Тема І. Романтизм як літературний напрямок і як універсальний світогляд
Вступ
Электроника
Список литературы по курсу «Электроника»
1. «Аналоговая и цифровая электроника», авт. Ю.Ф. Опадчий, О.П. Глудкин, А.И. Гуров. Изд-во: Москва, 2000 г. Полный курс.
2. «Электроника», авт. Лачин В.И., Савелов Н.С. – учебное пособие, изд-во «Феникс», 2001 г.
3. «Основы электроники» - авт. Жеребцов И.П., изд-во «Энергоатомиздат», 1990 г. (есть история развития электроники)
4. Л.Росадо «Физическая электроника и микроэлектроника», М. Высшая школа, 1991г
5. «Основы теории транзисторов и транзисторных схем» - И.П. Степаненко, изд-во «Энергия», 1977 г.
6. «Физика электронных приборов» - авт. И.Г. Морозова, М.: Атомиздат, 1992 г.
7. Конспект лекций по курсу «Электроника».
Література ХІХ століття умовно розподіляється на два етапи:
- від Великої Французької революції 1789-1794 рр. до пролетарських революцій 1848-1849 рр. і Громадянської війни у США;
- період соціальної стабільності та росту буржуазних настроїв у європейських країнах та США, який призвів до розподілу літератури на елітарну і масову.
ХІХ століття називають “століттям історії”, і невипадково – саме в цей час відбуваються величезні соціальні зміни, які, безумовно, відобразились на ході літературного процесу: Велика Французька революція зруйнувала феодальний світ, створила духовні умови для виникнення суспільства буржуазної демократії, і хоча просвітників-раціоналістів ХУІІІ ст. було звинувачено у кривавих жахах якобінського терору, все одно – європейське суспільство пішло шляхом розвитку раціональної культури(у переважній своїй якості), про це яскраво свідчить розквіт раціонально-експериментальної науки ХІХ ст.
Яскравою прикметою літератури ХІХ ст. є також виявлення національної своєрідності окремих країн, не виключаючи США. Формування європейських націй підійшло до своєї фінальної стадії, до свого максимального загострення. Якщо у попередні епохи розвитку європейських літератур інтелектуали Європи, скоріш, осмислювали себе як своєрідну “інтелектуальну націю” серед різнорідного, але нерозумного народу, то тепер письменники ототожнюють себе із своєрідною культурою своєї батьківщини, яку оцінюють як неповторну. Проте усвідомлення національної самобутності не означає національного відокремлення. Різні європейські культури вступають у живий процес взаємодії, починають осмислювати неповторність одна одної, взаємно збагачуються.
Для літератури ХІХ століття є характерними два глобальних літературних напрямки: романтизм і класичний реалізм. Ці два напрямки розвивалися практично паралельно, постійно взаємодіяли, збагачували одне одного. Хоча романтизм вважається “старшим” за класичний реалізм, тому що романтики раніше, ніж реалісти, набули власної естетичної теорії, що спочатку виникла в Німеччині (Єнський і Гейдельбержський університети), а потім розповсюдилася по усьому світу. Відбулося це у 90-х рр. ХУІІІ – 10-х рр. ХІХ ст. Реалізм же довгий час себе не усвідомлював. Сам термін увійшов в арсенал літературознавства лише наприкінці ХІХ ст., тоді, коли розвиток напрямку вже відбувся. Стендаль вважав себе романтиком, Бальзак – еклектиком ( на жаль, цей термін не прижився ), а більшість реалістів ХІХ ст. взагалі себе ніяк не називали. Вони просто осмислювали свою велику епоху, відчуваючи при цьому рух історії, трохи не на фізичному рівні, і намагаючись відобразити цей Великий Рух у власній творчості.
Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів ХУІІІ ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Даламбер стверджували: людина е феноменом розумним, її інтелект спроможний підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції Бастілію, символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви. На вулицях Парижу залунав гарний лозунг: “Свобода! Рівність! Братерство!”. А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп’єром і розпочали масові розправи з аристократами. Аристократів і незгодних було багато, і лікар Ж. Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім’ям свого винахідника отримала назву “гільйотина” і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотному сенсі.
“ І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники? “ – запитували мислячі люди в усьому світі і приходили до висновку – “філософи” помились. Але перші романтики, а до них зараховують Ф. Гельдерліна і діячів єнської університетської школи (Німеччина ), У. Блейка, У. Вордсворта, С. Кольріджа (Англія), Р. Шатобріана, Жермену де Сталь, Е. Сенанкура ( Франція ), не тільки заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї Гердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність “Бурі і натиску”, загадковість пізнього Гете і культ краси Шиллера називають “предромантизмом”.
Існує проблема типології романтизму. За часи ідеологічної зашореності романтиків було досить грубо розподілено на революційних і реакційних, або прогресивних і консервативних, або активних і пасивних, або соціологічних і психологічних. Наприклад, Скотт і Байрон належать до єдиного руху британського романтизму, втім за ідейною спрямованість їхньої творчості вони є різними: Скотт – провіденціаліст, Байрон – бунтар. В результаті Скотта і Байрона було розведено за різними сторонами барикад. І це є абсолютно неправомірним, тому що самі художники все життя спілкувалися не як вороги, а як друзі, тому що сучасники не бачили конфронтації між помірним шерифом ( яким був Скотт ) і бунтівним лордом. Більш правомірною, як нам здається, є типологія за національними художніми системами, тим паче, що вона збігається з загальною установкою романтизму на зображення національної специфіки. Досить об’єктивною є також типологія, яку було запропоновано Д. Наливайко та
К. Шаховою.[1]
Філософську основу романтизму було створено в першу чергу в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга.
“ Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання “, - стверджував він у “Філософії мистецтва». Тобто раціональна наука є “голкою, яку увіпхнули в океан”. Вченому-раціоналісту здається, що він пізнає природу, і що це можна робити тільки силами раціонального експерименту, спираючись на людський розум. Вся теорія романтизму протирічить цьому. За Шеллінгом, пізнати Вселену можна тільки поєднавши розум і інтуїцію. Художник як носій геніального духу, в момент напруження всіх духовних сил об’єднується із Всесвітом (тотожність суб’єкту і об’єкту). Висловити те, що він відчув, можна тільки силами мистецтва, та й те частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом. Думки Шеллінга було підтримано літературознавцями Августом і Фрідріхом Шлегелями (потім до них приєднається англієць С. Кольрідж ). Так виникне ствердження: твір мистецтва - явище природне, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі існує незалежно – народжується, набуває розвитку, змінюється згідно вимогам окремих епох, і продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з’явитися , давно вже залишила світ. За такими законами існує символічне мистецтво міфологічного типу. Саме таке мистецтво було метою романтиків.
Бальзак назвав мистецтво романтизму “мистецтвом образів”, і це є правомірним. Романтики створювали образи величезного, міфологічного масштабу, образи-міфи. Отже, Старий Мореплавець Кольріджа, Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку – про недоторканість Природи (Старий Мореплавець ), про революційні зміни у суспільстві (Квазімодо ). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям. А.А.Єлістратова назвала поезію Байрона “поезією політики”, у надрах романтизму виник соціальний роман ( Віктор Гюго, Жорж Санд, Ежен Сю ), але більша частина художників-романтиків все ж таки протиставила власну творчість злободенності, намагаючись проникнути у вічні, понадчасові сфери силою мистецтва.
М.М.Бахтін сказав про художників романтизму, що вони завжди привносять до мистецтва щось “примарне, жахливе, підсвідоме”. Це є пов’язаним із недовірою до людського розуму, яка завжди була їм притаманною.
З перших кроків розвитку романтизму в центрі його світосприйняття стояла особистість художника, яка є спроможною осягнути, що є невловимим для раціонального аналізу. Філософ І. Фіхте проголосив творчу особистість носієм позаособистого самореалізуючого себе „Я”, яке існує „на матеріалі” смертної людини, а втім є набагато величнішим за неї. Таким чином особистість романтика набуває значення пророку, але пророку іронічного.
Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля. Взагалі термін означає у перекладі з грецької „удавання”. Іронічним з давніх часів називали заперечення або осміяння, що награно вдягається у форму згоди або схвалення. Іронія – це вид комічного, коли смішне (на відміну від гумору) ховається під маскою серйозного и таїть в собі відчуття переважності або скептицизму.
Свобода була незаперечною цінністю для всіх поколінь романтиків. Велика Французька революція показала велич людського духу, натхненного чуттям власної незалежності від тисячолітніх авторитетів. Але вона показала незатребуваність самостійності для широких мас, для яких свобода обернулася розрухою, голодом, втратою звичних умов життя. Так у філософії німецького романтизму зароджується думка про існування двох світів – матеріального і духовного – яка пізніше виллється в ідею двосвіття.
В світі духовному мешкає свідомість художника, в світі матеріальному проживає переважна кількість людей, яку романтики називали „філістерською„ (від нім. Philister – „філістимлянин”). „Філістерами” середньовічні студенти називали широкі верстви неосвіченого населення, відділяючи себе таким чином від темного натовпу. У цьому прізвиську, безумовно, відчувається деяка зарозумілість, адже філістимляни у Біблії виступають запеклими ворогами богообраного народу. Вони чіпляються за поганські культи та періодично грабують Єрусалимські храми. Таким чином середньовічні грамотії відрізняли себе від народу, за рахунок якого жили.
На думку єнців, художник має подолати залежність від матеріального світу шляхом іронічного ставлення до нього. Іронія ж народжується від усвідомлення його кінцевості та фатальної приреченості на смерть. Тільки подолавши страх перед всіма якостями матеріального світу, художник досягає жаданої свободи, без якої він не може творити. Ідея абсолютної незалежності творця від традиційних норм дасть надалі багаті паростки в естетиці модернізму та постмодернізму, але зародилася ця думка в філософії єнського романтизму. І була, до речі, суворо засуджена Г.В.Ф. Гегелем, який вважав її імморальною і протилежною християнським цінностям.
Так на сторінках романтичних творів з”явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, відмінних лицемірною, святенницькою поведінкою, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу.
Втім досягти істинної свободи творчості тільки через презирство до споживачів неможливо. Тому що тоді людина залишається рабом самої себе. Власний егоїзм примушує її творити не за законами Великого Всесвіту, и за законами потворної корисливості. Таким чином, не зважаючи на величезне значення творчого „Я”, романтична іронія примушує творця іронічно ставитися і до себе самого, і до власного писання, і навіть до романтизму. Тільки шляхом знищення малого „Я” і відкриття „Я” великого можна прийти до істини.
Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двосвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Якщо на початку розвитку романтизму здібність до уявлення розцінювалась як неодмінна прерогатива “цілісної людини” ( Шеллінг ), як щасливий дар “шукача” та „ентузіаста”, то подальший розвиток романтичного мислення був охарактеризований одним із пізніх романтиків, А.Мюссе, так: “Захоплені уми, люди з палкою душею, які мали потребу у нескінченому… відлюдились у хворобливих мареннях”.
Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї. У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з’являються мотиви естетизації зла, злочину. Відмова романтичного герою від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. “Демонічні” романтика ніколи не були рабами зла, вони розподіляли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до “царства духовного”. На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з погордою таланту і волі.
Романтики були абсолютними художниками. Розрахунок, кар’єризм був їм абсолютно чужий. Вони будували власне життя за законами мистецтва, проживали його трагічно, викликаючи при цьому жах у сучасників. Підтвердженням цієї думки може служити життя Байрона, Шеллі, По і багатьох інших. Життєтворчість була проявом утопізму, який був притаманним іманентно романтизму. Обожнення краси вело до заперечення буденного, загальнолюдяного, а це в свою чергу викликало настільки бунтарські настрої, що творчість набувала демонічного ореолу.
Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці ХІХ ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився, і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямків кінця ХІХ-початку ХХ ст. ( символізм, імпресіонізм, неоромантизм ), зайняв він почесне місце також і у широкій течії модернізму ХХ ст.
Розуміння процесу творчості як ірраціонального акту, відокремленість художника від буття “сірої маси”, пошук яскравої особистості та незвичних умов для її існування, починаючи із початку ХІХ ст., набув значення філософського підґрунтя всіх нереалістичних напрямків, які будуються на суб’єктивному осягненні світу, і заперечують об’єктивний підхід.
Екстатичне служіння утопії краси, заперечення усього звичного, застиглого вело до ідеалізації виключної особистості, виключного середовища. Тому романтизм поліг в основу елітарної культури, яка оформиться кінцево в період стабільності, наприкінці ХІХ ст.
Буденність, повторність служать основою вічних цінностей, заперечення основ вело до заперечення догматів людського існування, до аморалізму. Таким чином романтизм виконав певну роль і в процесі виникнення марґінальної культури ХХ ст., яка відокремлюється від усього соціального взагалі.
Сучасне мистецтво постмодернізму увібрало у себе багато аспектів романтичної теорії. В першу чергу це іронічне ставлення до дійсності, яка не вважається реальністю, і до авторського „Я”, в якому бачиться не стільки повноцінна особистість, скільки примара, з якою грається автономно існуюче Писання.
Правда, на відміну від максималістично налаштованих романтиків, постмодерністи пішли шляхом зверхнього компромісу із буденною масою. Вони не цураються натовпу и нібито служать йому звертаючись до популярних жанрів детективу або любовного роману. Проте за зовнішнім компромісом стоїть внутрішній опір, який допомагає приховувати та ж сама славнозвісна іронія.
Зосередженість романтиків на національній своєрідності мала як позитивні, так і негативні наслідки. Не можна не визнати тієї ролі яку відіграла у розвитку світової культури діяльність братів Грімм, і взагалі гейдельбержської групи романтиків ( Арнім, Брентано та ін. ). Величезною є заслуга А.Дурана, який вперше видав іспанські народні пісні ( збірка “Романсеро” ). В Ірландії показав неповторність стародавньої культури Т.Мур, в Швеції – Е.Тегнер, в Фінляндії – Е.Льонрот. Романтики вперше зосередили увагу людства на шедеврах середньовічного епосу, який у вік класицизму інакше як дикість не оцінювався. Але діяльність, наприклад, Клейста, Шваба, Арніма у ХХ ст. набула значення джерел фашистської ідеології. Але, треба зазначити: без національної своєрідності, без відображення естетичних сторін національного буття романтизм не можна уявити, а утім це не означає абсолютно негативного вироку. В кожного художника-романтика існувало власне ставлення до національної специфіки, і якщо А.Мицкевич був зосередженим на усьому польському, то, наприклад, Жермена де Сталь вивчала своєрідність німецької і італійської душі, і все життя заперечувала ідею виключності і самозадоволеності французької культури.
Естетика романтизму передбачає боротьбу з будь якою нормативністю. На початку ХІХст. головним ворогом романтичних шкіл був класицизм з його різким розмежуванням високого і низького стилю, трагічного й комічного, з суворими вимогами до кожного окремого жанру, з обов’язковою перевіркою кожного твору з позицій розуму.
Раціоналістичним вимогам класицизму романтики вимогам протиставили установку на природність. Установка на природність є також мірилом реалізму ( згадаємо шекспірівське “ mirror up to Nature” ). У чому ж полягає різниця? У “Передмові до “Кромвеля” В.Гюго згадав шекспірівське дзеркало, але додав: дзеркало романтичного мистецтва повинно бути концентруючим. Романтизм отримав у спадщину від сентименталізму культ почуття, але романтиків цікавило не стільки почуття, скільки пристрасть. Тому прийом контрасту має особливе значення для них. Різке розподілення світла і тіні надає творчості особливу експресивність, але і деформує образність, надає їй риси химерності, фантастичності. Контраст може проявлятися на різних рівнях: як співставлення двох протилежних світів ( Гофман ), як створення підкреслено прекрасних а підкреслено потворних, гротескових образів( Гюґо) але порушення правдоподібності буде наявним обов’язково.
Романтизм зруйнував нормативну систему жанрів і змінив її на культ живописного синтезу протилежних рис. Так виникли ліро-епічний і ліро-епіко-драматичний жанри (Байрон, Шеллі ). Зацікавленість у фольклорі призвела до створення літературної казки ( Тік, Гофман, Андерсен ) . Зацікавленість у всьому оригінальному, неповторному призвела до відкриття колориту, а зацікавленість в історичному колориті – до створення жанру історичного роману ( Скотт ).
Традиційна психіка викликали в романтиків іронічне ставлення. Вони звертали увагу в першу чергу на неймовірні зліти і падіння, на патологічні прояви ( роздвоєння особистості, галюцинації ). І ці моменти досліджували дуже глибоко ( Гофман, Клейст). З абсолютною впевненістю можна сказати: романтики зробили великий внесок у розвиток художнього психологізму, розкривши людську душу як непояснимий, непідвладний раціональному аналізу феномен.
Отже, виділимо загальні риси романтичного типу творчості:
- прагнення до суб'єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;
- тяжіння до екзотичного, надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;
- міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики;
- усвідомлення катастрофічної роздробленості, «розірваної» Нового часу і «втеча» від нього в світ ілюзії, мрії, казки; звідси – інтерес до фольклору, національної історії і національного колориту як до засобів, що допомагають повернути стан дитячої цілісності і живописної безпосередності.