Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СИСТЕМІ ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Лекція №1

Ужгород 2012

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ

(курс лекцій)


 

План лекції

1. Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні

2. Поняття та зміст виконавчого провадження

3. Принципи виконавчого провадження

 

Нормативні акти:

 

Література:

 

Однією із визначних ознак дієвості будь-якої гілки державної влади та відповідно її авторитету як у суспільстві так і на міждержавному рівні є забезпечення своєчасного та повного виконання її рішень. Спроможність влади ліквідувати розрив між проголошеним і здійсненим — це не тільки найкоротший шлях завоювати повагу власного народу, але і вагомий аргумент наведення належного правопорядку в державі.

Виконання рішення є кінцевим етапом юрисдикційної правозахисної діяльності. Без реалізації цієї стадії (етапу) втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів (осіб), які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, територіальних громад чи держави. Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Конституцією та законами України[1].

Формування національного законодавства про виконавче провадження відбувалося поступово. Утворення державної виконавчої служби у системі органів Міністерства юстиції України стало заміною існуючого раніше інституту судових виконавців, які діяли у складі судової системи України і фактично відносилися до районних судів загальної юрисдикції, до складу органів Міністерства юстиції. Основними актами був Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. та Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22.

24 березня 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу», на яку покладено завдання своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень, передбачених законом. Цей закон визначив умови організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний статус. На виконання цього Закону в Україні, на початку 1999 року в системі органів Міністерства юстиції України була утворена державна виконавча служба та сформовані її органи.

Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконавче провадження», а Міністерство юстиції України — Інструкцію про проведення виконавчих дій. Ці акти стали базовими у діяльності державної виконавчої служби.

У 2005 році відбулося реформування системи органів державної виконавчої служби. Наказами Міністерства юстиції від 18 серпня 2005 р. № 1474/к та від 19 серпня 2005 р. № 1482/к ліквідовано Департамент державної виконавчої служби, як структурний підрозділ центрального апарату Міністерства юстиції та відділи державної виконавчої служби, як структурні підрозділи територіальних управлінь юстиції та утворено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління.

16 листопада 2006 р. N 1622 ПостановоюКАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління було ліквідовано. Правонаступником ДДВС стало Міністерство юстиції.

 

2. Поняття та зміст виконавчого провадження

Виконавче провадження — це сукупність дій спеціально уповноважених державних органів, спрямованих на примусове виконання рішень судів, а також інших органів (посадових осіб) у випадках, передбачених законом.

Характерними ознаками виконавчого провадження є:

— сукупність процесуальних та фактичних дій;

— це — діяльність органів і посадових осіб, зазначених у законі, де суд відіграє не основну, а допоміжну, факультативну роль;

— процесуальна діяльність учасників виконавчого провадження врегульована законом; водночас виконання віднесене до компетенції органів не судової, а виконавчої влади;

— мета — примусове виконання рішення, яке здійснюється на підставі, способами і в межах повноважень, визначених законом[2].

Виконавче провадження не слід повністю ототожнювати з виконанням судових постанов. По-перше, не всі постанови мають потребу у виконанні (наприклад, більшість ухвал суду першої інстанції). По-друге, з тих рішень, які повинні виконуватися, не для всіх необхідний примусовий порядок. Багато рішень, зокрема рішення про визнання, не мають потреби в підключенні механізму державного примусу. По-третє, серед судових постанов, для яких потрібний механізм державного примусу, одна частина виконується добровільно, інша — хоча і примусово, але без використання механізму судового виконання (рішення про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, відібрання дітей, про стягнення аліментів), і тільки третя виконується з використанням спеціально створеного судового апарата примусового виконання актів правосуддя[3].

У юридичній науці склалися дві точки зору з питання природи виконавчого провадження і його місця в системі правових засобів захисту. Представники першої з них розглядають примусове виконання судового рішення як складову частину цивільного процесу[4], а їх опоненти не включають виконання в структуру судового процесу і вважають його самостійною сферою діяльності служби державних виконавців[5].

На нашу думку, деякою мірою помиляються представники обох точок зору, оскільки одна частина виконавчих дій і правовідносин — це дійсно цивільний процес, а інша частина, хоча і пов'язана з судовим процесом спільною метою захисту прав, ним не є. Перші не враховують, що цивільні процесуальні правовідносини не можуть існувати без участі суду, більшість же правовідносин у виконавчому провадженні, починаючи з його відкриття, виникають і розвиваються поза судовою процедурою. Другі не надають належного значення тому, що частину питань виконавчого провадження становлять предмет судової діяльності (наприклад, видача виконавчого листа, роз'яснення рішення, відстрочка або розстрочка, зміна способу та порядку виконання рішення тощо).

Правильне визначення співвідношення виконавчого провадження з судочинством має не тільки теоретичне, але і практичне значення, оскільки дозволяє виробити чіткі критерії для законодавчих рішень, спрямованих на закріплення більш ефективних заходів з примусового виконання судових рішень. Так, прихильники віднесення виконавчого провадження до цивільного процесу вважають, що воно становить предмет регулювання лише цивільного процесуального права. Звідси пропозиції про включення всієї системи норм, що регулюють відносини з виконання судових актів у ЦПК, їх опоненти вважають, що виконавче провадження регулюється виконавчим правом, що є самостійною галуззю права. Відповідно як основний напрямок реформування виконавчого провадження вони пропонують його самостійну кодифікацію, тобто розробку і прийняття спеціального Виконавчого кодексу.

На наш погляд, діюча структура виконавчого законодавства в цілому відповідає місцю виконавчого провадження в системі правових засобів захисту прав, свобод і законних інтересів. Вона передбачає наявність у галузевому процесуальному законодавстві (наприклад у ЦПК) лише тих процесуальних норм, які регулюють відносини, що виникають при розгляді та вирішенні судом питань виконавчого провадження. Інші ж норми поміщені в інших джерелах, основним з яких є Закон України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження»[6] (далі — Закон), що не перешкоджає їх наступній систематизації за допомогою прийняття самостійного кодифікованого акта.

Джерела виконавчого провадження:

1. Конституція України від 28 червня 1996 p.;

2. Закони України:

— «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р.;

— «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 p.;

— «Про третейські суди» від 11 травня 2004 p.;

— Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 p.;

— Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 p.;

— Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 листопада 1960 p.;

— Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 p.;

— Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. та інші закони;

3. Акти Кабінету Міністрів України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 p.);

4. Акти Міністерства юстиції України (наприклад, «Інструкція про проведення виконавчих дій» від 15 грудня 1999 р.);

5. Рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішення у справі за конституційним зверненням спільного підприємства «Мукачівський плодоовочевий консервний завод» про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» (справа про виконання рішень третейських судів) від 24 лютого 2004 р.[7]).

Не є джерелом виконавчого провадження роз'яснення Верховного Суду України (наприклад, Постанова Пленуму Верховного Суду України №14 від 26 грудня 2003 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження») та Вищих спеціалізованих судів України (наприклад, Лист Вищого адміністративного суду України від 09.01.2008 р. №7/9/1/13-08 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби»). Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії справ або при виникненні однорідних випадків.