Правове регулювання відносин в галузі створення та використання інформаційних систем та технологій

Вступ

Особливої уваги потребує питання про методи правового регулювання інформаційно-комп'ютерних відносин, що обумовлено саме специфікою цих відносин. Доцільність аналізу та практичного застосування законодавства про охорону прав інтелектуальної власності як однієї з гілок законодавства про інформаційну діяльність обумовлена специфікою інтелектуального продукту та його місцем у процесі управління. Справа не лише в тому, що інтелектуального продукту у більшості випадків являє собою інформацію, зафіксовану на тих чи інших носіях. Створення інтелектуального продукту вимагає значних витрат розумової праці. До того ж йому належить важлива роль в організації інформаційної діяльності у сфері управління.

До середини минулого сторіччя понять “інтелектуальна власність” та “авторське право” не існувало, право власності могло пошириться лише на конкретні твори мистецтва (картини, скульптури і таке інше). Але починаючи із середини 19 сторіччя авторське право стає самостійною формою власності. Створення університетів, привселюдних бібліотек, розвиток книжкової торгівлі, вивчення іноземних мов, можливість вільного пересування усередині Європи, розширення циркуляції книг - все це створило нові умови для видавничої справи, яка стала вигідним місцем помешкання капіталу, а твори інтелектуальної праці стали відповідати всім ознакам товару.

Можна виділити ряд основних об'єктів міжнародного авторського права до числа, яких ставляться програмні продукти для обчислювальної техніка. Дані програми можуть являти собою як окремі прикладні програми (текстові редактори, компілятори і т.п.),так і цілі бази даних, енциклопедії. Крім того, особливість цієї категорії полягає в тому, що в програмах для ЕОМ може мати місце використання інших об'єктів авторського права, це можуть бути твори літератури, музичні твори, твори образотворчого мистецтва, кінематографії, а також багато чого іншого. У зв'язку з навальним прогресом в галузі використання обчислювальної техніки, закономірно очікувати появи нових норм внутрішньодержавного і міжнародного права.

1. Поняття, зміст та структура інформаційних правовідносин

Інформаційні правовідносини - це відносини, що виникають при: формуванні і використанні інформаційних ресурсів на основі створення, збору, опрацювання, накопичення, збереження, пошуку, поширення і надання споживачу документованої інформації; створенні і використанні інформаційних технологій і засобів їхнього забезпечення; захисту інформації, прав суб'єктів, що беруть участь в інформаційних процесах та інформатизації.

Надалі під інформаційними правовідносинами ми будемо розуміти урегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні суспільні відносини, сторони якого виступають як носії взаємних прав і обов'язків, встановлених і гарантованих інформаційно-правовою нормою.

До основних елементів інформаційного правовідносини відносять:

а) суб'єкти, що вступають у правовідносини при здійсненні інформаційних процесів;

б) поводження (дії, бездіяльність) суб'єктів при здійсненні ними інформаційних-правовідносин (наприклад, придбання виключних прав, передача майнових прав, купівля-продаж інформаційних об'єктів, тиражування і поширення інформаційних об'єктів і інші аналогічні дії);

в) об'єкти, у зв'язку з якими суб'єкти вступають у інформаційні правовідносини. Приклади об'єктів інформаційних правовідносин (інформаційних об'єктів) - документована інформація, інформаційні продукти і послуги; виключні права; елементи інформаційної безпеки (інформаційні права і свободи особи, стан захищеності особистості, захищеність інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів і т.п.); інформаційні технології і засоби їхнього забезпечення (у тому числі програми для ЕОМ), інші об'єкти в інформаційній сфері;

г) право, обов'язок і відповідальність суб'єктів правовідносин при здійсненні інформаційних процесів.

Дослідження змісту інформаційних правовідносин зручно проводити на моделі інформаційної сфери .Ґрунтуючись на моделі інформаційної сфери, можна виділити основні групи суб'єктів інформаційних правовідносин:

· виробники, або творці, інформації, у тому числі автори,

· власники інформації (інформаційних об'єктів),

· споживачі інформації.

Більш детальна класифікація суб'єктів правовідносин буде даватися в міру розгляду їхнього поводження, зв'язаного з інформаційними об'єктами правовідносин в інформаційній сфері.

За допомогою цієї моделі легко досліджувати поводження суб'єктів правовідносин у залежності від видів і способів виробництва і перетворення й організації інформації й інформаційних об'єктів і провести класифікацію інформаційних правовідносин.

Класифікація інформаційних правовідносин може проводитися на основі аналізу поводження суб'єктів в інформаційних процесах в інформаційній сфері. Розглянемо основні групи інформаційних правовідносин.

1. Інформаційні правовідносини, що виникають при здійсненні пошуку, одержання і споживання інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, інформаційних послуг

Такі права й обов'язки виникають у споживачів інформації, що діють в однойменній області інформаційної сфери, і виробників інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів і інформаційних послуг, що здійснюють діяльність у відповідних однойменних областях моделі інформаційної сфери

Суб'єкти - споживачі інформації, діючи в даній області, реалізують своє конституційне право на пошук і одержання інформації будь-якого виду і форми представлення за винятком інформації обмеженого доступу, порядок одержання якої регламентується особливо. Вони вступають у правовідносини з тими виробниками інформації, інформаційних об'єктів, що діють у виконанні покладених на них обов'язків по виробництву і розповсюдженню інформації (це головним чином державні структури й органи місцевого самоврядування), а також із виробниками інформації авторами добутків або власниками інформаційних об'єктів.

При цьому споживачі інформації несуть цивільно-правову, адміністративно-правову і кримінальну відповідальність за неправомірне використання отриманої інформації.

2. Інформаційні правовідносини, що виникають при виробництві, передачі і поширенні інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, інформаційних послуг

Характер і особливості прав і обов'язків, що виникають при вироблені, передачі і поширенні інформації, багато в чому визначаються видом і формою представлення виробленої інформації.

3. Інформаційні правовідносини, які виникають при створенні та застосуванні інформаційних систем, їх мереж, засобів забезпечення. Ця група відносин заснована на диспозитивних методах регулювання, пов’язаних з захистом особистих немайнових, особистих майнових прав та прав власності на вказані інформаційні об’єкти, а також імперативних методів при проектуванні та експлуатації державних інформаційних систем та засобів їх забезпечення.

4. Інформаційні правовідносини, які виникають при створенні та застосуванні засобів і механізмів інформаційної безпеки.

Згідно Закону України “Про інформацію” до основних принципів інформаційних правовідносин слід віднести: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Суб'єктами інформаційних відносин є: громадяни України; юридичні особи; держава. Суб'єктами інформаційних відношень відповідно Закону України "Про інформацію" (ст. 7) можуть бути також інші держави, їхні громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події і явища в області політики, економіки, культури, а також у соціальних, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Учасниками інформаційних відносин є громадяни, юридичні особи або держава, що одержують передбачені законом права й обов'язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками цих відносин є: автори, споживачі, розповсюджувачі, охоронці інформації.

Основними джерелами правового регулювання відносин в галузі створення та використання інформаційних систем, технологій та засобів їх забезпечення є Закони України “Про інформацію” від 02.10.92. та “Про захист інформації в автоматизованих системах” від 05.07.94., Положення про технічний захист інформації в Україні, затверджене Указом Президента України від 27.09.99 р. № 1229 та ін..

Закон України "Про інформацію"(від 2 жовтня 1992 р.). Цей Закон закріплює конституційні засади щодо права громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності. На підставі Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України Закон визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Мету і завдання Закону викладено у ст. 2: "Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації".

Закон України “Про мови”. Слід зазначити, що в юридичний лексикон законодавець вперше вводить категорію мова інформатики. В Україні інформатика здійснюється на основі української та російської мов. Комп'ютери, що використовуються в роботі державних, партійних, громадських органів, науково-дослідних, конструкторських установ, засобів зв'язку, у сфері торгівлі, обліку, постачання, у закладах освіти й культури, повинні забезпечувати можливість працювати з україномовними і російськомовними текстами.

Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності"(від 13 грудня 1991 р.). Мета Закону – створення правових основ державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності (далі – науково-технічної політики), які базуються на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України.

Науково-технічний прогрес є головним фактором розвитку суспільства, підвищення добробуту його громадян, духовного та інтелектуального зростання їх. Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Закон визначає роль держави в розвитку науки і техніки, використанні науково-технічних результатів для перетворення суспільного виробництва та задоволенні потреб людей; основні цілі, напрями та принципи державної науково-технічної політики; форми та методи державного регулювання в науково-технічній сфері; повноваження державних органів у здійсненні науково-технічної політики; економічні та правові гарантії розвитку науково-технічної діяльності.

Закон України "Про Національну програму інформатизації"(від 4 лютого 1998 р.) вводить у сферу державного регулювання на законодавчому рівні загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації, якою визначається стратегія розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення. Цим Законом визначаються організаційно-правові засади державного регулювання процесів інформатизації в Україні. За Законом, Національна програма інформатизації включає: Концепцію Національної програми інформатизації; сукупність державних програм з інформатизації; галузеві програми та проекти інформатизації; регіональні програми та проекти інформатизації; програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Національна програма інформатизації формується, виходячи з довгострокових пріоритетів соціально-економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку країни з урахуванням світових напрямів розвитку та досягнень у сфері інформатизації, і спрямована на розв'язання найважливіших загальносуспільних проблем (забезпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони довкілля та здоров'я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави, демократизації суспільства) та створення умов для інтеграції України у світовий інформаційний простір відповідно до сучасних тенденцій інформаційної геополітики.

Національна програма інформатизації становить комплекс взаємопов'язаних окремих завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної інформаційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-технічного потенціалу держави, а також координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян у сфері інформатизації (ст. 2 Закону).

Закон України "Про Концепцію Національної програми інформатизації"(від 4 лютого 1998 р.) розвиває попередній закон, відкриваючи в Україні новий етап взаємодії інформатики та права в соціальних відносинах, – вводить до законодавчої практики державного регулювання такий соціальний феномен, як інформатизація. Цим законом Верховна Рада України схвалила названу Концепцію. У цьому нормативному акті подається визначення кількох суттєвих понять інформаційних відносин.

Прийняттю цих законодавчих актів передувала відповідна законотворча робота, спрямована на створення правових основ регулювання соціальних інформаційних відносин в Україні.

Особливу інституцію в інформаційному законодавстві започатковує Закон України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах"(від 5 липня 1994 р.). Метою цього Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в цих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в цих системах.

Закон України "Про національний архівний фонд і архівні установи"(від 24 грудня 1993 р.) визначає, що національний архівний фонд України є складовою вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства. Цей фонд перебуває під охороною держави і призначений для задоволення інформаційних, соціально-культурних, наукових та інших потреб суспільства, реалізації законних прав та інтересів громадян. Держава гарантує умови для зберігання, примноження і використання Національного архівного фонду, сприяє досягненню світового рівня в розвитку архівної справи. Цей Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання діяльності архівних установ.

Закон України "Про бібліотеки і бібліотечну справу"(від 27 січня 1995 р.) визначає загальні засади бібліотечної справи і бібліотечну систему України, встановлює вимоги до формування і збереження бібліотечних фондів, бібліотечного обслуговування з метою задоволення інформаційних, наукових і культурних потреб суспільства, збагачення духовного потенціалу народу.

Закон України "Про науково-технічну інформацію" (від 25 червня 1993 р.) є системоутворюючою інституцією інформаційного права України, визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва у цій галузі. Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, яка містить державну та іншу таємницю, що охороняється законодавством.

Виходячи з інформаційного суверенітету України та загальновизнаних принципів міжнародного порядку у сфері інформації, Закон України "Про державну таємницю"(від 21 січня 1994 р.) регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекречуванням та охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку.

Закон України "Про зв'язок" (від 16 травня 1995 р.) встановлює правові, економічні й організаційні основи діяльності в галузі зв'язку в Україні та визначає відносини підприємств, об'єднань, установ і організацій зв'язку з органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і споживачами послуг зв'язку, а також особливості галузі, пов'язані з особливими суспільними інтересами. Закон захищає інтереси держави, громадян, підприємств, об'єднань, установ і організацій, що користуються послугами зв'язку, а також працівників галузі зв'язку.

Відносини у галузі зв'язку (ст. 3) регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України. Правовий статус, повноваження та обов'язки операторів зв'язку, а також використання радіочастотного ресурсу визначаються окремими законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 4 Закону його дія поширюється на відносини у галузі зв'язку, в яких беруть участь органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації зв'язку та споживачі послуг зв'язку і радіочастот. Дія цього Закону не поширюється (крім питань використання радіочастотного ресурсу) на державну систему урядового зв'язку, а також на мережі технологічного зв'язку, відомчі мережі зв'язку та відносини, що забезпечують функціонування їх, за винятком питань їхньої взаємодії з мережами зв'язку загального користування.

Закон України "Про авторське право і суміжні права"(від 23 грудня 1993 р.) у ст. 1 визначає, що охороняються особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), та права виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (суміжні права). Ст. 2 визначає, що законодавство України про авторське право і суміжні права складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, що охороняють особисті (немайнові) та майнові права осіб, яким належать авторське право і суміжні права.

Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі"(від 15 грудня 1993 р.) регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні.

Системоутворюючим інститутом галузі інформаційного права можна вважати Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"(від 16 листопада 1992 р.). Цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії свободи їх відповідно до Конституції України, Закону України "Про інформацію" та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів. У ст. 1 "Друковані засоби масової інформації (преса) в Україні" подається визначення, що друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні є періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реєстрації на загальних підставах. Зазначені в частинах першій та другій цієї статті Закону друковані видання можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюдження яких не заборонено чинним законодавством України. Друкований засіб масової інформації вважається виданим, якщо він підписаний до виходу в світ і видрукуваний будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження друкованого засобу масової інформації не обмежується.

Закон України "Про телебачення і радіомовлення"(від 21 грудня 1993 р.) відповідно до Закону України "Про інформацію" регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови функціонування їх, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Закон України "Про рекламу"(від 3 липня 1996 р.) визначає основні засади рекламної діяльності в Україні, регулює правові відносини, що виникають у процесі створення, розповсюдження, одержання реклами, та регулює правовідносини у сфері реклами, призначеної для розповсюдження і споживання на території України.

У сфері правоохоронної діяльності специфічні інформаційні соціальні відносини регулюються Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність”(від 18 лютого 1992 р.) в якому визначено, що завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Розвиток положень інформаційного законодавства набуває втілення в системі підзаконних нормативних актів, що приймаються відповідними державними органами влади. Серед них зазначимо Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Україні на період до 2000 р.

В ній було намічено заходи щодо утвердження державної української мови та використання інших національних мов у науці й інформатиці, інформації, книговидавничій справі та зв'язку. Передбачалося змінити ставлення до мовознавчої науки, прискорити її розвиток, розширити наукові дослідження з актуальних проблем української мови та інших національних мов, а також поліпшити роботу щодо охорони фондів і пам'яток мов.