Антична культура

Мистецтво античного світу, перш за все Греції - це .мистец­тво, яке вперше після тисячоліть бродіння духу здобуло красу зовнішнього обличчя і світлу життєрадісну ясність змісту, підзеркалило тимчасову гармонію людини з природою та її полі­тичним світом.

Г. В. Ф. Гегель

Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів - "міст-держав" на присередземноморських землях Елла­ди і Малої Азії на поч. І тис. до Н. X. і завершується зруйнуванням Римської імперії у V ст. н. є. У Греції і Римі в цю епоху інтенсивно розвивається ♦тваринництво, ♦землеробство, ♦добування ме­талів, ♦ремісництво, ♦торгівля. Руйнується родоплемінна пат­ріархальна організація суспільства. Росте майнова нерівність сімей. Родова знать нарощує багатство завдяки широкому використан­ню праці рабів, а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим — у соціальних конфліктах, війнах, по­літичних переворотах.

Поняття "античний світ" (від лат. апгіциез - стародавній) вве­ли італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим тер­міном греко-римську культуру як найбільш ранню із відомих їм на той час. Ця назва збереглась дотепер, хоч були відкриті з того часу й більш древні культури. Це поняття збереглося як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого ви­никла наша європейська цивілізація.

Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну - грецьку й римську античність. Державна система, яка була створена у Греції, була особливою - за масштабами країни і у відповідності з навичками її жителів. Не єдина держава, як на Сході, що постійно розросталася у на­маганні до світового панування та безмежності, а низка держав, зовсім невеликих, у тих межах, що визначала природа й тодішня родова організація. Це призвело до суперництва між державами, наслідком якого були криваві війни, що не сприяло самоутверд­женню стародавнього грека у своєму уособленому закутку.

Соціальні умови цих міст-держав можна назвати демокра­тичними лише з великими поправками. В епоху найвищого розвитку Афін (сер. V ст. до Н. X.) із загального числа більш ніж двісті тисяч жителів цього міста лише двадцять одна тисяча, тобто одна де­сята, дійсно могла користуватись повнотою громадянських й по­літичних прав. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне, не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у по­рівнянні зі східними деспотіями такий устрій все ж був прогресив­ним. Боротьба між нижчими й вищими верствами рабовласницького суспільства призвела до:

- поразки родової аристократії;

- знищення одноосібної диктатури правителів (тиранів);

- встановлення рабовласницької демократії.

Вільні громадяни, яких обслуговували раби, насолоджувались благами життя в упорядкованих, на їх погляд, невеликих держа­вах. Ці держави утворились навколо міст, які ставали їх економічними й культурними центрами. Громадянин такого міста-держави, з грецької "полісу", відчував себе по-справжньо­му незалежним і повновладним.

Антична культура всього часу має міфо­логічний характер. Більш того, вона поглинає й опрацьовує на свій лад розрізнені племені міфи, поєднуючи їх у єдину, релігійноміфологічну систему. Вже в VIII-VII ст. до Н. X. в поемах Гомера "Іліада" та "Одіссея", та Гесіода "Теогонія" і "Труди й дні" ця систе­ма набуває того вигляду, у якому вона стає основою усього античного світогляду. На основі міфології ви­никло і грецьке класичне мистецтво. Вважається, що грецька міфологія складала не тільки арсенал, а і його основу. Будь-яка міфологія долає, підпо­рядковує і формує сили природи в уяві і за допомо­гою уяви; вона зникає, відповідно, разом з настан­ням дійсного панування над цими силами природи. Чи можливий Ахіллес у епоху пороху і свинцю? Або взагалі "Іліада" поряд з друкарським станком й тим

більше з друкарською машиною?

Головними галузями грецької культури стають ♦філософія і ♦мистецтво. Вони виростають із міфології та користуються її образами. Але згодом еюни набувають іншого змістовного зна­чення, яке виходило за межі міфології. Філософське мислення, на відміну від міфологічного, намагається пояснити дійсність шля­хом раціонального, логічного судження, а не шляхом розповідно­го характеру художнього образу, достовірність якого з самого початку знаходиться поза будь-якими сумнівами. Засобами філо­софського судження стають не наочні образи і емоції, а абстрактні поняття. На противагу міфології, філософія чітко розрізняє фак­ти й логічні умовиводи від бездоказових вимислів й передбачень.

Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський, поставив­ши питання про першооснову усіх речей, став шукати відповіді не в діянні богів, а в логічних узагальненнях фактів, що дало змо­гу йому зробити висновок, що першоосновою, із якої все вини­кає, є вода. Згодом це питання отримує інше рішення в Анаксимена і Анаксимандра, у піфагорійців і елліатів, у Геракліта, Анаксагора і Демокріта, у Платона і Аристотеля. Але усі великі грецькі філософи в обґрунтуванні своїх думок використовують не міфологію, а факти й умовиводи, що не заважає їм, інколи, оформити свої думки в образи міфологічної мови.

Одночасно з філософією, яка уже в стародавній Греції отри­мує незалежність від міфології, розвиваються і початкові форми наукових знань - У астрономії, У математики, У медицини. Сократ повернув грецьку філософію до вивчення людської душі. Вершиною грецької філософії були вчення Платона і Аристоте­ля, у яких були зроблені спроби звести в єдину систему уявлення про ♦світ, ♦суспільство, ♦людину, ♦істину, ♦добро й ♦красу.

Мистецтво Стародавньої Греції, як і філософія, спиралось на міфологію й черпало з неї свої теми й сюжети. Проте воно почи­нає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим зав­данням. Твори мистецтва набувають свою власну, естетичну цінність, яка визначається не їх культовим призначенням, а ху­дожніми цінностями. Мистецтво стає самостійною галуззю куль­тури, сферою діяльності, спрямованою на задоволення естетичних потреб. У ньому виникають й диференціюються один від од­ного як особливі його види ♦архітектура, ♦скульптура, ♦живопис, ♦декоративно-прикладне мистецтво, ♦лірична поема, ♦драма, ♦театр.

Характерні особливості мистецтва античності:

1) Творцями античної культури були древні греки, які називали себе еллінами, а свою країну Елладою. Грецьке мистецтво роз­вивалось під впливом трьох дуже різних культурних напрямків:

- Егейського, яке ще зберігало життєву силу у Малій Азії, і його вплив відповідав душевним потребам древнього елліна у всі періоди його розвитку;

- Дорійського, завойовницького (породженого хвилею північно-дорійської навали), спроможної вносити чіткі корективи у тра­диції стилю, який виник на Крит;

- Східного, яке принесло в молоду Елладу зразки художньої творчості Єгипту і Месопотамії.

Але це був лише підготовчий етап грецького мистецтва, який демонстрував якусь норму, якусь основу. Повністю ідеал цього мистецтва розпочав виявлятися пізніше, на новому етапі розвит­ку давньогрецького суспільства.

2) Основою грецького мистецтва була міфологія. Докорінна відмінність античної культури від культури Єгипту, Месопотамії чи Скіфії випливає зі самого характеру грецької міфології, яку потім, лише перейменувавши на свій лад, запозичили римляни.

Як будь-яка інша, грецька міфологія становлять докорінно ху­дожню творчість народу, вона втілювала в конкретні образи тає­мничі сили природи. Грецька поезія, і в першу чергу гомерівський епос, надали народним легендам закінчений розповідний характер.

Міфологічні легенди Еллади, на основі яких розвивалось грецьке мистецтво, зовсім по-іншому, аніж міфи, які виникали в інших кра­ях, представляли людину у боротьбі за торжество над природою. Грецька міфологія знаменує кінець сил, стихій природи, які мають владу над людиною. Вона, людина, приймає природу, такою, якою вона є - з її таємницями і небезпеками, які уже не принижують її. Вона уже бореться з ними як вміє, але не намагається перемогти ці сили чаклунством, магією, рабським обожненням ідолів.

Життя для елліна - боротьба, а за життям наступає смерть. Але життя - не тільки боротьба, головне в житті - радість. А радість породжує усмішку. І в цілому грецьке мистецтво осяяне усмішкою, велично спокійною усмішкою радості. Отже, грецька міфологія створила богів, що втілювали в прекрасних людських образах пристрасті і мрії, якими живе світ.

3) Якщо стародавній грек сприймав природу не в її нерозгаданих таємницях, а в її видимій об'єктивній реальності, його мистецтво мало стати реалістичним. Художня творчість Еллади вперше в історії світу установила реалізм як абсолютну норму мистецтва. Але не реалізм у точному копіюванні природи, а в завершенні того, чого не змогла довершити природа. Отже, притримуючись намірів природи, мистецтву належить створювати таку досконалість, яку природа лише започаткувала, але сама не змогла досягти. Боги Олімпу - Зевс, Афродіта, Афіна - хто вони, як не люди, які стали ще прекрасніші і набули у своїй людській досконалості безсмертя.

Реалізм - основа грецького мистецтва, але як уже було сказа­но, мета цього мистецтва - не просто копіювання природи. Яка б вона не була подібна, копія завжди поступається оригіналу. В творі мистецтва подібність зображення повинна бути осяяна натхненням, яке перетворює художника в суперника природи. Грецькі художники намагались творити до максимальної прав­доподібності, щоб розкрити у ній усю красу реального світу, з вірою в те, що у ній можлива вища гармонія.

Спробуй знайти гіпсову форму з руки твоєї коханої і поклади її перед собою ти побачиш страхітливий труп без найменшої подібності, і тобі доведеться шукати різець і художника, які не дають точної копії, зате передають рухомість життя.

О. де Бальзак

4) Головна тема грецького мистецтва - Людина. Повністю ви­явити всі можливості людини - така була мета мистецтва, по­езії, філософії і науки. Ніколи ще в історії людства так глибоко не впадало в душу усвідомлення того, що Людина - найвище тво­ріння природи. Ітому вслід за міфотворчістю мистецтво по­винне зображувати людину, наділену тією гідністю і тією красою, яку належить їй в самій собі виявити.

5) Грецьке мистецтво твердо стає на шлях Гуманізму,де йому судилося завоювати нетлінну славу. Мета грецького мис­тецтва - створення краси, яка рівнозначна добру, рівнозначна фізичній і духовній досконалості людини. Створювана мистец­твом ідеальна краса породжує в людині благородне устремління до самовдосконалення.

Там, де завдяки красивим людям з’явились красиві статуї, ці останні, у свою чергу, робили враження на перших і держава була зобов’язана гарним статуям і гарним людям.

Лессінг

Через вісімнадцять століть, в епоху Ренесансу, коли відкри­вається античний ідеал краси, ревний прихильник Сократа, Платона і Аристотеля, прославлений італійський гуманіст Бальдассаре Кастільоне по-своєму буде тлумачити ідеї краси на прикладі архітектури: "Краса - ніби коло, серединою якого є добро. А оск­ільки не може бути кола без середини, то і не може бути краси без добра... 1 якщо ви добре придивитесь до всього, що вас оточує, то побачите, що те, що добре і корисне, має красу... Можна ска­зати, що добре і гарне в якомусь розумінні одне і теж... ".

Архітектура. На відміну від критської архітектури, що мала вигляд палаців, архітектура Греції була насамперед храмовою. Але грецькі храми мали з самого початку винятково особливе призначення. У них не збирались для моління, бо культові цере­монії проводились перед жертовником під відкритим небом. Грець­кий храм використовували винятково як приміщення для статуї божества у вигляді ідеального образу людини (чоловіка чи жінки). Отже, храм був ніби вмістилищем, архітектурним обрамленням рукотворної краси, тієї, повторимо знову, що не змогла створи­ти сама природа, надавши таку можливість людині.

Якої незвичайної краси мала бути ця будівля, у якій перебувало найдосконаліше творіння: образ бога, який відтворює людські риси і який ніби злився у свідомості людини з образом обожненої людини.

Кредо античної архітектури -міра. В основі її художнього впли­ву лежить пропорційна узгодженість, що виникла в результаті вивчення тектонічних законів оточуючого світу, у тому числі дивовижної будови людського тіла, тому ця архітектура була в якомусь плані антропоморфна, подібна до людини, співвіднесена з її пропорціями. Основою її смислового значення була єдність конструктивної і художньої тектоніки.

Уже в архаїчну добу у грецькій архітектурі чітко вирізнились два стилі, або ордери: дорійський та іонійський. Ордер (що означає устрій, порядок) визначає структуру колон і розміщеної на ній вер­хньої частини будівлі і даху. Роль колони у грецькій архітектурі була великою і різноманітною. Колони оточували целлу (при­міщення для статуї божества), визначали всю зовнішність храму.

♦Грецька колона — це зупинена симфонія чітких і повного­лосих звуків дивовижної чистоти і виразності, це абсолют­на завершеність окремих частин і цілого, це ствердження якогось ідеального порядку, якого споконвічно добивається людський геній.

Найвищого розквіту культура Античної Греції досягає у 40-30-ті рр. V ст. до Н. X. Цей період був кульмінацією вищого розквіту Афін. Вища слава Афін, їх величність і краса в історії світової культури нерозривно пов'язані з іменем вождя афінської демократії - Периклом. Насамперед Перикл вирішив відбудувати Афінський Акрополь (верхнє місто). Так називали укріплену частину давньогрецьких міст, які будувалися на найвищому місці.

В ансамбль архітектурних споруд Афінського Акрополю кла­сичної доби входили наступні архітектурні пам'ятки:

- Парфенон, присвячений покровительці міста Афін - Афіні Пар-фенос (Афіні Діві) - Арх. Іктін (АА1 - 438 рр. до Н. X.) і Каллікрат);

- Храм Ліки Аптерос (безкрилої). Арх. Каллікрат (449 - 420 рр. ДО Н. X.);

- Храм Ерехтейон (421 - 406 рр. до Н. X.).

Храм Парфенон будувався під загальним керівництвом Фідія. В узгодженні з Периклом він побажав втілити у цьому найбільшо­му пам'ятнику Акрополя ідею торжества демократії. Парфенон - найкращий храм, виконаний в дорійському стилі.

Античні греки надавали великого значення утилі­тарному призначенню мистецтва. їхня архітектури була єдністю корисності і краси. Дещо пізніше, аніж відбувалось будівництво Парфенону, афінський філо­соф Сократ сказав, що краса - це користь.

Парфенон був також сховищем, державною скар­бницею, державним банком. В казну богині Афіни надходили різні пожертвування. Значну цінність в грошовому еквіваленті становив дорогоцінний металевий посуд і інші дорогоцінності, багато з яких були подаровані союзними містами, інші складалися із доходів земель, які належали богині, частина - із доходів срібних копалень тощо. В Парфеноні зберігалась також головна ста­туя храму, виконана в хризоелефантинній техніці (гр. хрисос - золото, елефас - слоно­ва кістка). Існує думка, що в дні крайніх злиднів дозволялось переплавляти золоту "одежу" статуї в монету з тією умовою, що згодом потрібно було повернути її богині.

Друге призначення Парфенону полягало в тому, що це була культова будівля, тісно по­в'язана зі святом Панафіней і з Панафінейською процесією. В бажанні якомога простіше співставити храм з пейзажем грецькі архітек­тори добивались виключних успіхів. Під час архітектурних обмірів Парфенона виявили, що у будівлі, як і в людському тілі, немає ні прямих, ні рівних пло­щин: усі лінії дещо вигнуті, площини ледве вигнуті або прогнуті, вісі колон, при уявному їх продовженні вгору, перетинаються в одній точці на висоті двох кілометрів. Парфенон здається природ­но і органічно вписаним у високій скелі Акрополя.

Храм Ніки Аптерос. Остання чверть V ст. до Н. X. Мармур, висота колони - 4,04 м. Побудований біля 425 р. до Н. X. архі­тектором Каллікратом, храм Ніки Аптерос - одна із найгарніших будівель іонійського ордеру класичної епохи. Мав по чоти­ри іонійських колони з західної і східної сторін і глухі стіни з півдня і півночі. Храм є особливим типом амфіпростшіем. У неве­личкому (3,74 х 4,19 м) внутрішньому приміщенні стояла статуя богині перемо­ги - Ніки. За легендою, Ніка була задумана і створена без крил, оскільки жителі Афін хотіли, щоб Перемога завжди залишилась з ними і не могла покинути місто. Фриз храму скульптори присвятили боротьбі греків з персами.

Храм Ерехтейон (421 - 406 рр. до Н. X.) Останньою будівлею Акрополя був храм, присвячений Афіні, Посейдону і міфічному царю Ерехтетю. Це єдиний храм Акрополя, що має в плані аси­метричний характер. Тут вперше в історії світової архітектури у західному портику храму роль колон виконували скульптури жіночих постатей - каріатід.

Скульптура. Якуже було сказано, архітектура і скульптура складали у Греції єдине органічне ціле. Скульптурні твори не тільки визначали знаково-смислову форму самого храму, який був "обрамленням" статуї божества, а й заповнювали тектонічні і несучі форми перекриття та конструктивних частин будівлі. Скульптурні композиції поміщались на фронтонах і методах будівлі, а в іонійському ордері оточували рельєфний фриз.

Перші із грецьких скульптур ще відвер­то відображують вплив Єгипту. Фронтальність і невпевнене подолання скутості І рухів - виставленої вперед лівої ноги чи руки, притисненої до грудей. Ці кам'яні скульптури найчастіше із мармуру, на який така багата Еллада, відображують | невимовну чарівність. Це оголені юнаки (куроси), атлети, переможці в змаганнях. Благотворний взаємовплив фізичної куль­тури і мистецтва. Можна сказати без перебільшення, що скульптура Еллади народилась на стадіоні. Ху­дожника надихала краса добре тренованого, стрункого тіла, а прекрасні статуї надихали юнаків на тренування, даючи їм зра­зок фізичної досконалості.

Ще одним образом скульптур - були юні жінки (кори) в хіто­нах або плащах. Як правило, грецькі жінки не брали участі в спортивних змаганнях, тому краса жіночого тіла не зразу засяя­ла в мистецтві.

Тіла грецьких статуй надзвичайно одухотворені. Кожен чисто пластичний мотив, чи то граціозна рівновага усіх частин тіла, опора на обидві ноги чи на одну, перенесення центру тяжіння на зовнішню опору, голова, нахилена до плеча чи відкинута назад, мислилася грецькими художниками, як аналог духовного життя. Тіло і психіка усвідомлювалися в їх неподільності. Характеризу­ючи в "Лекціях з естетики" класичний ідеал, Гегель говорив, що у "класичній формі мистецтва людське тіло в його формах уже більше не визнається тільки чуттєвим існуванням, а визнається лише існуванням і природньою зовнішністю духу".

Французький скульптор О. Роден сказав про одну давньогрець­ку скульптуру: "Цей юначий торс без голови краще усміхається світу і весні, аніж могли це зробити очі і губи". Проте рухи і пози могли бути найпростішими, майже буденні, зовсім необо­в'язково вони могли втілювати щось високе. Ніка, яка розв'язує сандалії, хлопчик, що виймає занозу із п'ятки. Дискобол прослав­леного скульптора Мірона, майстра миттєвих станів і рухів. Інший, не менш знаменитий скульптор Поліклет, зображував своїх ат­летів у спокійних позах легкого повільного руху. Цей рух зовсім не має якоїсь "сюжет­ної" підстави, або вона незначна, він само-цінний. Це пластичний гімн ясності розуму, мудрій рівновазі. Обличчя грецьких статуй в класичний період імперсональні, тобто мало індивідуалізовані, відображені у небагатьох варіаціях загального типу, але у цей загаль­ний тип втілено високий духовний смисл.

Вазопис. Найяскравішим віддзеркаленням грецького живопису була грецька кераміка. Грецький керамічний посуд був досить різно­манітним за формою: ♦овальні амфори з вузь­кою шийкою і двома ручками - для збереження вина, зерна, рослинного масла і меду; ♦об'ємні кратери з широким горлом - для вина, зміша­ного з водою, звичного напою греків; ♦вишу­каної форми гідрії - посудини для носіння води з двома горизонтальними ручками, щоб підіймати на голову, і третьою, вертикальною, щоб знімати з голови; ♦площинні з ніжкою і дво­ма ручками кіліки - чаші для пиття; ♦високі, ви­довжені лекіфи - для духмяного масла та інші. Всі вони відрізняються дивовижно вишуканою формою, яка у кожній посудині визначалася її призначенням. Мистецтво вазо­пису швидко вдосконалюється в пізньоархаїчну епоху. Чорнофігурні вази характерні для VI ст., в їх виготовленні перше місце займає Аттика з її столицею Афінами.

Чорнофігурний вазопис - винятково декоративний. Малюнок на­водиться на глиняний жовтий, оранжевий чи рожевий фон посуди­ни. В основі малюнка силует, тому постать зображується не об'ємно. Деталі відпрацьовуються різцем подібно гравіруванню по металу. Тіло жіночих постатей зафарбовується в білий колір. Вся незамальована частина вази здебільшого покривається лаком, який надає їй металічний відблиск.

У кінці VI ст. у вазописі настає до­корінний перелом: чорнофігурний роз­пис замінює більш досконалий - червонофігурний. Уході розпису людські постаті залишають в теплому коль­орі глини, а фон покривається блис­кучим чорним лаком. Деталі уже не гравіруються, а позначаються тонки­ми чорними лініями, більш тонкими, ледь помітними, блідо-жовтими штрихами. Це дає можливість "відривати" постаті від площини, промальовувати їх мускулатуру, зображувати тонкі складки одежі тощо.

Римська античність запозичує більшість ідей і традицій грець­кої культури. Історія Античного Риму охоплює період з VIII ст. до Н. X. до VI ст. після Н. X. Паралельно з процвітанням елліні­стичних центрів на Заході росла воєнна міць Риму.

Спершу зростала влада невеликої олігархії (влада небагатьох) на берегах Тібру, потім володаря всієї Італії і нарешті великої держави, яка поглинула усі Середземноморські території, весь античний світ. Падіння Карфагена в 146 р. до Н. X. було пере­ломною подією, починаючи з цього часу, Рим завоював Грецію. "Полонена Греція перемогла свого некультурного переможця" (Горацій). Це сказано досить влучно. Гордий Рим, непохитний і суворий, схилив голову перед великою грецькою культурою. Власні художні традиції римлян були досить бідні. Рим сприйняв і асимілював весь пантеон грецьких божеств, надавши їм тільки інші назви. Зевс став Юпітером, Афродіта - Венерою, Арес -Марсом і т. п.

Римська культура з самого початку несла у собі зерна занепаду, тому що рабовласницький Рим був останнім актом рабовласниць­кого суспільства. Він вийшов на сцену тоді, коли протиріччя цього суспільства досягай загрозливої гостроти. Навіть коли Рим знахо­дився у зеніті слави, тобто в період пізньої республіки і ранньої імперії Августа (кін. І ст. до Н. X. - поч. І ст. н. є.), потім при Антонінах (Пст.), у його мистецтві було більше зовнішньої ефектності, аніж справжньої величі. Велич Риму штучно підтримувалась багнетами легіонерів. Державу постійно трясли загрозливі повстання рабів, починаючи зі знаменитого повстання Спартака.

Опанувавши грецьку культуру, римляни збагатили її чудови­ми відкриттями в галузі будівельної техніки. Римляни першими стали використовувати у будівництві міцний і водонепроникний матеріал — римський бетон, створили і вдосконалили особливу систему великих суспільних будівель із цегли і бетону, широко використовували поряд з грецькими ордерами такі архітектурні форми, як ♦арка, ♦склепіння, ♦купол.