Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в її функціях - внутрішніх і зовнішніх.

1.До внутрішніх відносяться такі:

• Економічна - захист існуючого способу виробництва, регулювання через правові механізми взаємовідносин між суб'єктами ринку, стабілізація економіки і створення стимулів для економічного росту, регулювання "природних" монополій (зв'язок, енергетика). Питання про межі державного втручання в економічну сферу є одним з найскладніших у сучасній теорії і практиці. З одного боку, повну неспроможність показала прак­тика прямого директивного втручання держави в економіку (СРСР). З іншого - стихійність і непередбачуваність робить небезпечним для суспільства і абсолютно вільний ринок. Су­часна держава повинна використовувати правові й економічні важелі (податки, пільги, кредити) для регулювання економіч­них процесів.

• Соціальна — задоволення потреб людей в роботі, жит­лі, підтримці здоров'я, надання соціальних гарантій соціально незахищеним групам населення (молоді, пенсіонерам, безробі­тним, сиротам, інвалідам, багатодітним сім'ям тощо). Держава цією функцією коригує негативні наслідки ринкової конкурен­ції, регулює нерівність в доходах.

• Правова — забезпечення законності і правопорядку.

• Політична - забезпечення політичної стабільності, вироблення політичного курсу, що відповідає потребам макси­мально широких верств населення або потребам підтримки по­літичного панування класу власника.

• Освітня і культурно-виховна - ці функції спрямовані на формування умов для отримання загальнодоступної загаль­ної і середньої професійної освіти, а також умов для задово­лення культурних потреб населення.

• Екологічна - охорона природного середовища.

2. До зовнішніх функцій належать такі:

• захист інтересів держави;

• забезпечення оборони країни;

• розвиток співробітництва і інтеграції з іншими країнами.

Для здійснення вказаних функцій держава використо­вує певні засоби (ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів, що складають у сукупності структуру держави. До виключної монополії держави належить використання законів, інших юридичних норм і силових ресурсів.

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

• законодавча влада, яка приймає закони та інші важ­ливі документи, що визначають життя країни;

• виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;

• судова влада покликана здійснити правосуддя і вирі­шення юридичних суперечок.

У системі управління можна виділити також:

інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії);

контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за ви­конанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю);

органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Переходячи до другого питання - типологія держав: за формою державного правління, за типом державного устрою, зазначимо, що форми державного правління - це структури вищих органів державної влади, поря­док їх утворення і розподілення, компетенції між ними.

Дер­жави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю (сьогодні їх біля 50, з яких 12 - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються:

· абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), при якій в руках монарха зосереджу­ється вся повнота державної влади: він сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом;

· конституційна парламентська монархія (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія) характеризується такими особливостями:

• влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна;

• уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутат­ських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш зна­чна особа в політичному житті);

• уряд відповідає перед парламентом а не перед монар­хом.

· дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн) - повноваження монарха обме­жені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері вико­навчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на форму­вання уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

• парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль) За основу правління покладений принцип: слабкий президент — сильний парламент. Президент є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках го­лови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить пар­ламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, фор­мує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру.

• президентська республіка (США, Аргентина, Мекси­ка). Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що пе­редбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади. Президент одно­часно є головою держави і головою виконавчої влади, він оби­рається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень, він призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) прези­дент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголо­сує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинува­чується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент - право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними ''чистими" формами. їх називають змішаними:

А) прем'єр-президентська (Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

• дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і за­тверджує його рішення я, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з ін­шого - прем'єр як голова уряду;

• президент вибирається всенародно;

• президент наділяється широким повноваженням в пи­таннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;

• відсутність у президента права змішувати міністрів;

• відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.

Б) президентсько-парламентська (Росія, Еквадор, Перу) модель передбачає:

• наявність всенародно вибраного президента;

• закріплення повноважень з формування кабінету мі­ністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча прези­дент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен корис­туватися довір'ям законодавчого органу;

• відповідальність уряду перед президентом і парламе­нтом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;

• президент має право розпустити парламент.

В) асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює фу­нкції "колективного президента". Щорічно з його складу виби­рається президент, який здійснює чисто представницькі функ­ції.

Форми державного устрою - характеризують територіальний поділ держав і співвід­ношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади. Головними формами державного територіального уст­рою є:

Унітарна держава - передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не во­лодіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми уст­рою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма пе­редбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загально федеральним центром і суб'єктами федерації.

Федеральні конституції встановлюють ступінь самостійності суб'єктів федерації. Відносини між центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і роз­поділення повноважень: частина з них є виключно компетенцією федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. Федерації створюються за різними ознаками:

• за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;

• за національною (етнотериторіальною) – колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

Таким чином, федералізм — явище складне і взаємозаперечне. Він може поєднувати в собі тенденцію до централіза­ції і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). Центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господарсько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федераль­ної влади на соціальні програми, утримання збройних сил тощо.

Конфедерація — союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних за­вдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, еко­номічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадаєть­ся.

Завершуючи вивчення теми на третьому питанні - правова та соціальна держава, її сутність та принципи, зазначимо, що розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави, головними принципами якої є:

• верховенство закону, його панування над усіма сфе­рами життя;

• правовий характер самих законів, тобто їх відповід­ність міжнародним правовим стандартам;

• пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розви­ток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";

• взаємовідповідальність держави і особистості. У пра­вовій державі відносини між ними будуються не тільки на пра­вовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

• поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Сутності сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма. Якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.

Соціальна держава — це держава, яка прагне до забез­печення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покра­щенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пе­нсії за старістю.

Компетенція сучасної соціальної держави поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класи­чних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загаль­ної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіо­нерам, іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в су­спільстві. У перерозподілі допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодо­хідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються від­носини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного со­ціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють: високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілом засобів на соціальні програми; згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою.