Утвердження гуманістичних ідей в умовах релігійного протистояння

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов'язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя – Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція, знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.

Спадкоємність культури Київської Русі та творче осмислення нових цінностей західноєвропейського Ренесансу

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж – відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.
Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст.Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибіж, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринковий майдан, від якого паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – великий майдан із ратушею. У Львові основні в’їзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії.

Із глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку – Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському.Тут впроваджений новий тип фортифікації – бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці графіті (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатпурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.
На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на майдані Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам´яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).
З архітектурою був пов’язаний розвиток українського кам’яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів із каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці – каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві – початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

Надгробний пам’ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним із характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні.З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптори Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходилася в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.
У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри – портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис, ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви – українське міщанство, що об’єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.
Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П´ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, імовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування Контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Духовний розвиток України у цей період мав певні особливості. Зокрема, поряд зі всебічним та швидким його зростанням певний вплив на його характер мали ідеї гуманізму і Реформації.

В Україні також проживало багато гуманістів іноземного походження: поляки Шимон Шимонович, Мартін Регіс, Еразм Сікситта, німець Бенедикт Гербст та італієць Філіп Буанакорсі-Каллімах.

Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти.Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах - Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV-XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський.
Юрій Дрогобич, або Ю. Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 - 1482 pp. астрономію та математику, а в 1481-1482 pp. обіймав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини та астрономії. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.
Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин - перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 p., брав активну участь у суспільному житті, у промовах та публіцистичних творах ставив питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський - найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали "русинським Цицероном", "сучасним Демосфеном". Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. У дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

Гуманісти і реформатори доводили необхідність розповсюдження в народних масах освіти, знань та культури. На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви та релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійних ідеологій. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю.

У 1596 році у Бересті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом визнавалися лише католицькі та греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними.

Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів Берестейська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил — православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками — противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна література. У 1620 році за сприяння гетьмана П. Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.

3. Поширення просвітництва та відродження ідеалів ранньохристиянської культури

Культурно-національний рух, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, в умовах посиленого наступу на соціальні та духовні інтереси українців швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція та козацтво об'єдналися у справі захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром життя став Київ. Осі чому до Києва потягнулись культурно-освітні діячі з різних земель України, особливо з тих, де польсько-католицький гніт став нестерпним.

Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистенський, письменник, автор історичного твору "Полинодія" (1622); Памва Беринда, лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор “Лексикону славенороського” (1627), удостоєний в Києві титулу “архітипографа церкви Руської”; Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор; Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, “муж словеснійша, дидаскал і витія”; Кирило Дорофеєвич, Олександр Митура, Андрій Ніколаєвич та інші.

Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво-Печерського монастиря під керівництвом архімандрита Єлисея Плетенецького.

Іов (в миру Іван Матвійович) Борецький: з його ім'ям пов'язаний цілий період в просвітницькому русі України. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. Вважав, що саме від освіти залежить суспільний прогрес. Свою педагогічну, просвітницьку, письменницьку діяльність він підпорядкував вирішенню найголовнішої тогочасної проблеми — пробудженню національної свідомості українців, захисту православної церкви й визволенню вітчизни від іноземного гніту. З 1619 р. Борецький - настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620 р. обраний митрополитом Київським.

Мелетій (в миру Максим) Смотрицький родом із с. Смотрич (Поділля), син першого ректора Острозької школи (академії) Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі й Волинській академії. Слухав лекції в Лейпцізькому, Віттенберзькому й Нюренберзькому університетах. Мав ступінь доктора філософії й медицини. Письменник-полеміст, автор знаменитого "Треноса" (1610) й інших творів, один із засновників філологічної науки в Україні, автор "Граматики словенської"' (1619), що була відома у всьому вченому, насамперед слов'янському світі.

Касіян (у миру Каліст) Сакович походив із с. Потеличі на Галичині. Навчався в Краківській та Замойській академіях. Знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його "Вірші на жалосний потреб... Сагайдачного" є взірцем поетичного мистецтва того часу. Відомий Сакович і як автор підручників з філософії для братських шкіл.

Петро Могила до кінця свого земного життя віддано служив Україні й православ'ю. Свої зусилля він спрямовував на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення України до складу вільних європейських держав. 20 років керував видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує й писав українською та церковнослов’янською мовами книги. Повернув захоплені уніатами і реставрував православні храми - Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де, до речі, зберігається настінний фресковий портрет Петра Могили, виконаний в 1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах, церкви в Луцьку, Куп'яничах тощо. Ним була “викопана із темряви підземної і відкрита денному світлу” Десятинна церква великого князя Володимира тощо. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні й школи. Колеґія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, заснованою на давніх культурних й освітніх традиціях.

Велике значення для розвитку мовознавчої науки має словник «Лексико-словено-руський» Памви Беринди, який містить майже 7 тис. слів, перекладених на українську мову зі слов’янської, польської, латинської, чеської, німецької, єврейської та інших мов.Кожне слово супроводжувалося статтею, тому «Лексикон» мав ще й енциклопедичний характер.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарля Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим паче, що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала в людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання в народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року на Полтавщині в родині дрібноземельного козака. Закінчив (хоч і з перервами) Києво-Могилянську Академію. Співав у придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині, відвідував й інші європейські країни. Після повернення намагався працювати викладачем – спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а пізніше в Харківському колегіумі (читав курс лекцій з етики). Проте, ці спроби виявились невдалими, і Григорій під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із владою, обирає для себе інший шлях, шлях мандрівного філософа. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Помер 9-го листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав...».