Напрямки економічних реформ в Україні
1. Реформування відносин власності та формування умов для підприємницької діяльності. З 1991 року ВР України було прийнято закони, що визначили основні умови та форми відносин власності і підприємництва в Україні: Закон України „Про власність" (1991 р.), Закон України „Про підприємництво" (1991), Закон України „Про підприємства в Україні" (1991), Закон України „Про господарські товариства" (1991), Закони України „Про приватизацію майна державних підприємств" (велику приватизацію) (1992), Закони України „Про приватизацію невеликих державних підприємств" (малу приватизацію) (1992), Закони України „Про приватизаційні папери" (1992), Указ Президента України „Про корпоратизацію підприємств" (1993) та інші нормативно-правові акти, що визначали плюралізм форм власності та основні засади підприємницької діяльності. Було введено в дію Господарський Кодекс України - нормативно-правовий акт з урегулювання господарських відносин. Щороку розробляються державні та регіональні програми соціально-економічного розвитку, стимулювання підприємництва, малого та середнього бізнесу, оптимізації відносин власності тощо. Щороку приймаються закони України „Про Державну програму приватизації", які визначають основні пріоритетні галузі, підприємства, в яких доцільно змінити форму власності.
З того часу сформовано критичну масу недержавної власності, розпочато розвиток ринкової інфраструктури, вирівнювання диспропорцій у галузевій структурі, нарощення темпів промислового виробництва у недержавному секторі економіки. Обсяги промислового виробництва підприємств недержавного сектора зросли з 18,2% у 1992 році до 81 % у 2002 році. Проте у сфері приватизації та корпоратизації існують невирішені конфлікти. Так, експерти ЄБРР причинами низької ефективності приватизації в Україні визначають: не розроблені та не впроваджені програми передприватизаційної допомоги підприємствам, критерії оцінки ринкової вартості об'єктів приватизації, рейтингові шкали та система аналізу найбільш вдалих груп інвесторів. Не вирішені проблеми „ефективного власника", власності трудових колективів, конфліктів у сфері корпоративних відносин тощо.
2. Грошово-кредитна та фінансова політика. Формування грошово-кредитної та фінансової систем відбувалось протягом 1991-1994 рр з метою ринкової трансформації національної економіки та боротьби з інфляцією. Проведено м'яку фіскальну та монетарну політику, використано зовнішні позики для подолання інфляції та вирівнювання диспропорцій в економіці.
З 1995 року починається новий етап грошово-кредитної та фінансової реформ. Впроваджуються більш жорсткі методи монетарної та м'які методи фіскальної політики, перерозподіляються кредитні ресурси у бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, припиняється надмірна емісія паперових грошей, а також закладаються основи фондового ринку, відбувається грошова реформа, стабілізується валютний курс, впроваджується система валютних коридорів.
З 2001 року підвищується ефективність грошово-кредитної та фінансової систем, забезпечується загальноекономічне зростання. Уряд застосовує жорсткі методи регулювання грошово-кредитних та фінансових відносин. В результаті досягнуто профіциту зведеного бюджету країни, зростання бюджетних надходжень, покращення фінансової звітності суб'єктів господарювання, стабілізація валютного курсу, запровадження режиму регульованого плаваючого курсу гривні, зниження темпів інфляції, зростання реального ВВП, підвищення інвестиційної активності, збільшення доходів населення та зменшення їх диференціації за соціальним критерієм, активізація діяльності кредитних та інвестиційних установ, зміцнення позицій національної економіки у системі світового господарства тощо.
В результаті покращення фінансового стану вітчизняної економіки, стабілізації національної валюти та фіскальної системи Україна уклала досить вигідні міжнародні та регіональні проекти, що дозволяють збільшувати інвестиційну активність закордонних та національних інвесторів, активізувати становлення та діяльність національного фінансового сектора економіки, підтримки малого та середнього бізнесу.
Протягом 2000-2005 рр. за допомогою міжнародних економічних інститутів в Україні було реалізовано такі проекти: створено Український банк мікрофінансування (УБМ), закладено основи реалізації спільного проекту МБРР та уряду України щодо реконструкції системи державного казначейства, розробляється проект підтримки системи соціального захисту населення, гарантійний проект „Морський старт" тощо.
3. Становлення ринку капіталів. Це процес формування однієї з головних конструкцій ринкової економіки: нагромадження, грошових активів, матеріальних цінностей, зростання ролі людського та інформаційного ресурсів для забезпечення процесів інтенсивного суспільного відтворення. Основними механізмами нагромадження первісного капіталу в Україні стали приватизація та корпоратизація.
Метою приватизації в Україні було формуваня основних груп суб'єктів економіки: малий та середній бізнес (приватні підприємства); великий бізнес (корпорації, крупні приватні компанії); державний сектор економіки.
Залишаються актуальними питання підтримки та розвитку малого і середнього бізнесу, загальноцивілізаційного та інституційного розвитку великого капіталу, ефективного державного регулювання соціально-економічних процесів.
Поряд з процесами приватизації для забезпечення функціонування приватизованих та корпоратизованих підприємств формувався фондовий ринок, удосконалювалась кредитно-фінансова підсистема. Протягом 1991 - 1999 рр. в Україні було створено Державну Комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Національну депозитарну систему України, Депозитарій „Міжрегіональний фондовий союз", Першу Фондову Торговельну Систему (ПФТС), Професійну асоціацію реєстраторів і депозитарії (ПАРД) визначено принципи функціонування ринку цінних паперів в державі, закладено основи електронного обігу цінних паперів.
Занижений рівень капіталізації економіки України можна пояснити не лише відсутністю сильного фінансового ринку, а й тим, що суспільне багатство не є капіталізованим, воно не має ринкової вартості. Капітал вітчизняних компаній та фінансових установ досить часто є або переоціненим або недооціненим.
4. Зміна ролі держави в господарській системі. В СРСР панувала ідеологія тотального одержавлення усіх сфер суспільного життя, виключної ролі держави у переході до соціалізму. Неспроможність адміністративно-командної системи до подальшого економічного розвитку, необхідність переходу до нової системи господарювання, бажання швидких та результативних змін, поради міжнародних фінансових інституцій та експертів, які фактично фінансували реформування економіки колишніх соціалістичних республік та базували свої рекомендації на основі ідеології ринкового фундаменталізму, породили нову ідеологічну парадигму для держав з перехідною економікою - мінімізацію втручання держави в економічне буття суспільства. Перші роки економічних реформ та досвід розвинених держав довели неспроможність ринку повністю забезпечувати сталий економічний розвиток та ефективне саморегулювання.
Диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб'єктів господарювання в тіньовий сектор, активізація корупції, суспільна напруженість та зубожіння більшої частини населення визначили необхідність державного втручання в „новоутворену" економічну систему. Ринковий фундаменталізм був визнаний недоцільним.
Основна мета державного втручання в економіку - забезпечення національної злагоди між усіма суб'єктами економічних відносин, різними верствами населення, секторами і галузями економіки, координація економічної діяльності для формування економіки нового типу.
Механізм державного регулювання економіки містить недоліки - недостатня участь держави у створенні сприятливих умов для приватного бізнесу; у розвитку новітньої фундаментальної і прикладної науки, техніки і технологій, інноваційних процесів; у стримуванні процесів надмірної міграції робочої сили, пошуку векторів зовнішнього співробітництва, вирішенні еколого-економічних проблем, розмежуванні сфер владного впливу і бізнесу тощо. Ефективна роль держави у вирішенні соціально-економічних, екологічних та політичних питань повинна посилюватись, щоб ці питання вирішувались з урахуванням інтересів усього суспільства, а не окремих кланів, політиків та олігархів.
5. Боротьба з тіньовою економікою та корупцією. Тінізація економіки реально загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави: позначається на обсягах і структурі ВВП, гальмує соціально-економічні реформи, спотворює офіційні дані про стан економіки, а корупційна діяльність підриває довіру до влади та консолідацію суспільства.
Тому необхідно усвідомити негативну роль „тіньової економіки", виробити стратегію детенізації економіки та створити важелі протидії її негативним наслідкам:
• створення умов для легалізації зайнятості;
• сприяння розвитку банківської системи та забезпечення ефективної діяльності фінансових ринків;
• скорочення рівня монополізації виробництва та розвиток конкурентного середовища;
• підвищення ефективності державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю шляхом застосування економічних механізмів майнової відповідальності та банкрутства з обмеженням адміністративного втручання державних регуляторних органів в господарську діяльність підприємств;
• посилення захисту майнових прав держави шляхом прийняття законів України;
• забезпечення прозорості діяльності виконавчої влади;
• підвищення ефективності системи управління корпоративними правами;
• розробка, з урахуванням світового досвіду, правового забезпечення легалізації (амністії) доходів, отриманих внаслідок приховування від надмірного оподаткування та ін.
6. Міжнародна економічна парадигма розвитку України. Після розпаду СРСР на пострадянському просторі колишніми республіками було створено ряд міждержавних та міжнародних організацій. їх формування поклало початок розвитку міжнародних відносин нових незалежних держав. Наприклад, було сформовано такі структури, як: СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, ЦАС, кавказьку четвірку, планується створення єдиного економічного простору (ЄЕП). Практика свідчить, що вони не спроможні повністю забезпечити умови для розвитку національних економік як відкритих систем.
З метою розширення економічних зв'язків з більш розвиненими економічними системами Україна обрала стратегію всебічного розвитку міжнародного співробітництва. Так, у 1992 році Україна стала учасницею ОБСЄ (у рамках Гельсінського процесу), у 2003 році було укладено угоду про спільне виконання програми „Підготовка шляхів до запровадження інструменту нового суспільства" з Вишеградською групою, реалізується практична участь України в програмах сусідства „Польща - Україна - Угорщина" та „Угорщина - Словаччина - Україна", їх спільна участь у регіональній програмі «центральний адріатичний дунайський південно-східний європейський простір» (САD-SЕS) та ін. З 90-их років активізувались відносини з ЄС (політика прискореного входження в ЄС). Укладено Угоду про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоду про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) тощо.
Україна співпрацює з європейськими сусідами у формуванні єврорегіонів для забезпечення транскордонного співробітництва: „Буг", „Карпати", „Нижній Дунай". Готові до функціонування вільні економічні зони на інноваційній основі.
Наша держава ратифікує угоди, використовує у практиці господарювання та управління економікою рекомендації ряду міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ, Група Світового Банку, Європейський Банк реконструкції і розвитку, НАФТА, ГАТТ, НАТО, ООН та ін.). За допомогою міжнародних економічних організацій в Україні розробляються та реалізуються проекти у сферах стабілізації загальної економічної політики, електроенергетики та теплопостачання, екології, розвитку міст, підняття сільського господарства, управління державним сектором економіки, соціальній політиці, фінансів тощо.
Основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної економіки України є членство в ЄС. Угода про партнерство між Україною і ЄС підписана ще у 1994 році. За цією угодою Україна та ЄС зобов'язувались спільно: підтримувати демократичні реформи, стабілізувати економічну та соціальну ситуацію, зміцнювати політичний діалог між країнами, розвивати регіональне співробітництво тощо. Україна набула членства в Раді Європи і ОБСЄ, стала учасником угоди „Партнерство заради миру", ратифікувала ряд міжнародних нормативно-правових актів, стала членом СОТ (одна з умов для вступу в ЄС). Україна спочатку здобула статус країни з перехідною економікою (до 2000 року вона мала статус країни з неринковою економікою), а пізніше статус країни з ринковою економікою. Як претенденті на членство в ЄС Україна має об'єднати політичні та економічні сили щодо стратегії зовнішньоекономічної співпраці - багатовекторність або просхідний напрямок.
Напрямки внутрішнього соціально-економічного розвитку і міжнародних зобов'язань України:
• Розвивати первинний і вторинний сектори економіки;
• Вирівнювати диспропорції між фінансовим та реальним секторами економіки;
• Збільшити реальний ВВП та знизити темпи інфляції;
• Збільшити доходи та підвищити рівень життя населення країни;
• Довести характеристики якості продукції та послуг до міжнародних стандартів;
• Сформувати інституційне поле для боротьби з тіньовою економікою та корупцією;
• Усунути диспаритет між секторами економіки;
• Стратегічним напрямком розвитку національної економіки визначити техніко-технологічний, підвищення ролі інформації, знань та науки тощо.
Зовнішня економічна Політика України як незалежної держави, стале економічне зростання та конкурентоспроможність на міжнаціональному ринку має базуватись на загальнонаціональних інтересах соціально-економічного розвитку і балансі мікро-, мезо- макро- та мегаекономічних інтересів на рівнях, що в кінцевому результаті забезпечить.