імені товариства.

Не є статут і договором, оскільки відповідно до ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. А статут затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю у три чверті або простою більшістю голосів акціонерів (учасників) товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства).

При вирішенні спорів про визнання недійсним статуту необхідно звернути увагу на те, що підставами для цього можуть бути лише випадки, прямо передбачені законом.

Так, рішенням Господарського суду Чернігівської області від 5 травня 2006 р. у справі за позовом ТОВ “Сіверщина-Інвест” до ВАТ “Чернігівський річковий порт” про визнання недійсною нової редакції статуту встановлено, що оскільки чинним законодавством не передбачено, що порушення строку, встановленого для повідомлення органу державної реєстрації про зміни в установчих документах, тягне визнання змін до установчих документів недійсними, позов є безпідставним, необґрунтованим, а тому задоволенню не підлягає. Рішення залишене без змін постановою Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2006 р., а Верховний Суд України ухвалою від 7 грудня 2006 р. відмовив в порушенні провадження з перегляду постанови у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв’язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду відсутні підстави для задоволення позову.

Виходячи з різної правової природи статуту та установчого договору господарського товариства у справах про визнання недійсним статуту належним відповідачем є товариство і відсутня необхідність залучати до участі у справі всіх учасників (акціонерів) товариства, а у справах щодо визнання недійсним установчого (засновницького) договору мають залучатися до участі у справі всі учасники (акціонери) товариства як сторони договору.

Внесення змін до статуту АТ, ТОВ та ТДВ відповідно до статей 41, 42, 59 Закону № 1576-XII належить до виключної компетенції загальних зборів товариства.

Суди не вправі вносити зміни до установчих документів товариства — вирішення цього питання не належить до компетенції суду і означало б втручання у внутрішню діяльність товариства.

Підвідомчими судам є лише справи у спорах про зобов’язання товариства внести зміни до установчих документів товариства у випадку, якщо невнесенням таких змін порушуються права чи охоронювані законом інтереси осіб.

Судам підвідомчі також спори щодо недійсності змін, внесених до установчих документів товариства, або визнання недійсними рішень загальних зборів щодо внесення змін до останніх.