Історичний екскурс

2.1.Традиції закладення нових поселень в Україні

Сільські поселення становлять важливу галузь народної культури українців. У соціально-економічних типах та формах сільських поселень знайшли відображення етнічні традиції, особливості господарських занять, природно-географічне середовище. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів (так звані малодвірні поселення, які відомі під такими назвами, як оседок, селище, село, кут, кінець, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних.

Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

В XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Зазвичай воно було компактне. Виняток становлять лише села на Гуцульщині, де селянські двори були розсіяні по всій території поселення.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі й разом із нею становили центр. В деяких етнографічних районах України (Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині) композиційне виділення центру було відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.

Культова споруда — церква — розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.

Довиробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ — початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.

Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковнопарафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.

Поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок (виселок, урочище). Він відомий з XV ст. Присілки виникали внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого виникали. Крім того, відомі й інші механізми утворення присілків. Зокрема в Карпатах сільські поселення цього типу часто зароджувалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які містилися на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву "Гута", "Майдан" тощо. Населення таких присілків частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на початку XX ст.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, нерідко однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були і однодвірні, й малодвірні. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських громад і утворення хуторів. Впродовж 1906—1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності жвавих торговельних шляхів, торгівлі, зростання чисельності населення, промислового виробництва.

Нерідко поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. У західному регіоні України села, які виникали в такий спосіб, називали волями, а в східних — свободами, слободами. Так зберігалася матірна назва села з відповідним додатком: с. Висоцьке і с. Воля Висоцька (Львівської обл.); с. Кухарі і с. Слобода Кухарська (Київської обл.).

За сприятливих обставин окремі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце і зворотний процес: окремі містечка внаслідок низки причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані в Галичині та ін.).

Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, МТС тощо. Поступово ліквідовувалися хутори і присілки, мешканців яких проти їхньої волі зганяли до сіл. Окремі найкрупніші присілки перетворювалися на села. Радянська політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду сотень і тисяч українських сільських поселень, котрі в недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. "Неперспективне" селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки держави (будівництва доріг, шкіл та інших об'єктів інфраструктури), почало залишати прадідівські оселі й вирушило у пошуках кращої долі до міста. Високий рівень урбанізації України на жаль спричинений відтоком мешканців села до міст. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою постає завдання відродження села.

Форми сільських поселень українців розвивалися під впливом цілого комплексу факторів:

- особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі тощо),

- етнічних традицій,

- умов соціально-економічного розвитку,

- господарських занять населення,