Розвиток світового капіталістичного господарства на початку XX ст. й у період Першої світової війни. Становлення системи регульованого капіталізму
Господарство та економічна думка в епоху регульованих ринкових відносин та основні їх тенденції на зламі тисячоліть
Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку країн Європи (перша половина 20 ст.)
План лекції
1. Розвиток світового капіталістичного господарства на початку XX ст. й у період Першої світової війни. Становлення системи регульованого капіталізму
2. Світова економічна криза 1929—1933 років та економічні дослідження в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації.
3. Економічний розвиток європейських країн і США у період Другої світової війни
4. Поширення кейнсіанства в різних країнах. Неокейнсіанство та посткейнсіанство.
Наприкінці XIX ст. у світі відбулися зміни, що слугували підґрунтям соціально-економічного і політичного розвитку аж до середини XX ст. На початку XX ст. явища, що супроводжували монополістичну стадію розвитку провідних європейських країн, вилилися в глобальну кризу. Передумовою і водночас матеріальною основою цієї кризи стала модернізація виробництва, а саме: швидкий розвиток ринкових відносин на основі індустріального виробництва і технічного прогресу. Це, з одного боку, вможливило різкий стрибок уперед провідних держав, а з іншого — вкрай загострило соціальні, міжнаціональні та інші проблеми в суспільстві й спричинило явища, які загрожували західній цивілізації повним переродженням. З розвитком індустріального прогресу, результатами дії якого було наповнення ринків товарами та послугами, моральні й гуманістичні цінності дедалі більше поступалися місцем корпоративній, технократичній, тоталітарній масовій свідомості. Ці зміни виявилися не лише в духовній сфері суспільства. Вони значно посилили роль держави, яка поступово перетворювалася на носія загальнонаціональної ідеї та певною мірою заступала ідеали демократії.
Логіка соціально-економічного поступу зумовила утвердження на початку XX ст. монополістичних відносин в економіці індустріальних країн, що позначилося на їхньому внутрішньополітичному кліматі (зростання тоталітарних тенденцій, мілітаризація), а також на міжнародних відносинах (посилення боротьби за ринки збуту, геополітичний вплив). Основою цих тенденцій була політика монополій із притаманним їй агресивним характером.
На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттєвих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутства слабких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробництва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.
Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) спростовує існування вільної (досконалої) конкуренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу. Вона пропонує концепцію недосконалої конкуренції, аналізуючи такі її види:
1) монополіст-продавець — багато покупців;
2) монополіст-покупець — багато продавців (останню ситуацію дослідниця характеризувала як явище «монопсонії», особливо притаманне ринку праці, коли фірма-монополіст купує послуги праці неорганізованих робітників).
Одним із найважливіших питань ринкової політики монополістичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шляхом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях споживачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рівноваги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресурсів тощо.
У цьому її позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добробуту підприємців,, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний доступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами монополії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згодні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, монопольне становище на ринку досягається за рахунок диференціації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умови його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ринок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливостями та витратами зі збуту [14, с 139].
У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують поряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав позавиробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення товарів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, зменшенням випуску товарів і незавантаженими виробничими потужностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.
За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регулюючого впливу на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших антимонопольний закон був ухвалений у США 1890 року. Конгрес ухвалив закон (відомий як закон Шермана), що забороняв будь-яке об'єднання у формі тресту чи іншій формі, спрямоване на обмеження виробництва або торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що лише досконала конкуренція може дати найкращі результати і тільки вона є альтернативою монополії. В антимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися суттєві зсуви акцентів: пріоритетним напрямом став захист споживачів. Водночас велику увагу приділяли проблемам підвищення ефективності й динаміки споживчих цін.
Склався погляд, що велике значення мають не рівень концентрації й масштаби корпорації як такі, а послідовність монополізації галузі для споживачів. Було визнано, що далеко не завжди виникнення багатьох малих фірм — благо для споживачів. Змінилися й критерії щодо заборони злиття та поглинання у галузях: держави стали поблажливішими щодо цього явища стосовно великих корпорацій. Утім, «антитрестівський закон» не зміг протистояти діяльності монополій. На початку XX ст. в країні налічувалося майже 1000 монополістичних об'єднань.
У такий спосіб на зламі XIX—XX століть світ вступив у фазу так званого організованого капіталізму, для якого характерними є крах вільного ринку; панування монополій; інкорпорація державній владі (відповідальності за контроль і регулювання соціально-економічних відносин, насамперед з метою захисту ринку).
Економічний розвиток капіталістичних країн відбувався нерівномірно. На рубежі століть найвищі темпи економічного розвитку демонстрували молоді капіталістичні держави — США, Німеччина, Японія, котрі за економічними показниками випереджали Велику Британію та Францію.
Сприятливі умови для розвитку у США були створені завдяки гарантуванню з боку держави повної свободи економічної діяльності після Громадянської війни; значним сировинним ресурсам; еміграції; відсутності морально застарілого устаткування; протекціонізму уряду в сфері торгівлі імпортом, повною свободою імпорту іноземного капіталу тощо.
Німеччина в цей період набувала статусу другої країни після США за рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об'єднання країни, відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запровадження новітньої й відсутність морально застарілої техніки, введення військово-морських програм, а також залучення у промисловість значних обсягів державних і приватних капіталів. Основним чинником, що стримував подальше зростання економіки Німеччини, був брак сировини (нафти і кольорових металів) та незначний за обсягом внутрішній ринок.
Велика Британія втрачала промислову гегемонію через низку чинників: застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для британських товарів (епоха вільної торгівлі добігла кінця). Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. Проте в банківській сфері набирала обертів така сфера економіки, як кредит, і особливо — іноземний. Певною мірою доходи від іноземних інвестицій відшкодовували втрату передових позицій у світовій промисловості, але разом із тим вони підсилювали застій англійської економіки, що спричинило занепад заповзятливості англійської буржуазії, бо через зменшення верстви капіталістів у країні збільшувалася кількість рантьє.
На початок XX ст. припадає економічне відставання Франції, слід зазначити, що тут в основних рисах повторилася ситуація Великої Британії. Становище економіки Франції ускладнювалося тим, що в країні лише частково збереглася капіталістично перетворена соціально-економічна структура населення, й тим, що буржуа віддавали перевагу вкладенням у фінансову сферу економіки, а не в промисловість. Французький капіталізм був переважно лихварським. Слід наголосити, що певні зрушення відбулися у важкій промисловості, що пояснювалося підготовкою до військового реваншу.
Поряд із розглянутими економічними процесами зазначених капіталістичних країн на світовій арені загострилася боротьба за територіальний поділ світу (різних видів колоніальної залежності зазнали 85 % земної кулі). Колоніальні захоплення цього періоду значно перевершували експансіонізм попередніх часів. Наприкінці 1870 р. колонії становили 215 тис. км2, а до 1914 р. — 620 тис. км2. Розширювалися старі (Англійська, Французька) імперії й виникали нові (Німецька, Італійська, США, Російська, Японська). Таким чином, у стислий термін низка країн розпочала колоніальне розширення, що різко скоротило незайняті «великі» землі й посилило конкуренцію в цій сфері.
Усе це підсилило мотивацію для превентивного захоплення територій і спроб установлювати певні форми для захисту інтересів своєї імперії від конкурентів. Понад те, «всесвітність» кожної колоніальної імперії зажадала створення військових баз по всьому світу. Все це разом призводило до гонки військово-морських, а потім — сухопутних озброєнь, розростання феномена мілітаризму. Швидке звуження вільних від колоніальної залежності територій спричинило збільшення агресивності з боку країн — шукачів нових колоній, і передусім: Німеччини, США та Японії, які висували територіальні претензії до старих колоніальних імперій. Відтак посилилася військова й дипломатична напруженість, яка час від часу переходила у відкритий воєнний конфлікт (марокканські кризи 1905 і 1911 років, російсько-японська війна 1904—1905 років, анексія Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини 1909 року, італо-турецька війна 1911—1912 років, Балканські війни 1912—1913 років).
На рубежі XIX—XX ст. в економічній літературі для опису змін, що відбувалися, дедалі частіше почали вживатися термін «імперіалізм», переважно у значенні експансіоністської зовнішньополітичної діяльності капіталістичних держав. На початку століття з'являються перші теорії імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства. Найпоширенішими підходами до аналізу імперіалізму були економічний та політичний.
Засновником економічної інтерпретації імперіалізму вважають англійського ліберального економіста Дж. А. Гобсона. У 1902 р. в праці «Імперіалізм» він висловив думку, що в основі новітніх тенденцій розвитку суспільства лежать фінансові інтереси класу капіталістів, що є «керуючим імперського двигуна». Створюється сталий надлишок капіталу у виробництві, що не може бути реалізований у країні через малу місткість внутрішнього ринку, перешкоди, що виникають під час розподілу капіталу, а також інвестиційні ускладнення. Це обмежує можливості великих фірм, які до того ж намагаються уникнути значних ризиків і загрози надвиробництва. Це спонукає фінансову буржуазію шукати нові інвестиційні можливості за кордоном. Однак за межами своїх країн монополії стикаються з іншими конкурентами. Для усунення конкурентів з ринку фінансова олігархія використовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні авантюри і створюючи загрозу війни. Це був економічний стрижень імперіалізму, але без ризику, агресії, проявів расизму, націоналізму, на думку Гобсона, імперіалізм був би неможливий. Він вважав, що імперіалізм створює надто великі витрати для економічного розвитку, що в подальшому призводить до війни.
Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за допомогою суспільних реформ, які б обмежували доходи олігархічних кіл, які були безпосередньо пов'язані з імперіалістичною політикою; перерозподілу доходів у такий спосіб, щоб стимулювати споживання національної продукції широкими верствами населення.
Економічну інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гільфердинг («Фінансовий капітал»), В. І. Ленін («Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму»), Я. Ріссер, Г. Шульце-Геверніц та ін.
Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II Інтернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, український дослідник П. Мигулін та ін.) намагалися обґрунтувати тезу, згідно з якою імперіалізм не є прямим породженням капіталізму.
У такому висвітленні найвідомішою є праця Й. А. Шумпетера «Соціологія імперіалізму» (1919), в якій німецький учений з позицій соціал-дарвінізму обстоював думку, що саме природа людини (а не суспільство) призводить до неминучості виникнення війни, й у цьому Й. Шумпетер бачив «нормальність» перебігу суспільних подій. По-перше, він вважав, що клас воїнів є традиційною структурою суспільства, яке віддає «воїнам» свої цінності та прагнення. По-друге, монополії є викривленням природи капіталізму і породженням успадкованої від феодального порядку системи протекціонізму й тарифів. По-третє, імперіалізм з'являється через наявність егоїзму фінансової олігархії.
Отже, імперіалізм, на його думку, не є нормальним розвитком капіталізму, а являє собою результат випадкового поєднання мілітаризму, монополії та фінансової олігархії. У разі усунення двох останніх шляхом проведення реформ і за умов вільної ринкової економіки капіталізм вийде на магістральний шлях свого розвитку.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. поступово накопичуються й загострюються соціально-економічні суперечності між провідними країнами світу, що призводить до блокового протистояння між ними. Економічні й територіальні претензії країни-суперниці намагалися розв'язати під час Першої світової війни, яку можна назвати першою кризою світової цивілізації.
Головною причиною розв'язання війни було прагнення монополій різних країн, і передусім Німеччини, здійснити розподіл (економічний, територіальний) світових сфер впливу. «Світова політика» Німеччини була німецьким варіантом «загального» імперіалізму, сутність якої полягала в тому, щоб підняти німецьку імперію з рівня континентальної держави до рівня світової наддержави. Німецька «світова політика» мала за мету підрив британського світового панування, що повинно було звільнити колоніальні території «для середньоєвропейських держав, які прагнули розширення». Англо-французька коаліція шляхом воєнних дій намагалася припинити економічне зростання Німеччини, остаточно позбавити її колоній, сировини та ринків збуту й тим самим повернути собі позиції лідерів у світі.
Проте хоч як це парадоксально, факт розв'язання світової війни свідчив про певний етап формування світового ринку. Світогосподарські зв'язки пронизували економіку багатьох країн. Розпочався процес взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв'язків у ході війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери економічного впливу у світі, підкорити своїм національним інтересам економіку інших країн, котрі потрапили в колоніальну і напівколоніальну залежність до великих держав.
Виникнення на початку XX ст. на міждержавному рівні проектів створення «Сполучених штатів Європи», «Сполученої Європи», «Латинської Європи» засвідчували про готовність провідних країн до активної інтеграції й інтернаціоналізації капіталу в межах Європи. Втім, ці проекти зазнали поразки, а перемогли гегемоністські прагнення урядів і монополістичних об'єднань низки країн, які вважали світову війну прискорювачем інтеграції економік. І лише згодом, півстоліття потому, після двох світових війн склалися об'єктивні умови для утворення Європейського економічного співтовариства.
Перша світова війна прискорила розвиток тенденцій до посилення ролі держави в господарському житті країни, поглибивши процес формування системи регульованого капіталізму та поступового формування державно-монополістичного капіталізму. Зміни в господарській діяльності економічних суб'єктів під впливом державного монополістичного способу регулювання економічних процесів призводять до державно-монополістичного способу координації дій влади в ринковій системі капіталістичних країн. У країнах, що брали участь у Першій світовій війні, виникають військові концерни (наприклад, англійський військовий концерн «Віккерс», військові картелі в Німеччині, військово-промисловий концерн «Коміте-де-форж», хімічний концерн «Кульман» у Франції) та інші державно-монополістичні форми господарювання. Введення жорсткої державної регламентації господарських відносин для мобілізації економічних ресурсів на виконання військово-політичних завдань за екстремальних умов постійного скорочення господарського потенціалу внаслідок збільшення відновлюваних втрат було єдино можливою умовою продовження війни. Тому в 20-х pp. ХХ-го ст. практично в усіх країнах склалася етатистська система господарських відносин.
У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.
Так, у США в 1917—1918 pp. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання). Такі комітети мали право секвеста будь-якої частки підприємства, яке не в змозі виконати військове замовлення, передання устаткування і машин іншим підприємствам. Запровадження комітетів розширило військово-виробничі потужності Великої Британії шляхом будівництва 200 заводів за рахунок державної скарбниці.
Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки США, Великої Британії та Франції. Наприклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмова від державного регулювання економіки.
Війна 1914—1918 років була світовою. В ній брали участь близько 40 країн, на території яких мешкало 2/3 населення планети. Виготовлено 28 млн гвинтівок, майже 1 млн кулеметів, 9200 танків. Безпосередні втрати країн, що воювали, дорівнювали 200 млрд дол. Було знищено третину матеріальних цінностей людства. Загальна кількість загиблих сягнула 36 млн осіб.
Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.
Видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного господарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.
Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км2) Німеччина втратила 75 % видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугілля; 35 % виплавки сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн км2 із населенням 13 млн осіб. Розв'язання військових питань передбачало:
1) заборону мати ВМФ;
2) обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;
3) скорочення військового виробництва;
4) заборону мати підводний флот;
5) руйнування значної частини військових укріплень.
У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джерелами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами якого обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном виплат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і доходи залізниць.
1924—1929 pp. в Німеччині були періодом економічного піднесення, якого не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р. перевищило його на 13 %. За підтримки міжнародних капіталів Німеччина відновила економічну могутність і повернула собі друге місце у світі за розмірами промислового виробництва, відтіснивши Англію на третє місце. Економічне зростання відбувалося на новій технічній основі, яку забезпечувало вітчизняне машинобудування. Економічне пожвавлення охопило і традиційні галузі. Так, упродовж 1924—1929 років більш як на третину збільшився видобуток кам'яного вугілля, майже на 75 % — бурого вугілля, виплавка чавуна — на 43 %. За умов промислового піднесення помітно зміцнилися позиції виробничих об'єднань, котрі здебільшого перетворилися з картелів і синдикатів на трести і концерни. Так, у 1925 р. на базі збанкрутілого концерну Тіссена був створений «Сталевий трест», що контролював 50 % виробництва чавуну і сталі. Крім того, під контролем цієї монополії перебувало 35 % видобутку вугілля в країні.
Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила довоєнний рівень на 3 млрд марок. На тлі економічного піднесення скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата, хоча вона залишалася на 20 % нижчою, ніж у Франції, й на 40 % — ніж у англійських робітників.
Повоєнний період нестабільності господарств більшості країн світу був прямим наслідком важких втрат 1914—1918 років. На рівень нестабільності країн вплинули величезні втрати, рівень мілітаризації й етатизації економіки в роки війни, загальний рівень соціально-економічного та політичного розвитку.
Період 1924—1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим скороченням втручання держави в господарські відносини. Однак це не було простим, механічним поверненням до системи вільних ринкових відносин. Скорочення етатистських відносин було частковим: у 20-ті роки практично в усіх країнах тривав об'єктивний процес монополізації економіки, відбувалося об'єднання інтересів монополій і держави, змінювалися ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні внутрішньогосподарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що встановила «новий» політичний порядок, не розв'язала європейських і світових суперечностей, а навпаки, поглибила загальну тенденцію до мілітаризації, до підготовки чергової спроби територіального й економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням збереження сильних елементів етатизму і в період стабілізації.
Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки коливалися між економічним націоналізмом (протекціонізмом) і прагненням до поновлення співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою на шляху до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й робили невигідним обмін товарами між країнами.
Спробу вперше на міжнародному рівні (конференції у Брюсселі 1920 р. та Генуї 1922 р.) узгодити валютно-фінансові реформи підтримало широке коло зацікавлених країн, яких безпосередньо стосувалися проблеми знецінення паперових грошей і вищого рівня фінансової залежності одне від одного, ніж за старих часів. Країни, що володіли значними запасами золота, ввели в обіг замість золотомонетної золотозливкову систему. Так, у 1925 р. Англійський банк почав видавати в обмін на суму 1750 ф. ст. банкнотами злиток золота вагою 12,4 кг. Обміняти на золото меншу суму в банкнотах було неможливо. У такий спосіб золотозливковий стандарт увела в обіг і Франція 1928 р.
В іншій формі відновили золотий стандарт ще 16 країн Європи. Розмін банкнот їхні центральні банки почали здійснювати не на золото, а на іноземну валюту, розмінну на золото.
Повоєнний період, який позначився серйозними кризовими явищами в економіці більшості європейських країн і був об'єктивним результатом військової розрухи, не набув такого яскравого вираження в економіці США. У країні зберігалася висока господарська кон'юнктура, фундамент якої становила активна допомога уряду США, американських приватних компаній з відновлення зруйнованого війною господарського потенціалу європейських країн. Проте, разом зі скороченням загального обсягу військових і цивільних замовлень, на економіці країни все одно позначалися кризові явища, і насамперед у промисловому секторі. Однак США доволі швидко подолали кризу конверсійного періоду, й уже від 1923 року в країні спостерігалося певне пожвавлення кон'юнктури. До кінця 1929 р. економіка США переживала час «проспериті» (процвітання), основою якого став прискорений розвиток нових галузей (автомобільної, електротехнічної, хімічної тощо). Своїми успіхами в ці роки американська промисловість зобов'язана раціоналізації американського господарства та масовому виробництву.