АКТУАРНА МАТЕМАТИКА

План

1. Відкриття Америки як частина Великих географічних відкриттів.

2. Географія Північної Америки. Рельєф‚ клімат, географічні регіони. Водні басейни. Рослинний і тваринний світ.

3. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси.

4. Колонізація і населення Північної Америки.

 

1. Відкриття Америки як частина Великих географічних відкриттів.

Виникнення сучасних держав Північної Америки стало наслідком Великих географічних відкриттів та європейської колонізації. Першопрохідцями колоніальних загарбань виступили дві держави, які завдяки географічному розташуванню мали найбільший з європейських держав досвід судноплавства та морської торгівлі.

Як відомо, виходячи з уявлення про сфероподібність Землі, італієць (генуезець) за походженням Х.Колумб (лат. Columbus, итал. Colombo, исп. Colon, 1451-1506) зробив спробу дістатися Індії, пливучи на захід по Атлантичному океану (1492-93). Іспанській уряд дав йому три каравели („Санта-Марія”, „Пінта” і „Нінья”).

Перетнувши Атлантичний океан, Х.Колумб відкрив Саргасове море і 12 жовтня 1492 року досяг о.Самана, що належить до архіпелагу Багамських островів. Ця дата увійшла в історію, як офіційний день відкриття Америки. пізніше Х.Колумб досяг ще кількох Багамських островів, Куби, Гаїті. Він здійснив ще три плавання (1493-96, 1498-1500, 1502-1504), відкрив острови Пуерто-Рико, Ямайку і декілька невеликих островів з групи Малих Антильських, а пізніше - узбережжя Південної і Центральної Америки.

Х.Колумб помер 1506 року, перебуваючи у повній впевненості, що відкрив новий шлях до Індії. У 1499-1504 роках Америго Віспуччі (Vespucci, 1454 - 1512), що за походженням як і Х.Колумб був флорентійцем, став учасником чотирьох іспанських та португальських експедицій до берегів Південної Америки.

Саме він у 1503 році вперше висловив думку, що ці землі – нова частина світу, назвавши їх в листі на батьківщину „Новим Світом” на противагу „Старому Світу”, тобто Європі. Проте, дещо пізніше, у 1507 році, лотаринзький картограф Мартин Вальдземюллер назвав Новий Світ на честь Амеріго „Америкою”.

Те, що Америка, це дійсно нова частина світу, було остаточно доведено у 1519 - 1521 роках кругосвітнім плаванням Фергана Магеллана (португ. Magalhaes, ісп. Magallanes, 1480 - 1521). 1538 року нову назву було вперше подано щодо Південної та Північної Америки на карті, виконаній фламандським картографом Герардом Меркатором (справжнє прізвище van Kremer, 1512-94).

За посередництвом папи римського Олександра ІV Борджіа (1431-1503) у 1493 році Іспанія та Португалія уклали першу в історії угоду про поділ світу на сфери впливу, уточнену 7 червня 1494 року Тордесільяським договором (скасований 1777 року). Лінія, проведена через обидва полюси приблизно по 49 градусу західної довготи вздовж Атлантичного океану (через уявну точку на відстані 370 ліг, тобто більше 2 тисяч кілометрів від найзахіднішого пункту островів Зеленого мису) розділила землю на дві півкулі. Землі на схід від неї визнавалися володіннями Португалії, а на захід – Іспанії. Поступово обидві держави перетворилися на величезні імперії.

Таким чином, великі географічні відкриття XV—XVI ст. змінили розвиток не лише Європи, але й решти світу. Тому саме від них умовно починається нова епоха в світовій історії – Новий час.

Утвердження серед широкого загалу уявлення про кулясту форму Землі сприяло зростанню авторитету науки як раціонального джерела пізнання і відповідно – зменшенню впливу інших авторитетів – релігії, традиції тощо. Відповідно з’являлися стимули для подальшого нагромадження знань. Наслідком, в кінцевому підсумку, стали такі інтелектуальні процеси як Реформація, Просвітництво тощо.

В результаті відкриттів змінилося світосприйняття європейців. Для них реальністю стали нововідкриті землі та материки, наявність океану між Азією та Америкою.

Відкриття започаткували масові міграції населення з Європи до інших частин світу, передусім до Америки, яких не знала раніше історія. Тим самим, було створено передумови для формування майбутньої колоніальної системи.

Спочатку на шлях створення колоніальних імперій стали Іспанія, захопивши майже всю Америку, і Португалія, прибравши до рук великі території півострова Індостан. Пізніше до них приєдналися Англія (з середини XVI ст.), Франція та Нідерланди (на початку XVII ст.),

Європейська колонізація мала важкі наслідки для автохтонного населення захоплених територій. Місцева людність, яка знаходилася на нижчому щаблі розвитку, не могла витримати суперництва з технічно краще озброєними європейцями. Місцеві народи і племена вели тривалу і запеклу боротьбу, але зрештою були частково винищені, а частково змішалися з прибульцями.

Створення колонізаторами плантаційних господарств на захоплених землях вимагало залучення додаткової робочої сили, що відкрило шлях до масового розвитку работоргівлі – цього ганебного явища в новітній європейській історії. Поступово до неї залучилися усі морські держави Європи. Раби вивозилися переважно з африканського материка до інших частин світу, передусім – до Америки. Європейська міграція та работоргівля сприяли формуванню в Північній і Південній Америці нових народів, що поєднали в собі представників різних етносів та расових груп.

Великі географічні відкриття збагатили європейські країни, насамперед Іспанію та Португалію, оскільки на відкритих землях знаходилися поклади цінних металів, передусім золота і срібла. Стрімкий притік дорогоцінних металів до Європи неминуче призводив до подорожчання різних товарів і продуктів харчування і відповідно - інфляції, наслідком чого стала так звана революція цін.

Відкриття сприяли розширенню торговельної справи. Через встановлення європейцями зв’язків з іншими материками виникла світова торгівля. Розпочався інтенсивний експорт європейських товарів (перед усім - зброї, тканин, посуду) до інших частин світу. З Америки до Європи почалося ввезення какао, тютюну, каучука. З Азії - чаю і кави. Головним центром світової торгівлі поступово став нідерландський Антверпен, а важливими європейськими портами: Лісабон (Португалія), Лондон (Англія), Марсель (Франція).

Завдяки географічним відкриттям різко розширилася палітра сільськогосподарських культур у Європі. З Америки до європейців потрапили кукурудза і картопля. Поява картоплі значно знизила небезпеку голоду у випадку регулярних неврожаїв зернових.

 

2. Географія Північної Америки. Рельєф‚ клімат, географічні регіони. Водні басейни. Рослинний і тваринний світ.

Америка – частина світу в Західному півкулі між Атлантичним та Тихим Океанами. Утворюється 2 материками – Північною (площа 20 360 000 км2, а разом з островами – 24 250 000 км2) і Південною (площа 18,28 млн. км2) Америками. Крайня північна точка Америки – мис Мьорчисон (на півострові Бутія), крайня південна точка – мис Фроуерд (у Магелановій протоці). На території Північної, Центральної і Південної Америки розташовано 35 незалежних держав і 15 колоній. Цей регіон іноді називають „Новим Світом”, на відміну від „Старого Світу”, тобто Євразії.

Північна Америка- це материк у Західній півкулі. На Півдні з’єднується з Південною Америкою, кордон з якою проводять по Панамському, а іноді – по Дар’єнському перешийку.

Географи відносять до Північної Америки Центральну Америку та Вест-Індію. Тому, з географічного погляду на території Північної Америки розташовані такі країни, як Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Гаїті, Гватемала, Гренада, Домініка, Домініканська республіка, Канада, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусія, США, Трінідад і Тобаго, Ямайка.

Проте, такий погляд не може задовольнити нас з культурно-історичної та політологічної точки зору. Адже, якщо дві великих держави Північної Америки – США і Канада є англо-саксонськими країнами; Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусія, Трінідад і Тобаго та Ямайка є колишніми британськими колоніями та членами Британської Співдружності Націй; Гаїті – колишня французька колонія, що отримала незалежість у 1804 році, нарешті, Гватемала, Гренада, Домініка, Домініканська республіка, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор як колишні іспанські колонії у культурному відношенні ближчі до держав Південної Америки ніж до США чи Канади.

Тому в Америці виділяють два історико-географічні регіони – Англо-Америку (США і Канаду) та Латинську Америку, до якої входять країни материка Південна Америка, Центральної Америки та Вест-Індії. Англо-Америка і стане об’єктом нашого курсу.

Географічне розташування. З заходу Північна Америка омивається Тихим океаном з Беренговою морем, затокою Аляска і Каліфорнійською затокою. Зі сходу – Атлантичним океаном з морями Лабрадор, Карибською затокою, затокою св. Лаврентія і Мексиканською затокою. З півночі - Північним Льодовитим океаном з морями Бофорта, Баффіна, Гренландською і Гудзоновою затоками.

Найбільші острови - Гренландія, Канадський Атлантичний Архіпілаг, Ньюфаундленд, Вест-Індія (Великі Антільські, Багамські та Навітряні острови), Алеутські острови, Архіпілаг Александра.

Рельєф. Західну частину материка займає гірська система Кордильєри. Найвища гора – Мак-Кінлі, 6193 м. Східну – широкі рівнини, плато, середньовисокі гори. На північному сході – Лаврентійська підвищенність, на півночі – низовина Макензі. Внутрішні райони – високі Великі рівнини і низькі Центральні рівнини. Східний край материка оточений гірськими підняттями Канадського Арктичного архіпелагу, Лабрадора, Аппалачей. Вздовж південно-східного узбережжя розташовані берегові незини – Приатлантична і Примексиканська.

Річки. Найбільша річкова система – Місісіпі (6420 км) та її притоки – Міссурі, Огайо; інші великі ріки – св. Лаврентія, Макензі, Юкон, Колумбія, Колорадо. Північна частина материка багата на озера (Великі озера, Вінніпеґ, Велике Невільниче озеро, Велике Медвеже озеро та інші).

Клімат. Північна Америка розташована в усіх широтних кліматичних поясах від арктичного на крайній Півночі до тропічного в Центральній Америці і Вест-Індії. Мерідіальне простягання найбільших гірських хребтів, що розташовані вздовж океанічних узбереж, відсутність перешкод для пересування повітряних мас з Арктики до Мексіканської затоки і навпаки вносять велику різноманітність у кліматичні умови Північної Америки. Середні темпиратури січня зростають від – 36оС (На Півночі Канадського Антарктичного Архіпелагу) до 20оС (на Півдні Флориди і Мексиканського нагір’я) липня – від 4оС на Півночі Канадського Арктичного архіпелагу до 32оС на Південному Заході США.

Арктичний кліматичний пояс охоплює північне узбережжя материка і прилеглі острови. Субарктичний пояс простягається на Південній Алясці та в північних територіях Канади. Південна Канада і значні території США лежать у помірному поясі. В розподілі опадів, температури та інших метеорологічних елементів у межах цього поясу існують суттєві відміни.

Найбільша кількість опадів випадає на Тихоокеанському узбережжі Аляски і Канади та на Північно-Західному узбережжі США (2000 – 3000 мм на рік), адже ці території лежать на шляху вологих західних вітрів; південно-східні райони материка отримують 1000 – 1500 мм. Центральні рівнини –600 – 1200 мм, міжгірні долини субтропічних і тропічних районів Кордильєр тільки 100 – 200 мм, тому їм властивий континентальний і посушливий клімат.

Несталість погодних умов властива внутрішнім рівнинним областям: підчас насування арктичних мас повітря бувають різкі зниження температур, взимку можливі великі снігопади, влітку, під час входження великих мас тропічного повітря можливі температури понад +40оС, суховії, посухи.

Субтропічний пояс охоплює широку смугу материка від Флориди до Каліфорнії. На Тихоокеанському узбережжі в межах цього поясу клімат близький до середземноморського. На Південному Сході клімат мусонний з максимумом опадів влітку. В тропічному поясі лежить крайня південна - звужена частина материка. Узбережні області цього поясу мають жаркий, вологий клімат з постійно високими температурами. У внутрішніх областях клімат жаркий і дуже посушливий.

Ґрунтово-рослинний покров представлений серією широтних зон від арктичних пустель на Півночі до тропічних вічнозелених лісів на Півдні.

 

3. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси.

У Північній Америці розташовані поклади природних копалин світового значення - це залізна руда, нікель, кобальт, золото, уран (Лаврентійська підвищеність), кам’яне вугілля, нафта, горючій гази, а також калійні солі (в Канаді). Дуже багатими є нафтові родовища, розташовані на Примексиканській низовині, та у північній частині Канадського Арктичного архіпелагу). В Північних Аппалачах найбільші в світі родовища азбесту. У Кордильєрах є численні родовища кольорових і рідкісних металів.

Площа земельного фонду Північної Америки становить 2 млрд 139 млн гектарів, з яких близько 13 відсотків займають рілля і плантації. Більша частина земельного фонду материка, що придатні для сільськогосподарського використання припадає на США та південь Канади. Близько 70 відсотків площі оброблюваних земель та 65 відсотків площі пасовищ у Північній Америці знаходяться на території 48 компактно розташованих штатів США. Значні території у високих широтах (Канадський Арктичний архіпелаг, Гренландія) не можуть бути використані у сільськогосподарському виробництві.

 

5. Колонізація Північної Америки.

Населення Північної Америки складає. Найгустіше заселені деякі острови (Бермудські, Мартиніка, Гваделупа, Гаїті та інші), Схід США, Південь Канади, окремі райони Тихоокеанського узбережжя. Територія на Захід від Скелястих гір (в США) і особливо райони півночі Північної Америки (Гренландія, Північна Канада, Аляска) – майже не заселені.

Первісним населенням Північної Америки були індіанці – предки сучасних індіанців. Пізніше переселилися предки ескімосів. Корінне населення Північної Америки має антропологічну спорідненість з монголоїдною расою, що населяє більшу частину Азії. З ХVІ століття розпочалася колонізація Північної Америки європейцями, зокрема іспанцями. У Мексиці та Центральній Америці вони підкорили індіанців.

Утворилися нові іспаномовні народи змішаного походження з великою різноманітністю антропологічних типів – європеоїдів, індіанців, метисів. У Вест-Індії, де індіанці були майже повністю знищені, іспанці, а пізніше – французи та англійці завозили невільників з Африки. Тут сформувались іспано- і, частково, франкомовні народи змішаного європейсько-африканського походження, у складі яких є європеоїди, негроїди та мулати.

 

Лекція 4 (2 год.)

Етнонаціональний склад населення Європи та Північної Америки

1. Населення Європи та Північної Америки, його міграції.

2. Мови народів Європи і Північної Америки.

3. Етногенез, розселення, звичаї та особливості побуту германських, романських та слов’янських народів.

4. Угро-фінська родина мов та особливості історичної долі, етногенезу й розселення її носіїв.

5. Кельти: значення в європейській історії та сьогоднішнє становище кельтомовних народів.

6. Баски як останній релікт доіндоєвропейського населення європейського Заходу і Півдня.

 

1. Населення Європи та Північної Америки, його міграції

Населення Європи складає 730 млн. чоловік (2000 рік). З них у Західній Європі проживає 382 млн, у Центрально-Східній – 173 млн. Населення Америки складає 763 млн (1994 рік), з них у Англо-Америці проживає 290 млн (), у Латинській Америці – 473 млн. Три чверті населення в країнах Західної Європи та Північної Америки мешкають у містах, це дещо менше, ніж у Австралії (85 відсотків), проте значно більше ніж в решті регіонів світу.

Населення Європи склалося в результаті тривалого (кілька тисяч років) розвитку і взаємодії численних народів. Велике значення в цьому процесі відіграли декілька хвиль міграції. Найважливішими з них були – прихід індоєвропейців (кінець ІІІ – ІІ тис. до н.е.) , велике переселення народів (ІІІ – VІІ ст. н.е.), переселення угорців з Уралу в долину Дунаю (Х ст. н.е.).

Оскільки всі ці міграції відбувалися через терени сучасної України, не дивно, що вони залишили сліди в нашій мові та культурі.

 

2. Мови народів Європи і Північної Америки

Сьогодні більшість народів Європи говорить мовами індоєвропейської мовної родини. Північно-Західну і Центральну Європу переважно населяють народи германської мовної групи, які поділяються на західну і північну підгрупи. Народи романської мовної групи займають Західну і Південно-Західну Європу. Східна і Південно-Східна Європа населена переважно народами слов’янської мовної групи. Дуже близькими до слов’янських є мови балтійської групи, якими розмовляють народи на південному сході балтійського регіону.

На Британських островах та в Ірландії подекуди зберігаються кельтські мови, в часи Античності та раннього Середньовіччя дуже поширені у Західній та Північній Європі, однак всі їх носії нині є двомовними.

Окрім того в Європі збереглося декілька давніх індоєвропейських мов, які не належать сьогодні до жодної з груп. Кожна з них є останнім з довгожителів в своїй групі. Зокрема, такими відособленими мовами індоєвропейської родини розмовляють греки та албанці.

Грецька мова справила значний вплив на формування лексичного запасу майже усіх європейських мов, особливо, якщо йдеться про науковий словник.

Нині грецька мова поширена у Греції (9,3млн.), на Кіпрі (0.5 млн.), а також у Південній Албанії, Єгипті, Південній Італії та в Україні (в районі міста Маріуполь). Усього нею розмовляє близько 12,2 млн. чоловік.

В історії грецької мови виділяють три основні періоди:

· давньогрецький (від ХІV ст. до н.е. - до ІV ст. н.е.)

· середньогрецький(V – ХV ст.)

· новогрецький (від ХV ст.).

У давньогрецькій мові існував ряд діалектів: іонійсько-аттичний, дорійський, аркадо-кіпрський, еолійський, крито-мікенський (три останні об’єднують під назвою ахейський). На кожному з яких створено багату літературу класичного періоду . Зокрема, іонійським діалектом писали Гесіод та Геродот, аттичним користувалися Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан, Платон, Аристотель, Фукідід, Ксенофонт, Демосфен, еолійським - Алкей, Сапфе, Піндар. Наприкінці V ст. до н.е. літературною мовою Греції стає аттичний діалект, в еліністичний період сформувалася загальна грецька норма - койне - на аттичній та іонійській основі. Саме цією мовою було записано Новий заповіт, перекладений з грецької на більшість мов світу.

Новогрецька мова сформувалася з нового міського койне ХVІІІ – ХІХ ст., створеного на базі південних діалектів. Вона також включає чотири діалекти: понтійський (тобто, чорноморський, з іонійськими рисами), кападокійський (помітно тюркізований), цаконський (єдине продовження дорійського) і нижньоіталійський. Новогрецька літературна мова існує у двох різновидах: кафаревуса – „очищена”, яка продовжує традиційну аттичну норму, і димотика – „народна”, створена на основі говірок Центральної Греції.

Албанська мова є офіційною мовою Албанії (бл. 3 млн. мовців), вживана також албанцями в Косово (1,8 млн.), Італії (120 тис.), Греції (60тис.); окремі албаномовіі села є в Румунії, Болгарії, Македонії, Україні (Одеська обл.). Албанська є продовженням давньої іліро-месапської групи індоєвропейських мов, до якої, очевидно, належала і фракійська мова.

Окреме місце займає циганська мова, єдина з індоарійських мов індоєвропейської родини, представлена у Європі. Предки циган (самоназва - роми) починаючи з V ст. н.е. залишили Індію кількома хвилями і поширилися по всьому Близькому Сходу і Європі (у ХІ ст.), а звідти – внаслідок європейської колонізації - по цілому світі. Попри розселення серед осілого населення, роми зберегли мандрівний спосіб життя, родову соціальну організацію та власну культуру і нині залишаються останнім кочовим народом в Європі. Тому оцінки їхньої кількості вагаються у дуже широких рамках від 1 до 5 млн. чоловік.

Розвиваючись в іншомовному середовищі, циганська мова зберегла в основному індоарійську лексику і найважливіші граматичні риси, спільні з санскритом, хінді та сучасними мовами народів Центральної та Північно-Західної Індії. Слід відзначити також, що всі роми двомовні: вони вживають рідну мову в побуті, у спілкуванні між собою, у пісенному фольклорі, а за інших обставин користуються мовою навколишнього населення. Те саме стосується релігії. Роми, як правило, сповідують релігію того населення, серед якого проживають.

Значний відсоток населення Північно-Східної Європи становлять народи уральської (або угро-фінської) мовної родини. На Південному Сході Європи живуть народи, що належать до тюркської групи, яка входить до алтайської сім’ї мов. Семітськими мовами говорять мальтійці та євреї, які в Європі є двомовними.

Окремо стоїть мова басків, нащадків найдавнішого населення Піринейського півострова.

 

3. Етногенез, розселення, звичаї та особливості побуту германських, романських та слов’янських народів

Мовами індоєвропейської родини в Європі спілкується 150 народів. При цьому 90 відсотків європейського населення належить до трьох великих мовних груп: германської, романської, слов’янської.

Германськими мовамирозмовляє близько 550 млн. чоловік. Ці мови традиційно поділяються на три підгрупи - північну або скандинавську (шведська, датська, норвезька, ісландська, фарерська), західну (англійська, фризька. нідерландська, німецька, ідиш) і східну (згаслі мови - готська, бургундська, вандальська, ґепідська, герульська). Вважається, що германські племена Область первісного формування - південь Скандинавії, п-ів Ютландія та Шлезвіґ-Гольштейн; їхній подальший розвиток відбувався на фоні численних міграцій їх носіїв, особливо у 2-5 ст., в епоху “великого переселення народів”.

Найдавніші письмові пам’ятки написані рунічним письмом (використовувалося з VIII до ХІІІ ст.) і готським алфавітом (IV ст.). Латинське письмо з’явилося з запровадженням християнства в Англії від VII ст., Німеччині з VIII ст., скандинавських країнах з ХІ ст. (Ісландія, Норвегія) та з ХІІІ ст. (Швеція. Данія).

За останні 300 років чотири германські мови досягли міжнародного і поширення і в наш час є державними в 61 країні, у тому числі німецька - в шести, нідерландська - у п’яти, шведська - у двох, а англійська - у 54 країнах. Англійська є також однією з 6 мов Генеральної Асамблеї 00Н. Англомовні країни виробляють до третини світової промислової продукції (1 місце у світі). Англійською мовою написані понад 40% книжок, які щорічно перекладають у світі (1 місце у світі). Щорічні англомовні переклади наукової та художньої літератури виносять до 8% загальної кількості перекладених назв книжок (3 місце у світі після іспаномовних (14%) і німецькомовних (10%) перекладів). Англійська панує в комп'ютерних технологіях, в інтернеті, є найпоширенішою мовою телеграфних агенцій. - все це зумовлює її провідну роль у новому процесі глобалізації людської культури. Фактично за останні півстоліття англійська стала неофіційною світовою міжнародною мовою.

Найдавніші українські запозичення з германських мов прийшли з мови готів. Від їх 300-річного перебування у Подніпров'ї збереглися такі слова: шати, мито, шолом, меч. полк, скло, дошка, виноград, бук, буква, редька, осел, кіт, лев, верблюд, шеляг, лихвар, дружина, хижа, хлів, хліб, колодязь, скот, очевидно - князь (хоча до самих германських мов воно прийшло з алтайських). Від русів-вікінгів зосвоєні слова: жебрак, стяг, варяг, кнут, щогла, пуд, гатка, гатити, гість, скарб, ябедник, гайстер тощо. Значно пізніше зі скандинавських мов запозичені ще фіорд, троль, гейзер, тунгстен.

За тривалий час поширення магдебурзького права в містах України з німецької мови прийшли такі широко вживані слова як: плуг, дах, фах, льох, чіп, цвях, нівка. ланцюг, кавал, пампуха, ґнот, нирка, панчохи, рада, радити, мусити, дякувати, трапити, рятувати, друк, друкувати, грабунок, грабувати, малюнок, малювати, ґвалт, ґвалтувати, танцювати, ліхтар, вантаж, кухня, мандри, мандрувати, рахувати, купувати, карбувати, шухляда, казарама. шалька, шріт, дратва, дріт, штамп, ринок; пізніше — шніцель, гамбургер, ерзац. Через тривале проживання німецьких колоністів а Україні досі трапляються прізвища німецького походження: Нейгауз, Вольгемут, Меєр та ін. Через російське посередництво засвоєні голландські слова: шторм, гавань, верф, борт, матрос, каюта, швабра, залп, кран, трос, дамба, брезент, штат, стелаж, манекен, картуз, штахет, лотерея, вафлі, яхта. З фризької мови - фрахт і бак.

Дедалі ширшим потоком до української мови приходять англійські запозичення: футбол, гол, чек, сейф, бізнес, інтерв'ю, труси, джинси, фольклор, вагон, трамвай, еокзал, клуб, кекс, о-кей; в останні роки - комп'ютер, інтернет. пейджер, оіі-лайн, ділер, брокер, менеджер і десятки інших.

РОМАНСЬКІ МОВИ- група мов індоєвропейської родини, пов'язана спільним походженням від латини, закономірностями розвитку і помітними рисами структурної спільності (В.Гак). Термін "романські" походить від лат. rоmanus ("притаманний Риму", згодом - "Римській імперії"). Це латинське слово в ранньому Середньовіччі означало народне мовлення, відмінне як від класичної латини, так і від германських та інших діалектів. Мовців у світі близько 600 млн. Романські мови як державні чи офіційні вживають 66 країн (у т.ч. французьку 30 країн, іспанську - 23 країни, португальську – 7, італійську - 4, румунську - 2 країни). Французька та іспанська, крім того, є офіційними та робочими мовами Генеральної Асамблеї ООН. Ще декілька романських мов мають статус парціальної („часткової”) мови у відповідних країнах: галісійська й каталанська в Іспанії, ретороманська у Швейцарії. Решта романських moв є мовами хатнього вжитку без особливого соціального статусу: окситанська або гасконсько-провансальська у Франції, сард(ин)ська в Італії, аромунська - поза Румунією на Балканах.

Ядром формування романських мов є колишні землі Римської імперії навколо Середземного моря, де збереглося романське мовлення - це т.зв. '"Стара Романія''. Внаслідок колоніальної експансії у 16-19 ст. романські мови зазнали світового поширення ("Нова Романія" або Латинська Америка та численні країни Африки).

Романські мови пов'язані поступовими переходами, що утруднює їхню класифікацію. Виділяють мови "суцільної Романії” (від португальської до італійської"), які найповніше продовжують спільно романський мовний тип (А.Алонсо, В.фон Вартбург). їм протистоять, з одного боку, ''внутрішня"' мова сардська з численними архаїчними рисами, а з іншого - "зовнішні" мови — французька, ретороманська, балкано-романські із значними інноваціями та більшими впливами субстрату, адстрату, суперстрату(В.Гак).

Спільні риси звукової системи - 7 голосних, найповніше збережених в італійській мові (в окремих мовах є ще носові голосні, передні огублені та середні); групи латинських приголосних зазнали в них спрощення і перетворення. Романські мови - флективні з сильною тенденцією до аналітизму. Морфологічне вираження нерегулярне. Іменник має 2 числа, 2 роди, у балк.-романських 2 відмінки; є різноманітні форми артиклів. Займенники зберігають елементи відмінкової системи. Прикметник в цілому узгоджується з іменником. Дієслово має систему розвинених форм (бл. 50 простих і складні); є 4 способи і 16 часів, 2 стани, своєрідні неособові форми, з якими утворюються перифрази зі становим значенням. Порядок слів у реченні переважно SPO. Прикметник-означення звичайно іде після означеного. Словник успадкував в основному народний лексичний фонд, є чимало запозичень з кельтських, германських, у новіші часи з класичної латини та давньогрецької (через латину); у балкано-романських - зі слов'янських мов. Письмо на латинській основі, письмові пам'ятки - від 10 ст. У19 – 20 століттях були спроби достосувати до романських мов кирилицю (румунська і молдавська мови).

Внаслідок поширення в Середні віки в Україні латини чк мови шкільною навчання чимало латинських слів проникло до загальнонародного словника: піст, пава, оцет, шавлія, аркуш, літера, кімната, коляда, мур, мурувати, гармата, тортури, тополя, черешня, м'ята, конвалія, пастернак, галушка, байстрюк, келих, бурса, студент, професор, ректор, шпаргалка, халтура; ще в праслов'янський період засвоєні, болото, свиня, вино, млин; в епоху Просвіти прийшли нові масові запозичення з латини; нуль, лекція, нація, апеляція, календар, операція, екзамен, канікули, казус, кодекс, статут, пропозиція, пропорція і численні інші. Усього з латини, та її нащадків - романських мов - походить до чверті словникового складу сучасної української мови (приблизно стільки ж у багатьох інших мовах Європи).

Внаслідок історичних контактів у 14-15 ст. з генуезькими портами в Криму до українського словника проникли: скринька, шкарбун, комора, комин, барило, пляшка, олія, керсетка, стрічка, ковдра, манатки, жупан, цапка, реманент, стайня, люстро, шабля, грати, руїни, мармур, кошт, бенкет, цвинтар, решта, цить!, крейда. Значно більше італізмів прийшло згодом: фронтон, макарони, фреска, малярія, рулон, балкон, салон, каса, банк, бандит, колір, мета, фортуна, шпигун, банкрут, капелюх, палац, фортеця, окуляри, газета, кар'єра, сопрано, маестро.

У приморських говіркіїх зберігся ще чималий пласт італізмів генуезьких часів. Це така професійна лексика моряків та рибалок як: бунація, "штиль", забунацало, тромонтан "півн. вітер", левант ''схід. вітер", пунент "зах.вітер", вольти ''повороти", пайоли, скалада, рашкетка, кавила, фунда, орца, бастуння, віра, майна тощо.

Через інші мови прийшли французькі запозичення; фасад, кабінет, бюро, квартира, готель, фотель, ресторан, пляж, перлина, душ, екран, пейзаж, пленер, білет, бульвар, пальто, букет, бювет, роль, жест, шезлонг, костюм, одеколон, портрет, патріот, парфуми, перукар, рояль, берет, шовініст, турист, багаж, шантаж, макіяж, альбом, серйозний, солідний, мінеральний, натуральний і сотні інших.

Романська сусідка української мови румунська мова (та її молдавський варіант) стала джерелом таких українських слів як: кодра, царина, квасоля, бесаги, цап, ремиґати, бринза (частина цих слів вживана лише в українських діалектах навколо Карпат).

У свою чергу до румунської мов й прийшли такі українські слова як: dranită "äраниця", hriscă" ăречка", сегіada ''череда", hrib "гриб", cojoc "кожух", stiucă "ůука", crupi "крупи", iasle "ясла", tata "тато" й ін. (за І.Kniezsa, С.Семчинським та ін.).

БАЛТІЙСЬКІ МОВИ -група індоєвропейських мов. яка найповніше серед усіх сучасних мов цієї родини зберігає давню індоєвропейську мовну систему. Існус точка зору (В.Тоноров), згідно з якою балтійські мови являють собою залишок давнього індоєвропейського мовлення, що зберігся після виділення з усієї родини решти індоєвропейських мов. Балтійські мови тяжіють до східних груп цієї родини - слов'янських, індоіранських, а також ілірійськоїта фракійської мов Балкан. Особливо близькі балтійські мови до слов'янських, щодо яких можуть розглядатися як предок, який співіснує у часі та просторі зі своїм нащадком. Таким чином це мови близьких ''балтійських родичів слов'ян" (Л.Непокупннй).

За даними топонімії (особливо гідронімії), балтизмів у словниках сусідніх слов'янських мов, а також за археологічними та історичними даними, у 1 тис.- на початку 2 тис.н.е. балтійські мови були поширені на великій території від Балтики до Верх.Волги, Підмосков’я. Оки, на всій території Білорусі, на Чернігово-Сіверщині до р.Сейм і суміжних земель Курщини та Брянщини, на півдні - до р.Десни і р.Прип'яті. Безперечні балтизми засвідчені також і далі на південь, наявні вони й на захід від Вісли - у Помор'ї і навіть Мекленбурзі. Їхнє походження не завжди поясниме, хоча у 2 ст. н.е Птолемей і показує на південному узбережжі Балтійського моря балтійські племена галіндів і судинів. Певні аналогії віднайдені в топонімічних системах Прибалтики. Панонії, Балкан і Адріатичного узбережжя. Значне поширення балтійських мов в минулому пояснює наявні в них сліди мовних контактів балтів з угро-фінами. а також іранцями, фракійцями, ілірійцями, германцями та іншими індоєвропейськими народами. Загальна назва індоєвропейських мов Прибалтики саме як балтійських запроваджена Г.Несельманом 1845р.

Мови т.-зв, зовнішнього пасу балтійської групи всі згасли у 13-18 ст. (пруська, ятвязька. куршська, селонська, галіндська). У наш час залишається компактне ядро внутрішньої зони балтійської групи у складі двох мов: литовської та латиської. Обидві державні; перша - у Литві (бл. З млн. мовців), друга - в Латвії (бл. 1,5 млн.).

Фонологічні системи обох балтійських мов взаємно близькі. Литовська мова краще від інших живих індоєвропейських мов зберегла давні риси в фонетиці й морфології. Вона відрізняється від близько спорідненої латиської мови більшою архаїчністю (в цілому) і деякими інноваціями, зберігає давні k, і, g на місці латиських африкат с і dz (akys "око", gerii "пити"- пор. латис. acis, dzert), сполуки an, en, in, un у початкових складах (ranka "рука", penktas "п'ятий", minti "міняти", jimgas "ярмо"- пор. латис. roka, piektas, mlt. jugs). Морфологічна будова литовської мови флективна з елементами аглютинації та аналітизму. Іменники маючь 2 роди (середній рід втрачено), деякі займенники, прикметники й дієприкметники мають З роди. Числа - два (в діалектах траплясться ще і двоїна). Відмінків – 6 і клична форма. Дієслівні категорії: 4 часи, 2 стани, 4 способи, 3 особи (у 3-й особі одн. і мн. форми однакові). Сполучення дієслова buti "бути" з дієприкметниками утворюють систему складних часів. Широко вживані дієприкметникові звороти. Переважний порядок слів SPO. Присвійні конструкції виражаються сполученнями типу „я маю”, там де у латиській іде „в мене є”. Латиська мова під впливом фіно-угорського мовного субстрату зазнала, порівняно з литовською, певних змін. Так, наголос зафіксувався на першому складі; кіпцеві голосні у багатоскладових словах скоротилися, причому, короткі (крім u відпали; у перших складах n після голосної зникла; розвинулися зобов’язальний і переказувальний способи дієслова; дієвідміна помітно спростилася; в діалектах трапляються типові для фінських мов місцеві відмінки - алатив, ілатив, адесив. Словник балтійських мов практично єдиний, з переважанням питомої індоєвропейської лексики. Значною мірою він спільний зі слов'янським словником. Є запозичення з германських і слов'янських мов, у латиській (особливо в дилемах) помітний пласт угрофінських запозичень.

З балтійських мов до української прийшли такі слова як: баюра, блазень, валандатися, верша, вовкулак(а), гомілка, грудка, гультяй, ґеґнути, гринжоли, джиґун, аґрус, гирун, джинжеруха, жабуриння, жужмом, заграбастати, зозуля, кавкати, капшук, кельма, кепсько, кишіти, клумба, клякнути, ковінька, копа, локшина, путря, мантачка, мул, мулкий, нетра, надра, нурт, охляп, пампушка, перга, суспиця, трощити, трям, шалапут, юшка, відлига, твань, шерхкий, зашерхнути, шула, нишпорка(шнипорка), нишпорити, кліпати, кирпатий, лупатий, клиша, клишоногий, лайдак, швендяти, карати, картати, гилити, періщити, скіпати, скабка, скибка, ледве, жлукто, жлуктати, гичка, стрюк, клуня, ремесло, мармиза, толока, скирта, садиба, стодола, шлунок, шкапа, пастка, пелька, гаразд і низка діалектних слів на зразок: мешти, пуня, шамотіти, шомратнся, галасвіти, бусол, бузько, жвір, бутлити, рупіти, шелюга, яжук, жудюк (див. Ю.Лаучюте та ін.).

В Україні балтійського походження назви річок Вилія, Клов, Кудрявець, Рось, Росава, Роставиця. Івотка; сіл - Солотвин, Клишки, Полошки, Обложки, Гірине, Гудове, за межами України - назви Тула, Москва, Можайськ, Жиздра. В наслідок тривалого перебування більшої частини українських земель у складі Великого Князівства Литовського у 14 - 16 ст. і пізніших міграцій досі трапляються литовські прізвища: Войшвіло, Бурбело, Нарбут, Дайнека, Дрига, Бутейко, Борейко, Гудович, Граужіс. Тоді ж литовська мова запозичила з української слова, kazokas "козак", Nepras „Дніпро", trivoti „тривати”, ulioti „гуляти”, vecerioti „вечеряти” cerenas "черінь", akraicas, akraicikas "окрайчик", striekа "стріха", dieљkа "діжка", kurapka „куріпка” (1579р.), anukas "онук" (за А.Непокупним).

СЛОВ'ЯНСЬКІ МОВИ-група споріднених мов індоєвропейської родини (чаї альне число мовців до 300 млн.). Найближчі до балтійських мов. Історія праслов'янської мови вважаться тривалішою, ніж історія окремих слов'янських мов. Вона поділяється на три періоди: найдавніший (до встановлення тісних балто-слов'янських мовних контактів), період балто-слов’янської спільноти і період діалектного поділу й початку формування окремих слов’янських мов. Виокремлення слов’янських діалектів з єдиної прамови відносять до середини І тис. н.е. (період формування ранніх слов’янських держав у Європі). При цьому предки слов'ян увійшли у стосунки з сусідніми народами, що й визначило майбутні „відцентрові” особливості в будові мов окремих груп - східної (українськії, білоруська, російська), південної (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська) та західної (чеська, словацька, польська, верхньо- і нижньолужицька). "Доцентрові'' риси простежені до І тис. до н.е., причому встановлено три органічні складові частини (етномовні інгредієнти за П.Мартиновим), взаємодія яких визначила майбутню специфіку спільнослов'янської мови. Це - балтійський, італьськнй та іранський складники, останній з яких зумовив поділ слов'янських мов на центральнослов'янські з інноваціями (українська, білоруська, словацька, чеська, верхньолужицька) та периферійні з давнішими мовними рисами (решта слов'янських мов). У перефирійних мовах збереглося давнє індоєвропейське g, також подекуди є голосові голосні, музичний наголос, периферійні лексичні архаїзми. У центральнослов’янських мовах давнє g змінилося на h, розвинулися протетичні h і w- (білорус. гэта, вочы, укр. вухо, вуса).

Майже всі слов'янські мови (окрім двох серболужицьких) мають державний статус; українська - в Україні (прибл. 40 млн. мовців), білоруська - в Білорусі (бл. 8 млн.?), російська - в Росії. Білорусі і Казахстані (понад 150 млн.; також одна з 6 офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї ООН); польська - у Польщі (бл. 37 млн), чеська — у Чехії (10млн.), словацька - у Словаччині (5 млн.), словенська - у Словенії (2.2 млн.), хорватська — у Хорватії та Боснії-Герцеговині (6 млн.), сербська – у новій Югославії (Державному об’єднані Сербії та Чорногорії), а також у Боснії-Герцеговині (усього прибл. 10 млн.), македонська - у Македонії (2 млн.), болгарська - у Болгарії (9 млн.). Ще дві мови слов'янських меншин – верхньолужицька (80тис.) і нижньолужицька (20тис.) – користуються в ФРН культурною автономією.

Для звукових систем слов’янських мов характерна наявність звукових рядів пом’якшених приголосних, багаті за тембром щілинні та африкати. Чеська, словацька, хорватська і сербська зберегли складотворчі r, l (krk „карк”, prst „перст”). Морфологія імен має по декілька відмінків, (окрім болгарської, де вони замінені приіменниковими конструкціями), два числа (подекуди ще залишки двоїни): очима, дверима, плечима, дві відрі, дві слові). Дієслово має розвинені часові та видові форми, 2 інфінітиви (у балк. слов мовах замінені кон'юнктивом), у мин. часі в деяких мовах втрачене допоміжне дієслово, що спростило дієвідміну (я, ти. він писав). Розвинулися нові майбутні часи з дієсловом "мати" (укр. писатиму) або "хотіти"'' (хорв. pisacu "писатиму" від "писати хочу").

Писемність створена у 860-і pp. слов'янськими просвітниками - братами з міста Солуня (Салоніки) Костянтином-філософом (у чернецтві - Кирилом) і Мсфодісм.

Про давнє поширення слов’ян у Зах.СвропІ свідчать такі слов янські топоніми як: Балатон, Берлін. Бранденбург. Росток, Баутцен (Будишин). Коттбус (Хоцебуж), Лейпціг (Ліпск), Буланешт, Дебрецен, Добруджа, Дрезден (Дрезно), Естергом, Мукачів, Турку. Шпандау, Трієст. Захонь, Ціттау.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів. По-перше, це питома спільноіндоєвропейська лексика: матір, батько, брат, сестра, дім, двері, піч, череда, вівця, ягня, вовк, бути, жити, мати, їсти, спати, око, ніс, серце, один, два, три, влада, слава, мудрий, вісь, ярмо, руда, міряти. По-друге - праслов'янські слова; коса, граблі, лопата, сніп, жати, жито, пшениця, полоти, цілина, мука, віл, корова, теля, баран, сітка, вудка, мережа, тенета, ловиш, лин, бджола, вулик, борть, черевик, кожух, міх, рукавиці, сукно, полотно, посуд, долото, кліщі, пила, діжа, відро, корито, човен, молот, каша, пиво, варити, пряжити, слива, ягода, горіх, терен, сад, овоч, часник, озимина, стіл, сіни, двір, ніж, броня, стріїа, бубон. По-третє - власне українські слова, наявні тільки в нашій мові: вуглець, кисень, водень, мрія, зволікати, страхатися, капость, матінка, довільний, добробут, добриво, зайвий, байдуже, мабуть, бо, адже, вибрик, примхи, перекотиполе тощо. По-четверте - запозичення з інших слов'янських мов: з білоруської - розкішний, обридати, виховати, нащадок, маруда, ззаду (У.Аиічзнка); з російської - промисловість, котел, котлован, союз вислуга, воєнкомат і багато інших; з польської - перешкода, недолугий, дощенту, конати, обіцяти, кодло, отримати цікавий, ковадло, цілком, вензель, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської - брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської-хлопець, ґражда; з болгарської - храм, глава, владика, сотворити, словаз,суфіксами -ство, -тель.

У свою чергу сусідні слов'янські мови запозичили з української чимало слів, напр.. білоруська- мозок, сокира, охороняти, позад, рясний, тітка, прохати, страхатися, бучний, зволікати, or-щщти, огида, заятрити(ся), взути(ся). калатати, облік тощо (У Анічзнка); російська - бублик, смалец, чрезвычайный, повстанцы, пасека, пасечник, борщ, знахарь, бондарь, подполковник, чумак, корж, аж (пор. два словнички, додані М.В.Гоголем до ''Вечеров на хуторе близ Диканьки" та ін. джерела); польська - hreczka, hodowac, hlak, hospodar, braha, hukac, chory, chorowac, hulac, kum, kuma, pieczara, kociuba, koczerga. wieczorynka (А.Брюкнер).

 

4. Угро-фінська родина мов та особливості історичної долі, етногенезу й розселення її носіїв

Вчені стверджують, що населення Європи до приходу туди індоєвропейців розмовляло кавказькими та угро-фінськими мовами.

УГРОФІНСЬКІ МОВИсім'я мов. яка входить до уральської родини мов і поширенії частково на своїй прабатьківщині на Уралі та Поволжі, частково у Прибалтиці та Подунав’ї.

У всіх північних областях Європи ці мови є доіндоєвропейськими. Угорську мову принесли з собою до центральної Європи давні угри 1000 років тому з приуральських степів; найближчі мовні родичі їх - хати й мансі живуть тепер над p.Об на схід від Уралу. Три найбільші мови угорська (мадярська, 15 млн.), фінська (суомі, 5 мни.) і естонська (1 млн.) мають. статус державних відповідно в Угорщині. Фінляндії та Естонії. Чимало інших - статус парціальних мову суб'єктах Російської Федерації. Генеалогічно сучасні угрофінські мови поділяються на 5 груп: 1) прибалтійсько-фінські (фінська, іжорська, карельська, вепська, водська, естонська, лівська мови); 2) волзько-фінські (мордовська мова з двома літературними нормами - ерзянською та мокшанською і марійська також з двома варіантами - луговим та гірським); 3) пермсько-фінські (комі-зирянська. комі-пермяцька, удмуртська); 4) угорські (ханти, мансі, мадярська); 5) окрема саамська мова в Лапландії.

Ступінь близкості між мовами в межах кожної групи неоднаковий. Саамська з численними діалектами тяжіє до прибалтійсько-фінської групи, однак не включається до неї. Волзько-фінські досить відмінні одна від одної. Угорська (мадярська) дуже відрізняється від ханти та мансі. Взаємне розуміння при спілкуванні кожного своєю мовою неможливе між удмуртом і комі. Деякі хантийські діалекти являють собою швидше хантийські мови (Б.Серебренников).

Словникова сисієма, зокрема, фінської мови, побудована на власному запасі коренів, є самодостатньою і справляє на носіїв індоєвропейських мов враження „герметичної” системи (справді, лише в 5% словника можна без спеціальної підготовки впізнати європейські запозичення або християнські імена власні).

Фінські запозичення в українській: щука, щупак, сом. дуб, сани, ярус, сауна, лайба, хміль, половина, камбала (В. Гопоров, О.Трубачов); пельмені (з комі); рясний, журитися, чуб, чуприна, чекати, шукати (з мордовських); угрофінське походження мають очевидно назви Київ, Сейм; за межами України –Белз, оз. Ільмень, р. Кама, Карелія, Коломия, Холмогори, Курськ, Куршська коса, оз. Ладога, оз.Онега, Мурманськ, гори Хібіни і частина їх - гори Кейви, Кийські о-ви в білому морі. р.Нара, р.Нева, Перм, Рязань, Арзамас, оз.Селігер, Сизрань, Тамбов, Вологда. Вороніж,Уральські гори, р.Київський Юган (Зах.Сибір), історична назва Кийські гори (тепер - Кузнецький Алатау).

З угорської походять такі українські слова як: гайдук, ґазда, гайдамак, гусар, гуляш, глевкий, чота, черінь; назви річок: Вись, Лозоватка, Сироватка і численні інші з коренем -ват- “берег”.

З іншого боку, мадярська також заспоїла з української чимало слів, найдавніші з яких: barazda (перша згадка 1086р.), szer(e)da і cseret (очерет)- 1231 p.. moh І270,csin 1273, ritka(редька)- 1338, burjan - 1343, szoknya, abrosz, і szamsztril (XIV ст.), eszterha (стріха) і haluska (XV ст.), а також dosztig (досить), kiszil palics, koczerha та багато інших (I.Kniesza).

 

5. Кельти: значення в європейській історії та сьогоднішнє становище кельтомовних народів.

КЕЛЬТСЬКІ МОВИ- група реліктових мов індоєвропейської родини. У І тис до н.е. кельтські мови були поширені практично на всій території Європи від Британських островів і Піренейського півострова до Карпат, Балкан і Малої Азії, про шо досі свідчать історичні назви окремих обласіей: Галісія, Уельс, Валахія, Галичина, м. Галац в Румунії, відомі з історії Галлія (теперішня Франція) і Галатія (в центрі Туреччини). Карта Європи рясніє кельтськими топонімами: Аахен. Ам’єн, Анжу. Апеніни, Ардени, Овернь, Беарн. Відень. Балтимор. Болонья. Бонн, Булонь. Брешя, Брест ( у Бретані), Бретань, Британія. Тренто, Кан, Кагор. Калгарі, Кардиф, Кембрідж, ШАлон (Каталаунум, місце славетної битий з гунами на чолі з Атілою), Шербур, Клюні, Коньяк, Коїмбра, оз.Комо, Корк. Кемберленд, Девоншир, Дувр. Дублін, Глазго, Юра, Кент. Лідс, Ліон. Лондон. Лувен, Лімож, Лімузен, Лінц. Маас. Майнц. о.Мен, р.Марна, Мілан, Мозель, Нансі, Нант, Неймеген, Париж. Реймс, Peн, Седан, Сетубал. Золотурн, р.Сома, р. Темза, Турин, Венеція, Булонь. Болонья, Судети, Вандея, Верона та десятки інших.

Пізніше зона поширення кельтських мов сильно скоротилася; континентальні кельтські мови всі зникли, в наш час вживані лише 4 острівні 1 )гойдельська група у складі ірландської та гельської (в Шотландії) і бритська група у складі валлійської та бретонської. В останні десятиріччя робляться спроби відновити менську (зниклу в ХХст.) і корнську (зниклу в 1777р.) шляхом організації випуску друкованих видань і радіопередач цими мовами. Ірландська мова, вивчена або рідна для 1 млн. осіб, є офіційною мовою Ірландії (поряд з англійською). Валлійська (0,5 млн. мовців) поки що не мас офіційного статусу, проте її вживають у пресі й на радіо, викладають як другу мову в школі (поруч з англійською). Бретонська (0,6 млн.) і гельська (бл. 0,1 млн.) являють собою кожна сукупність місцевих говірок без усталеної літературної норми, вживаних у побутовому спілкуванні. Усі мовці кельтськими мовами - двомовні. Загальне число їх - близько 2 млн.

У межах індоєвропейської родини мов кельтські мови стоять найближче до італьських (до складу яких входили оскійська, умбрійська та латинська мови), з якими іноді їх об'єднують в одну італо-кельтську групу. Острівні кельтські мови мають у своїй будові різні відхилення від давнього індоєвропейського типу, які дехто з кельтологів (Ю.Покорні, Г.Вагнер) пояснюють впливом доіндоевропейського субстрату. До цих „неіндоєвропейських” рис кельтських мов належать: численні комбінаторні звукові зміни (придихання, леніція, пом'якшення, огублення приголосних), інфіксацїя займенників всередину дієслівних форм; так звані дієвідмінювані прийменники (аналогія є хіба що в семітських мовах); специфічне вживання віддієслівних імен (званих у кельтології інфінітивами - як і в фінології); звичайне розміщення присудку на початку речення та багато інших цікавих рис. Системи лічби в ірландській - двадцяткова, У валлійській трапляється такий унікум як „daunaw" 18" - буквально 2 по 9 !

Найдавніші написи континентальними кельтськими мовами відомі за різними джерелами (іберійськими, етруськими, грецькими, латинськими), датованими 5-4 ст. до н.е.: це окремі написи, глоси, монетні легенди. Найдавніші написи кельтіберійською мовою 3- Іст. до н.е. виконані т. зн. іберійським письмом, пізніші (переважно на каменях) латинським письмом. Збереглося понад 70 написів лепонтійською мовою (Пн. Італія) 3-2 ст. до н.е. - етруським письмом, як і написи 2 ст. до н.е. галльською мовою. Відомі також гало-латинські двомовні написи (білінгви). Понад 60 написів з Нарбонської Галлії зроблені грецьким алфавітом. Пам'ятки галльської мови латинським письмом (понад 100) датуються початком н.е. Ірландська засвідчена огамічним письмом від 4ст. н.е., а від 7ст. глосами на основі латинського алфавіту. Валлійська відома з 6 ст., її письмові пам'ятки з 8ст. Частина бриті в у зет переселилася з Корнуельса до Бретані (Франція): історичним продовженням їх мови є бретонська, з 9 ст, зафіксована письмово у глосах.

В українському словнику зберігаються такі запозичення з кельтських мов як: багно, тин, будинок, лудити, полуда, кант, брага, борошно, сало, сокира, кобила, пекло, ґуня, ліки, лікар; пізніше з гельської прийшли: бард, клан, віскі. Кельтське походження Mat назва ісюричної області в межах сучасної України та Польщі - Галичина.

 

 

6. Баски як останній релікт доіндоєвропейського населення європейського Заходу і Півдня.

БАСКСЬКА МОВА. Розпочнемо з баскської мови. Ця мова єєдиним живим продовженням доіндоєвропейського мовного середовища на крайньому Заході Європи. Оточена тепер звідусіль романськими морами, баскійська. очевидно, є залишком колись ширшої мовної родини. Носієм цієї мови є своєрідний народ з виразною відмінністю від усіх сусідів навіть на генному рівні (55% басків мають негативний резус-фактор), що недвозначно свідчить про те, що „баски є залишком первісного населення Європи, яке згодом змішалося з прибульцями з Азії (Л.Кавадлі-Сфорца).

Морфологічні риси баскійської мовної системи мають прямі аналогії в кавказьких мовах, окрім того вона має близько п’яти відсотків спільної лексики з кавказькими мовами, стільки ж, скільки, скажімо, грузинська з рештою цих мов.

Антропологічна пов'язаність басків з народами Кавказу змусила археологів вести пошук у цьому напрямі. З'ясувалося, що всесвітньо відомі археологічні культури Західної Європи (совтер, азиль, мадлен, солютре. перигор, ориньяк) органічно виростають одна з очної, а джерелом найдавнішої з них є пєредориньяцька амудійська культура Сирії та Лівану — справді географічно близька до Кавказу.

Так поступово вимальовується грандіозна, хоча поки що лише контурна, історична ретроспектива народу-носія баскійської мови мало не з 40-тисячолітньою (тобто, 400-віковою!) традицією перебування в Європі, справжнього мовного Мафусаїла, який пережив мови всіх історично відомих своїх сусідів - від кантабрів до іберів і лігурів, від карфагенців і римлян до готів і арабів.

Відома з коротких написів на каменях аквітанська мова, поширена від 3 ст. до н.е. до 3 ст. н.е. на північ від Піренеїв у теперішній Гасконі, вважається можливим предком баскійської через велику подібність до її загальних імен назв аквітанських племен, імен осіб і божеств. Ще й досі гасконські говірки окситанської мови на півдні Франції виявляють сліди помітного баскійського впливу.

Вертаючися з Сарагоси з походу проти сарацинів (мусульман), військо Карла Великого зруйнувало мури столиці Наварри – міста Іруньї (Памплони), за що в долині Арреаги (Ронсеваль) баски розбили ар’єргард франків 15 серпня 778 р. Ця битва увічнена у „Пісні про Роланда”, проте народна пам'ять французів помилково приписала перемогу не баскам (як одностайно твердять хроніки), а сарацинам.

Остаточно баски втратили державність у ХУІ столітті, коли останній король Наварри - Геирих (двоюрідний брат фраццузького короля Генриха ІІІ) 1589 р. поміняв своє королівство (а заразом - і віру), зійшовши на французький престол в Парижі під ім'ям Генриха IV (це саме йому належать слова „Париж вартий месси”). Залишившись відтоді без державності під владою кастильської корони, баски досі борються за право залишатися самими собою, уособленням чого завжди було вживання (і виживання) рідної мови.

Упродовж історії баски були неодмінними й рівноправними учасниками європейського цивілізаційного процесу. Хоча писемні пам'ятки баскійською мовою відомі лише з 16 ст., майже водночас було започатковане і їхнє книгодрукування: твір Б.Ечепарс „Елементи баскійської мови” вийшов з друку 1545р., здійснений Лейсаррагою повний переклад Нового Завіту - 1571р.. релігійно-філософський твір Ашулара „Геро” („Опісля”) 1643 р.

В сучасній Європі баскійська мова (eubkaia) є, поряд в іспанською, від 1980 р. офіційною мовою Країни Басків - автономної провінції Іспанії. Давніший діалектний баскомовний ареал зберігається й на півночі провінції Наварра. У прилеглих з півночі районах Пд.-зах. Франції баскійська є мовою хатнього спілкування (поряд з французькою). Загальна кількість мовців — до 1 мли., у т.ч. бл. 200 тис. емігрантів у Латинській Америці.

До української мови з баскійської запозичені слова: багнет, (від назви міста Байони), а також більярд і анчоус.

 

Лекція 19 (2 год.)

Культурно-релігійна взаємодія народів Європи та Північної Америки

1. Релігійна карта Європи. Головні конфесії.

2. Католицькі та православні країни Європи.

3. Протестантські країни Європи.

4. Релігійна ситуація в Північній Америці.

5. Єврейська, арабська, вірменська й турецька діаспори в Європі та Північній Америці.

 

1. Релігійна карта Європи. Головні конфесії.

За релігійною приналежністю більшість країн Європи та Північної Америки сповідує християнство. Християнство поділяється на три гілки – католицизм, православ’я та протестантизм. Католицизм поширений в країнах Південної Європи, а також у Франції, Південній Німеччині, Чехії, Литві та Польщі. Православ’я сповідує більшість греків, румунів, південних та східних слов’ян. Протестантизм населення країн Північної Європи та Англо-Америки.

 

2. Католицькі та православні країни Європи.

 

3. Протестантські країни Європи.

 

 

4. Релігійна ситуація в Північній Америці.

 

 

5. Єврейська, арабська, вірменська й турецька діаспори в Європі та Північній Америці.

СМІТСЬКІ МОВИ- північна гілка афразійської або семіто-хамітської родини мов (поряд з давньоєгипетською, берберськими, чадськими, кушитськими). Семітські мови, якими говорить близько 200 млн. осіб, представлені у Сиропі переважно невеликими, але важливими діаспорами івриту і арабської мови з несхожими історичними долями. Особливу роль відіграли семітські мови, зокрема, фінікійська, у виникненні й формуванні буквеного письма.

Арабська мова (понад 165 млн. мовнів), одна з 6 офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї ООН, Є державною у 22 країнах Середземномор'я і Близького Сходу, у т.ч. в одній європейській країні - Мальті (де своєрідний різновид цієї мови - мальтійська - просякнутий численними романськими елементами і має пристосовану латинську писемність). Найраніші пам'ятки арабської мови відомі з 4ст. н.е., а сама мова набуває великого поширення у Пд. і Сх. Середземномор'ї у зв'язку з експансією ісламу від 7ст. Розуміння класичної арабської мови - мови Корану - об'єднує всіх мовців - носіїв живих діалектів арабської мови. Перший чапис Корану було здійснено 651р. особливим арабським письмом, сформованим на початку 6 ст. уЛахмідському князівстві в Аравії. Ця давня форма мови досі зберігається в основних рисах в сучасній літературі й письмовій сфері спілкування в цілому. Втративши державність внаслідок турецьких завоювань XV-XVl cт. (завинятком східних і внутрішніх районів Аравійського п-ова), арабські країни відновили свою суверенність лише у ХІХ-ХХ ст.

Іврит (понад 3,5 млн. мовні в)—сучасне продовження давньоєврейської мови Давнього Завіту (12-3 ст. до н.е.). Офіційна мова Держави Ізраїль (поряд 3 арабського мовою) від часу її заснування (1947р.). Письмові пам'ятки предка івриту -давньоєврейської мови сягають ще 12ст. до н.е. Вийшовши з живого вжитку ще 2,5 тис. років тому, давньоєврейська, тим не менше, залишалася мовою релігійної практики Іадухианоїі світської літератур й високого стилю. Від кінця 18сі. на цій основі у євреїв Східної Європи сформувалася осучаснена мова просвітницької та художньої літератури - іврит, який згодом стає і розмовною мовою щоденного спілкування. Довгий час іврит мав кілька норм вимози, уніфікованих лише на початку 20ст. Основу словника становить лексичний фонд давньоєврейської мови, збагачений за рахунок нових значень (напр., xaљmal y Біблії „янтар", тепер іще й "електрика"), усталення словосполучень, формування віддієслівних імен і запозичення з давніх і сучасних мов.

Про культурно-історичну роль семітських мов у європейському цивілізаційному процесі говорять, зокрема, численні арабські топоніми в Європі: Мадрид, Гібралтар, Трафальгар, Фатіма, Арбат (у Москві), а також назва Бесарабії (від ар. мосараб "християнин - підданий мусульманської держави"). До запозичень з арабської мови належать такі типові українські слова як: борг, кайдани, кат, кава, хабар, шана, шановний, а також відомі й в інших мовах арабізми на зразок слів: харчі, казна, сироп, раса, юбка, шуба, хустка, атлас, цифра, арсенал, калібр, зеніт, азимут, алгоритм, альманах, амальгама, гашиш, еліксир, алкоголь, гудрон, бензин, алгебра, матрац, табурет, мінарет, альков, масаж, лютня, азарт, сафарі, талісман, жирафа, мафія, бісер, карат та інші.

З давньоєврейської запозичені: паска, субота, амінь, алелуя, сатана, кабала, бегемот, а також через греків - імена Михайло, Гаврило, Іван, Марія та ін.

З фінікійської- кадка; з давньоєгипетської- блуза, карта, хартія, лілея, оазис, піраміда, фараон, хімія, натрій, гума, канапа, а також імена Сидір (Ісидор "дар Ісиди) та Сусанна. Арабське походження має назі Арабатської стрілки в Криму; фінікійські назви - Африка, Європа, Барселона, Корсика, Лісабон, Малага: берберська назва Ґранада.

Вірменська є державною мовою Вірменії, де живе бл. 4 млн. вірмен. Ще 2 млн. розпорошені в діаспорі (Сирія, Ліван, Іран, США, Франція) В основі вірменської мови (хайарен) лежить мова племінного союзу хайаса-вірмен у складі держави Урарту. Як етнос вірмени сформувалися у 7ст. до н.е. Давньовірменська мова відома з часу створення вірменського алфавіту у 5ст. н.е. (приписується св.Месропу Маштоцу). Письмово-літературна форма її – грабар - збереглася досі як культова мова. Від 12ст формуються нові вірменські діалекти, а з 17ст. - нова літературна мова з двома нормами - західною нормою діаспори (константинопольською) та східною нормою, прийнятою у Вірменії (араратською). Східна норма має 6 голосних і 30 приголосних. Роду немає. Числа - два: множина утворюється аглютинатнвно. Є 7 відмінків, 8 відмін. Дієслово має 3 стани, 5 способів, З часи, З види дії, 2 типи дієвідміни, 7 типів дієприкметників. Означення препозитивне і не узгоджується зі своїм означеним. Порядок слів SPO. Сім діалектів вірменської мови включають до 50 територіальних говірок.

АЛТАЙСЬКЇ МОВИ – макросім’я мов, яка включає тюркські мови. монгольські, тунгусо-маньчжурські, а також корейську та японську мови.

У безпосередній близькості до Європи та на її межах з-поміж алтайських поширені калмицька мова (єдина з монгольських. представлена у Європі у степовому межиріччі Воліги й Дону)та чимало тюркських мов.

Калмицькою мовою розмовляють бл. 140 тис. мовців. У її словнику чимало запозичень з санскриту, тібетської, китайської, арабської, перської і тюркських мов, засвоєних за час тривалого перебування калмиків (до 1648 р.) у китайському Туркестані. Давня монгольська писемність була вживана до 1924 року, відтоді - алфавіт на кирилічній основі.

За класифікацією О.Самойловича тюркські мови (понад 80 мли. мовців) поділяються на 6 груп:

 р-група або булгарська (з чуваською мовою - 1,4 мли. мовців);

 д-група або уйгурська (чи північно-сxідна);

 тау-rpупa або киргизо-кипчацька (північно-західна):

 татарська – 5,5 млн. мовців,

 башкірська – 0,9 млн., казахська 8 млн.,

 карачаєво-балкарська - 200 тис.,

 кумицька - 220 тис.,

 кримськотатарська - 700 тис.,

 киргизька – 3,3 млн. мовців (2,7 млн. у Киргизстані, 300 тис. в інших державах Центральної Азії та Російській федерації та 300 тис. у Синьцзян-Уйгурському автономному районі Китаю), писемність до 1926 на основі арабської графіки, у 1926 – 1940 – латиниці, у 1940 – 1992 – кирилиці, від 1992 розпочалося повернення до латинської графіки,

 казахська;

 таг-лик-група або чагатайська (південно-східна);

 таг-ли група або кипчацько-туркменська;

 ол-група або огузька (пд.-зах.):

 турецька (османли) - 45 млн., писемність турецької мови від 1928 року на латинській основі,

 азербайджанська - 14 млн.,

 туркменська - 4 мли.,

 а також південнобережні діалекти кримськотатарської мови.

Найдавніші пам’ятки писемності тюркськими мовами - від УІІ ст. (тюркське рунічне письмо)- від ХІІІ ст- на арабській графічній основі; у ХХ ст. графіка більшості тюркських мов зазнала латинизації, а згодом - кирилізації.

Писемність турецької мови від 1928 року на латинській основі; від 1990-х років латинізовано писемність інших тюркських мов: азербайджанської, туркменської, казахської, узбецької, киргизької.

В Україні представлено кілька тюркських мoв: кримськотатарс