Тема 5: Письменники-лауреати премії імені Тараса Шевченка

У всьому світі відома творчість і правозахисна діяльність Героя України, лауреата Національної премії України їм. Тараса Шевченка, письменника-земляка Миколи Руденка. Роки дитинства і юності якого пройшли в селі Юр’ївці Лутугінського району. Після закінчення середньої школи в селищі шахти “Сутоган”, навчався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Потім служба в армії, участь у війні, тяжке поранення.

Починаючи з 1947 року починають виходити його поетичні збірки, потім два романи “Вітер в обличчя” та “Остання шабля”. У 70-х роках Микола Руденко – один з відомих діячів та теоретиків правозахисного руху. У 1975 року його виключають зі Спілки письменників, а в 1977 – заарештовують. Сім років ув’язнення і п’ять заслання – таким був присуд письенникові-правозахисникові.

У холодній і далекій Мордовії він писав:

Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог…

І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку

І справді, відсвіти його художнього слова, як і світлий образ, живуть тепер у Космосі людських світовідчуттів. Микола Руденко пішов із життя 1 квітня 2004 року.

Чесне і чисте слово, справедливість і гідність, справжнє мистецтво і наука стали найголовнішим для Івана Олексійовича і Надії Олексіївни Світличних, які родом із с.Половинкине Старобільського району. У 60-ті роки Іван Світличний став духовним опертям нової літературно-мистецької естетики – шістдесятництва. Разом із своїми побратимами Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Чорновілом він несхитно стояв на сторожі найгуманніших ідеалів. На цьому наголошує літературознавець Іван Дзюба: “Чесна і мужня громадянська та літературна позиція, професіоналізм, ерудиція, розважливість і водночас принциповість принесли Іванові Світличному авторитет у літературно-мистецьких колах. Водночас він став однією з найпомітніших постатей тодішнього громадського життя, національно-культурного піднесення”.

Літературознавець і поет І.О.Світличний та його сестра Н.О.Світлична у 1994 стали лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка.

У приміщенні Старобільського філіалу Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка в 2000 році відкрито пам’ятний знак славному землякові Іванові Світличному (скульптор Микола Щербаков).

Більше десяти років на Луганщині жив Григір Тютюнник, який посмертно удостоєний Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Уже в самому приїзді маленького, ще шестирічного Григора (тоді Григорія) Тютюнника сюди на Луганщину, в селище Щотове, неподалік міста Антрацита, поєдналися людське милосердя і жорстокість тоталітарного державного режиму.

Так би й жив собі маленький хлопчик в рідному селі Шилівці Зіньківського району Полтавської області, коли б не сталася трагедія: в ніч з 29 на 30 листопада 1937 року його батька Михайла Васильовича заарештували репресивні органи, а вже 5 грудня (до речі, в день народження сина) особлива трійка УНКВС по Полтавській області ухвалила: “Тютюнника М.В. заключить в исправительно-трудовые лагеря сроком на десять лет, исчисляя срок с 30 ноября 1937 года”.

Пізніше Григір Тютюнник в автобіографії писав: “Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник… Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам’ятав “Як упав же він з коня”, “На майдані”.

Треба сказати, що до початку війни Г.Тютюнник устиг закінчити в Щотовому тільки три класи початкової школи, однак у житті так сталося, що й атестат про середню освіту він теж отримав тут, – у 1957 році, як випускник вечірньої школи робітничої молоді.

Сюди буде приїздить і тоді, коли навчатиметься в Харківському державному університеті. А ще старший брат Григорій Тютюнник у листі від 30 жовтня 1956 року, в якому вперше згадувалося про роботу над романом “Вир”, писав: “Мені цікаво, Грицику, от що. Візьми ти, будь ласка, та заведи такий блокнот і записуй буквально все, що говоритиме наш славний Филимон Васильович. Особливо те, що стосується хроніки Шилівки. Все, що він скаже. Бо це, брате, золотий пил, самоцвіти народного гумору, на який наше покоління вже не здатне. Тільки роби це так, щоб він не помічав, бо йому буде ніяково і, може, неприємно. З розумом роби, а не в лоб. А тоді оті всі записи мені переправиш. Фіксуй окремі влучні, цікаві словечка, на які так багата його мова. Бо задумав я, брате, писати про Шилівку або повість, або романяку цілого. Це поки тобі лише признаюся”.

Літературний музей Григора Тютюнника в Шилівській школі відкрився у грудні 1988 року, пам’ятник на шкільному подвір’ї споруджено через десять років – у 1998році. Його автор – луганський скульптор, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, народний художник України І.М.Чумак.

Уже не раз доводилося говорити, що створення літературного музею Григора Тютюнника по суті започаткувало й паростки національного виховання, адже в школі тепер не тільки повноцінно вивчається українська мова та література, досліджується життєпис письменника, фольклор краю, а найголовніше – вже четвертий рік як розпочався перехід на українську мову навчання. Отож, не такий уже й денаціоналізований Донбас, як комусь здається.

А ще тут щороку проходять літературно-мистецькі Тютюнниківські читання у яких беруть участь письменники Луганщини.

Багато письменників народилося на Луганщині, тут навчалися, певний час мешкали. Тому навіть перелік імен літераторів, чиє життя й творчість поєдналися з нашим краєм, вражає: Георгій Синельников, Михайло Бірюков, Олександр Кравцов, Михайло Матусовський, Михайло Пляцковський, Микола Упеник, Борис Буряк, Леонід Губін, Петро Іванов, Микола Колесник, Михайло Циба, Микола Палагута, Валерій Гончаренко, Олександра Ковальова, Сергій Бурлаков, Георгій Золотарьов, Микола Палієнко, Любов Горбенко, Сергій Чирков, Микола Мірошниченко, Юрій Путілін, Олексій Ковалевський, Олена Бондаренко, Юлія Ільїна, Олександр Радченко, Інна Пєсенка, Сергій Жадан…

У м. Луганську також мешкають члени Спілки письменників Росії Володимир Грінчуков , Володимир Казмін., Юрій Фесенко та ін.

Новим імпульсом для активізації літературного життя в області стало створення обласної письменницької організації, адже з післявоєнних часів літератори Луганщини, члени Спілки письменників перебували на обліку в Донецькій обласній організації. Зрозуміло, що з цієї причини нерідко гальмувався прийом до Спілки та й на сторінках регіонального літературно-мистецького видання “Літературний Донбас”, потім “Донбас”, який у 1946-68 році виходив як альманах, далі як журнал-двомісячник, і знаходився в м. Донецьку луганці друкувалися не так часто.

Отож 15 квітня 1965 року в м.Луганську зібралися не тільки професійні літератори, тобто члени СПУ, але й представники літературних об’єднань багатьох міст і районів області. З Києва прибули заступник голови правління Спілки письменників України Юрій Збанацький і поет Дмитро Павличко.

На той час у нашій області склалися досить міцні літературні сили. З післявоєнних років відомою була творчість письменників: Микити Чернявського, Степана Бугоркова, Тараса Рибаса, Івана Савича, Василя Горяїнова, Михайла Яременка, Федора Вольного, Геннадія Довнара, Ольги Холошенко. Вони й стали фундаторами новоствореної письменницької організації, яку очолив Тарас Рибас.

Подальший літературний процес був ще більш плідним та різноманітним. Незабаром до Спілки письменників були прийняті поет із м. Старобільська Іван Михайлович Світличний та Владислав Титов – автор повісті «Всім смертям назло. До м. Сєвєродонецька приїхав і став керувати літературним об’єднанням Йосип Курлат. Після тривалої перерви, викликаної незаконними репресіями в 30-ті роки, знову повернувся до літературного життя Юрій Сліпко, який за життя видав дві поетичні збірки – "Пролог до пісні" та "Зелена фантазія". У сімдесяті роки письменницьку організацію, зокрема, поповнили: Микола Погромський, Микола Малахута, Веніамін Мальцев, Анатолій Романенко, Іван Низовий, Валерій Полуйко, Михайло Пєсєнка, Андрій Медведенко.

У 1981 році лауреатом Державної премії ім. Тараса Шевченка став легендарний письменник Владислав Титов. Сьогодні варто перечитати його твори, а особливо останній роман "Мрії старого парку".

Такою ж відзнакою, але вже Шевченківською премією незалежної України в 1994 році була освячена творчість Василя Голобородька, який прийшов у літературу із самобутньою поезією ще в середині шістдесятих років. На жаль, тоталітарний режим намагався заперечити національну своєрідність поетичного світовідчуття талановитого поета і тому його книжка "Зелен день" була видана в Україні аж у 1988 року, хоча мала стати вагомим складником літературного процесу набагато раніше, адже за кодоном перша збірка “Летюче віконце вийшла” ще в 1970 році.

У 70-80 роках більшість книг письменників з Луганська друкувалися у видавництві "Донбас" (м. Донецьк), а також “Радянський письменник”, “Молодь”, “Дніпро” (м. Київ). Однак твори Тараса Рибаса, Микити Чернявського, Геннадія Довнара, Анатолія Романенка, Івана Савича, Йосипа Курлата виходили і в московських видавництвах. Особливо популярними в читачів були книги Владислава Титова.

Певним чином сприяли пропагуванню творчості письменників-земляків численні літературні свята, читання, конференції, дні літератури, поїздки в сусідні області та в більш далекі краї. Зважаючи на їх певну ідеологічну спрямованість, все ж треба відзначити й позитивне:зміцнення творчих взаємин, можливість дієвої участі в культурному житті, пропаганда книги і т.д.

Серед подібних заходів хотілося б згадати Сосюринські читання, творчий звіт в м. Москві 1982 року, дні літератури на Луганщині в 1985 році, Тютюнниківські та Грінченківські читання кінця 80-х – 90-х років і, врешті-решт, Міжнародне Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”, центром проведення якого в 1998 році стала вся Луганщина. А в обласному центрі відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку (скульптор Іван Чумак).

На початку дев’яностих років активізувалася видавнича діяльність, тому що значно демократизувався сам процес виходу книги. Тоді й прийшли до читача збірка бібліографічних матеріалів про життя і творчість письменників Луганської області та їх твори “Луганщина літературна” в двох випусках (упорядник М. Ночовний, 1992р.), літературознавче дослідження І.М.Білогуба “Літературно-краєзнавча Луганщина” та ряд інших видань краєзнавчого спрямування, що стали першими навчальними посібниками на уроках літератури рідного краю, які розпочали проводити в деяких школах учителі-словесники у відповідності до нових програм з української літератури. У 1994 році був започаткований часопис “Бахмутський шлях”; ініціатором створення і першим редактором був Юрій Єненко. Вагомим літературно-мистецьким виданням впродовж семи років була газета “Кам’яний Брід”; редактор Ганна Гайворонська. Тепер в області в області діє чимало видавництв, а законодавча можливість, видати тепер будь-яку книгу призвела до того, що часто-густо надибуємо видання низького художнього рівня і, навіть, позбавлених здорового глузду. На противагу масовим любительським вправам, як правило, вирізняються книги митців, написані на справді професійному рівні. Зрозуміло, що серед таких видань бачимо книги членів нашої письменницької організації. Не зважаючи на матеріальні труднощі, нехай і невеликими тиражами (нерідко біля ста примірників) за останні два-три роки вийшли друком нові твори Івана Низового, Григорія Половинка, Миколи Ночовного, Миколи Малахути, Тетяни Дейнегіної, Ганни Гайворонської, Андрія Медведенка, Ярослава Кремінського, Івана Шкурая, Василя Старуна та інших.

У серії “Сучасна українська література” вийшла книга Василя Голобородька “Слова у вишиваних сорочках” (“Український письменник”, 1999 р.), збірка вибраного “Посівальник”,поетична збірка “Українські птахи вукраїнському краєвиді” (“Акта”,2002 р.)

За останні роки літературними преміями ім. Василя Стуса та Олени Пчілки відзначена поетеса з Краснодона Антоніна Листопад, а поет Іван Низовий – лауреат премії імені братів Лепких та імені Олекси Гірняка. Лауреатами обласного літературного конкурсу імені Микити Чернявського стали Іван Савич, Геннадій Довнар, Іван Шкурай, Іван Михайлович Світличний, Ольга Холошенко, Дмитро Боярчук, Іван Низовий.

Десятки чудових літературних передач підготувала на державному обласному телебаченні Тетяна Дейнегіна – заслужений журналіст України. Відомий прозаїк і публіцист Дмитро Боярчук теж має звання заслуженого журналіста України.

Віриться, що в нелегкий час становлення державності літературна творчість буде тією життєдайноюсилою, яка поєднує минуле, теперішнє й майбутнє Вітчизни, а уроки літератури рідного краю та позакласна (позаурочна) робота з літературного краєзнавства стануть дієвим засобом національного та патріотичного виховання учнів.