Тема 1.21. Cудимість

Арешт

Цей вид покарання вперше передбачено Кримінальним кодексом України 2001 року.

Згідно зі ст. 60 КК, покарання у вигляді арешту полягає в утриманні засудженого в умовах ізоліції і встановлюється на строк від одного до шести місяців та відноситься до основного виду покарання.

Воно передбачено в багатьох санкціях статей Особливої частини КК (альтернативно з іншими видами покарання). За злочини невеликої тяжкості (ст. 125 КК, ст. 129 КК, ст. 286 КК, ст. 296 КК) тощо.

Згідно з ч. 3 ст. 60 КК, арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних та жінок, які мають дітей віком до семи років.

Військовослужбовці відбувають арешт як міру покарання, на гауптвахті. Інші особи, засуджені до арешту, відбувають покарання за місцем проживання в арештних домах, весь строк в одній установі

Обмеження волі

Згідно ч. 1 ст. 61 КК, покарання у вигляді обмеження волі полягає в триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці, як правило, на підприємствах виправнх колоній, а також на контрагентських умовах на державних або інших формах власності підпрємствах, за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою.

Засудженим, незалежно від усіх відрахувань, належить виплачувати не менше ніж п'ятдесят відсотків загальної суми заробітку.

Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч.2 ст 61 КК).

Згідно з ч. 3 ст. 61 КК, обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої та другої груп.

За ухилення від відбування покарання у вигляді обмеження волі передбачна кримінальна відповідальність (ст. 390 КК).

Довічне позбавлення волі

Довічне позбавлення волі є основним і найтяжчим видом покарання.

Воно прийшло на заміну смертній карі як виняткової міри покарання за особливо тяжкі злочини (розстріл).

Конституційний Суд України 29 грудня 1999 року за поданням 51 народного депутата України прийняв рішення:»1. Положення статті 24 КК (редакції 1960 р.), яка передбачає смертну кару як вид покарання, визнати таким, що не відповідають Конституції України, що визначені неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення...».

Згідно зі ст. 64 КК, довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний срок.

Цей вид покарання передбачений в альтернативі з позбавленням волі на певний строк і за обмежене коло особливо тяжких злочнів.

Це зокрема:

посягання на життя державного чи громадського діяча (ч. 1 ст. 112 КК);

умисне вбивство за обставин, які обтяжують покарання (ч. 2. ст. 115 КК);

посягання на життя працівника право-охоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК);

посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їхньою діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя (ст. 379 КК);

посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК);

порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 ч. 2 КК);

застосування зброї масового знищення (ст. 439 ч. 2 КК);

геноцид (ч. 1 ст. 422 КК);

посягання на життя представника іноземної держави (ст. 433 КК).

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК, довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, що свідчить про гуманність кримінального закону.

Викладач ___________________