Соціологія міжнародних відносин. Французька соціологічна школа.
З метою продовження попередньої думки розпочнемо цей пункт з аналізу поглядів на теорію французького соціолога Ж.Ж. Роша. На його думку, будь-якій теорії властиві такі недоліки як консерватизм, тенденція до редукціонізму, а також до гегемонізму. Консерватизм -- оскільки теорія як результат складних і тривалих зусиль по узагальненню багатьох аналітичних досліджень прагне до збереження накопиченого, захисту його від проникнення неприйнятних для неї (теорії) положень і висновків. Редукціонізм -- бо кожна теорія будується на фундаменті, який складається з однієї або кількох аксіом. Гегемонізм -- так як будь-яка теорія грунтується на презумпції раціонального. У зв'язку з цим явище, яке не вписується органічно у її пояснювальні рамки, проголошується ірраціональним і розглядається як маргінальне, що не впливав на загальні висновки або й підлягає навіть знищенню. Звідси, будь-якій теорії загрожує небезпека виродження в теогонію.
Прагнення уникнути вказаних недоліків, а також, як уже зазначалося, подолати обмеженість різних теоретичних напрямів у галузі міжнародних відносин спонукало багатьох дослідників (насамперед французьких -- Р. Арона, Г. Бутуля. Л. Пуар'є. Б. Баді, М. Мерля та ін.) звернутися до соціології міжнародних відносин. Її визначення можна дати, грунтуючись на дефініції coціoлoгії російського ученого С. Фролова: наука, яка вивчає "структури суспільства, їх елементи й умови існування, а також соціальні процеси, що протікають у цих структурах" (Фролов С. Социология. -- М., 1994. -- С. 15). Звідси, соціологія міжнародних відносин -- дисципліна, яка покликана аналізувати структури єдиної міжнародної системи на основі соціологічного підходу та використання соціологічних методів (насамперед методик прикладного аналізу, якими є контент-аналіз, івент-аналіз і когнітивне картування, а також біографічного методу, методу включеного спостереження, експерименту, масового опитування тощо).
Фактично аналіз проблематики міжнародних відносин з позицій соціологічного підходу означає дотримання свого роду "транстеоретичного" принципу, який вимагає:
1) розглядати міжнародні відносини з позицій глобальності (єдності) й системності (цілісності);
2) взаємозалежність тенденцій і зв'язків;
3) поєднання "макро"- і "мікропарадигм".
Звернемося до аналізу конкретних досягнень у галузі науки про міжнародні відносини представників французької соціологічної школи як найвпливовішої з точки зору розвитку соціології міжнародних відносин. Р. Арон у своїй фундаментальній праці "Мир і війна між націями" виділив чотири аспекти вивчення міжнародних відносин з позицій соціології. Він описав їх у відповідних розділах цієї книги: "Теорія", "Соціологія", "Історія" і "Праксеологія".
У першому розділі визначаються основні правила та концептуальні знаряддя аналізу. Р. Арон показав на основі порівняння міжнародних відносин із спортом, що існують два рівні теорії. Перший покликаний відповідати на питання, "які прийоми гравці мають право застосовувати, а які ні; яким чином вони розташовуються на різних лініях ігрового майданчика; що роблять для підвищення ефективності своїх дій і для руйнування зусиль противника". На другому рівні розробляється відповідний план на гру, уточнюються завдання кожного гравця і його дії у тих або інших типових ситуаціях, які можуть скластися на майданчику. Тут як типові види поведінки учасників міжнародних відносин виділяються та аналізуються стратегія і дипломатія, розглядається сукупність засобів і цілей, характерних для будь-якої міжнародної ситуації, а також типові системи міжнародних відносин.
На цій основі будується соціологія міжнародних відносин, предметом якої є насамперед поведінка міжнародних акторів. Соціологія покликана відповісти на питання, чому даний актор веде себе на міжнародній арені саме так, а не інакше. Звідси, її головне завдання -- вивчення всіх закономірностей і особливостей, що визначають насамперед політику держав і хід міжнародних подій.
Зробити це неможливо без використання історичних досліджень. Тому соціолог повинен постійно звертатися і до теорії і до історії.
У четвертій частині книги Р. Арона, яка присвячена праксеології, з'являється ще один символічний персонаж -- арбітр. Стосовно міжнародних відносин це означає, що їх аналіз не може обмежуватися тільки спостереженням і описанням, а вимагає також суджень і оцінок про ті чи інші події, фактори та акторів на арені світової політики.
Ще один представник французької соціології міжнародних відносин -- Гастон Бутуль -- обґрунтував основні положення полемології -- комплексного вивчення війн, конфліктів та інших форм "колективної агресивності" із залученням методів демографії, математики, біології й інших точних і природничих наук. Основне завдання полемології -- об'єктивне та наукове вивчення війн як соціального феномену, що піддається спостереженню так само, як і будь-який інший соціальний феномен, але окрім того здатен пояснити причини глобальних змін у суспільному розвитку впродовж історії людства. Полемологія ґрунтується на чотирьох основних положеннях:
по-перше, саме війна породила історію, оскільки остання почалася виключно як історія збройних конфліктів. Причому на даний час малоймовірно, що історія перестане бути "історією воєн";
по-друге, війна не дозволяє державам і народам перебувати в самоізоляції, тому вона є найенергійнішою і найефективнішою формою цивілізаційних контактів;
по-третє, війни є рушіями технічного прогресу;
по-четверте, війна виступає найпомітнішою з усіх перехідних форм соціального життя, результатом і джерелом як порушення, так і відновлення рівноваги.
Г. Бутуль підкреслює, що полемологія спирається на величезну джерельну базу, а тому він пропонує класифікувати факти за такими напрямами: 1) опис матеріальних фактів по мірі зменшення їх об'єктивності; 2) опис видів фізичної поведінки на основі уявлень учасників воєн про їх цілі; 3) перший етап пояснення: думки істориків й аналітиків; 4) другий етап пояснення: теологічні, метафізичні, моралістські, філософські погляди й доктрини; 5) вибірка та групування фактів і їх первинна інтерпретація; 6) гіпотези відносно об'єктивних функцій війни; 7) гіпотези відносно періодичності воєн; 8) соціальна типологія воєн, тобто їх залежність від типових рис того або іншого суспільства.
На основі цієї класифікації Г. Бутуль обгрунтував типологію причин воєнних конфліктів:
- порушення взаємної рівноваги між суспільними структурами (наприклад, між економікою і демографією);
- утворені в результаті такого порушення політичні кон'юнктури;
- випадкові причини і мотиви;
- агресивність і войовничі імпульси як психологічна проекція психосоматичних станів соціальних груп;
- ворожнеча і войовничість підкоряються несвідомому бажанню принести своїх дітей у жертву власній насолоді. "Комплекс цапа-відбувайла" -- фрустрації, страхи, невдоволення, злість, які накопичуються, повертаються проти зовнішнього ворога, що не завжди розглядається як безпосередній винуватець, але якому приписуються ворожі наміри. "Дамоклів Комплекс" -- почуття незахищеності є підґрунтям для реакцій страху, агресивності й насилля та може в будь-який момент викликати відповідні дії. Цей комплекс розглядається як найважливіший з точки зору своїх соціополітичних наслідків.
Безумовно, очевидним недоліком полемології є фактичне протиставлення війни (динамічного стану суспільства) мирові як "стану порядку і спокою". Відповідно, полемологія протиставляється "іренології" -- соціології миру. По суті остання взагалі позбавляється свого предмету, оскільки, як писав Г. Бутуль і вважали його однодумці, "вивчати мир можна тільки вивчаючи війну". Водночас не можна не бачити суттєвого впливу полемології в розробку проблематики, дослідження причин і характеру збройних конфліктів. Найважливіше, виникнення полемології відіграло значну роль у становленні, легітимізації та подальшому розвитку соціології міжнародних відносин.
9. Основні напрямки дослідження міжнародних відносин після закінчення "холодної війни".
1. Концепція "зіткнення цивілізацій" С.Хантінгтона. Теорія міжнародних відносин як розділ сучасної політичної науки сформувалася і розвивалася в умовах біполярного світу. Це не могло не відбитися на концептуальних підходах і проблематиці міжнародно-політичних досліджень. Всі значні прогнози розвитку міжнародних відношень припускали збереження й у майбутньому приблизно тієї ж ситуації, що існувала чотири десятиліття після закінчення другої світової війни. Хоча деякі політологи пророкували можливість змін у системі міжнародних відносин, її еволюцію убік багатополярності, але і вони виходили з того, що обидві наддержави - СРСР і США - як і раніше будуть грати найважливішу роль.
Реальні зрушення у світовій політиці виявилися наскільки радикальними, настільки і несподіваними для більшості дослідників міжнародних відносин. В один момент розсипалися багато теоретичних концепцій, що здавалися непорушними. Політична картина світу змінюється настільки стрімко, що наукова думка не завжди за нею встигає. Серед політологів спостерігається, з одного боку, деяка розгубленість, а, з іншого боку, прагнення хоч якось пояснити нові світові реалії і спрогнозувати динаміку подальших змін у світі.
Одна з перших спроб дати теоретичне обгрунтування пов'язаних із закінченням "холодної війни" змін була розпочата ще на рубежі 80-90-х років американським вченим і дипломатом Френсісом Фукуямою. У своїй голосній роботі "Кінець історії" він висунув тезу про повне вирішення конфлікту двох ідеологій -ліберальної демократії і комунізму, який лежав в основі "холодної війни". Комунізм потерпів поразку, і відкрилися перспективи для торжества принципів ліберальної демократії в усьому світі. Отже, на думку політолога, наступив "кінець історії", тобто стан безконфліктності. Точка зору Фукуями зазнала критики як ідеалістична і спрощена.
Більш серйозну дискусію викликала опублікована в 1993 році стаття авторитетного сучасного політолога С.Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій?". Вчений визначає цивілізації як соціокультурні спільноти самого вищого рангу і як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Для кожної цивілізації характерно наявність деяких об'єктивних ознак: спільність історії, релігії, мови, звичаїв, особливостей функціонування соціальних інститутів, а також суб'єктивної самоідентифікації людини. Спираючись на роботи А.Тойнбі й інших дослідників, С. Хантингтон виділяє вісім цивілізації: західно-християнську, православно-християнську, ісламську, конфуціанську, латиноамериканську, індуїстську, японську й африканську. З його точки зору, цивілізаційний фактор у міжнародних відносинах буде постійно посилюватися. Цей висновок обгрунтовує в такий спосіб. По-перше, відмінності між цивілізаціями, основу яких складають релігії, найбільше суттєві, ці відмінності складалися сторіччями і вони сильніші, ніж між політичними режимами. По-друге, посилюється взаємодія між народами різної цивілізаційної приналежності, що веде як до зростання цивілізаційної самосвідомості, так і до розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільністю в рамках своєї цивілізації. По-третє, зростає роль релігії, причому остання виявляється нерідко вирішальною щодо пояснення цивілізаційних коренів. По-п'яте, культурні відмінності менше піддаються змінам, ніж економічні і політичні, і, отже, менше сприяють компромісним розв'язанням. По-шосте, політолог відзначає посилення економічного регіоналізму, нерозривно пов'язаного з цивілізаційним чинником - культурно-релігійна схожість лежить в основі багатьох економічних організації й інтеграційних угруповань.
Вплив цивілізаційного чинника на світову політику після закінчення "холодної війни" С.Хантингтон бачить і в появі синдрому "братерських країн". Цей синдром полягає в орієнтації держав у взаємовідносинах між собою вже не на спільність ідеології і політичної системи, а на цивілізаційну близькість. Крім того, як приклад реальності цивілізаційних відмінностей він указує на те, що основні конфлікти останньих років відбуваються на лініях розламу між цивілізаціями -- там, де проходить межа зіткнення цивілізаційних полів (Балкани, Кавказ, Ближній Схід).
Прогнозуючи майбутнє, С.Хантингтон приходить до висновку про неминучість конфлікту між західною і незахідними цивілізаціями, причому головну небезпеку для Заходу може представляти конфуціансько-ісламський блок -гіпотетична коаліція Китаю з Іраном і поруч арабських і інших ісламських держав. Політолог пропонує заходи, які, на його думку, повинні зміцнити Захід перед новою навислою над ним небезпекою. Серед іншого він закликає звернути увагу на так звані "розколоті країни", де уряди мають прозахідну орієнтацію, але традиції, культура й історія цих країн нічого загального з Заходом не мають. До таких країн С.Хантингтон відносить Туреччину, Мексику і Росію. Від зовнішньополітичної орієнтації останньої в значній мірі буде залежати характер міжнародних відносин доступного для огляду майбутнього, тому інтереси Заходу потребують розширення, підтримки і співробітництва з Росією.
2. Геополітичні концепції 3. Бжезинського. Стосунки з Росією знаходяться й у центрі уваги іншого відомого американського політолога - З.Бжезинського. У своїй книзі "Без контролю. Глобальне безладдя на порозі XXI сторіччя", опублікованої в 1993 році, він також намагається дати прогноз розвитку міжнародних відносин після закінчення "холодної війни". Проте, на відміну від цивілізаційного підходу С.Хантінгтона, підхід З.Бжезинського заснований на традиційних геополітичних принципах. На його думку, розпад Радянського Союзу призвів до геополітичного вакууму в серцевині Євразії, що є головною причиною конфліктності по периметру всього пострадянського геополітичного простору. Разом з активізацією ісламу й об'єктивної нездатності США забезпечити контроль над ситуацією в регіоні Середнього Сходу, що веде до появи величезної зони нестабільності, що може охопити частину Південно-Східної Європи, Середній Схід і район Перської затоки, а також південну частину колишнього Радянського Союзу. Усередині цієї, за словами політолога, "воронки виру насильства" є безліч вузлів потенційних конфліктів, які несуть загрозу усьому світу. Ступінь загрози зростає, оскільки існує можливість залучення в конфлікт інших країн і особливо Китаю (під сумнів ставиться дотримання цією країною режиму нерозповсюдження ядерної зброї).
Головну ж загрозу американський політолог бачить у поновленні імперської політики Росії. Не вірячи в необоротність демократичних перетворень у цій країні, він вважає неминучим повернення до спроб "відродження імперії". Така орієнтація російської зовнішньої політики, на думку З.Бжезинського, небезпечна для Сполучених Штатів, їй необхідно всіляко протидіяти. Тому в ряді статей і виступів останніх років він розвиває ідею про Україну як геополітичну противагу Росії, засновану на переконанні, що головна умова відродження "російської імперії" полягає в поглинанні Росією України.
3. Концепція "світи-системи" І.Валлерстайна і перспективи розвитку сучасних міжнародних відносин. Для повноти картини наведемо ще один прогноз про майбутню роль Росії в системі міжнародних відносин відомого американського політолога І.Валлерстайна. Його зовнішньополітична концепція часто визначається як неомарксистська. Така характеристика справедлива лише в тому відношенні, що, подібно К.Марксові, І.Валлерстайн бачить головну детермінанту політики, у даному випадку міжнародної, в економіці. У своїй основі міжнародні відносини, за І.Валлерстайном, є насамперед відносини економічні. Головна категорія його аналізу - "сучасна світ-система", яка не зводиться до окремих держав. Об'єднує цю "сучасну світ-систему" єдина капіталістична "світ-економіка". Логіка капіталістичної "світ-економіки" неминуче відтворює розподіл країн світу на "ядро" і "периферію", причому перше завжди знаходиться в привілейованому положенні стосовно другої. Держави, що входять до складу ядра капіталістичної "світ-системи", мають можливість жити за рахунок експлуатації периферії. Такий порядок не зміниться ніколи, оскільки він випливає із самої сутності "світ-економіки".
Крім держав, що входять до складу ядра або периферії, існують ще і напівпериферійні держави. Ці держави не входять до складу ядра "світ-системи", але і не відносяться цілком до периферії. Такою типовою напівпериферійною державою, на думку І.Валлерстайна, була Росія, починаючи з реформ Петра I і Катерини II. Незважаючи на ці і наступні спроби реформування, Росії не вдалося ввійти до складу ядра, але одночасно вона зуміла уникнути долі периферійних країн, що стали в більшості колоніальними придатками головних держав світу. Традиційний "товар", що визначає місце і роль Росії в "світ-системі", - її геополітична міць і військова сила. Саме ці чинники змушували рахуватися з Росією інші держави і дозволяли їй мати статус "наддержави". Принципово не змінили цю ситуацію і роки Радянської влади. Як вважає І.Валлерстайн, зміни в окремій країні або навіть у групі країн не спроможні вплинути на фундаментальні властивості "світ-системи". З його точки зору, світова система соціалізму була повною фікцією, оскільки визначали логіку світового економічного розвитку закони капіталістичного ринку.
Майбутнє світу після закінчення "холодної війни" І.Валлерстайн схильний малювати у вовкуватих тонах. На відміну від С.Хантінгтона, причини прийдешніх конфліктів він бачить не в цивілізаційних, а в економічних чинниках. Політолог думає, що вже на початку XXI сторіччя можна очікувати викликів і навіть прямих нападів держав маргиналізованого, бідного і відсталого Півдня на багатий Північ, а також загарбницьких війн між самими державами Півдня, і все це може бути з застосуванням ядерної зброї.
Нестабільними будуть і відносини всередині самого ядра "світ-системи". Економічна конкуренція виявляє в ній три основних центри сили - США, Японії й об'єднана Європа. Але надалі неминуче об'єднання США і Японії в єдиний блок, що має антиєвропейську спрямованість. Неминучим вважає И.Валлерстайн і використання цим блоком Китаю для розширення своїх можливостей у конкурентній боротьбі з європейськими країнами. У цій ситуації противагою альянсу США з Японією і Китаєм може стати створення російсько-європейського блока. Росія знову буде затребувана в її традиційній ролі - центру геополітичної і військової могутності. Хоча сьогодні потенціал Росії ослаблений, І.Валлерстайн не сумнівається, що він буде незабаром відновлений.