Соціально-економічні відносини.

У степових зонах біомаса, насамперед, тваринного світу була зведена нанівець хижацьким мисливством общин піз­нього палеоліту. Свого часу внаслідок наступу льодовика на­селення північних районів переселилося до південних сте­пових і лісостепових зон. Поступово в позальодовиковій зо­ні виникла критична палеодемографічна ситуація. Більша частина біомаси цих регіонів була знищена.

Лісові тварини не утворюють великих стад. Тому на них неможливо влаштовувати великі облавні полювання, які від­разу давали значну кількість м'яса. Крім того, умови полю­вання в лісі обмежують обрій мисливця і він бачить тварин дише якусь мить між деревами і кущами. Ці обставини ус­кладнили процес полювання. До того ж у лісовому біоцено­зі зменшилася кількість біомаси на одиницю площі.

Криза мисливсько-збиральницького господарства.

Житла освітлювались не тільки вогнищами, а й світиль­никами. На північних поселеннях за світильники правили епіфізи (тазові суглоби) стегнових кісток мамутів. Вони мають напівсферичну форму та губчасту структуру. Це — природні світильники, оскільки здатні горіти у свіжому ви­гляді без додавання жиру чи незначному його обсязі. Простежені різні етапи поступового вигорання цих «ламп», з по­верхні яких періодично зшкрябували нагар кістяного вугілля. В інтер'єрі жител виділялися місця для спання та роботи.

На території виробничих центрів, які розташовувались, як правило, на південь від житла, на свіжому повітрі, навко­ло відкритих вогнищ, мешканці поселення готували їжу, об­робляли знаряддя, займалися іншими побутовими справами. Інколи поблизу виробничих центрів зустрічаються лінзопо­дібні западини правильної форми, діаметром до 3 м. Вони також ущерть заповнені побутовими рештками й, можливо, є залишками жител легкої конструкції. 3 таких жител, ма­буть, починалось поселення, влітку або восени, коли ще не були побудовані стаціонарні житла з кісток мамутів.

Узимку житло слугувало господарсько-побутовим цент­ром. Привертає увагу впорядкування вогнищ. Розташовані, як правило, по центру житла, вони були трохи заглиблені в землю, а їхнє дно устелене великими плоскими кістками або обкладене камінням. По краях вогнища іноді вкопували трубчасті кістки, які правили за опори для жорен або вико­ристовувались як ковадла під час роботи.

Із закін­ченням льодовикової епохи змінився режим температури, вологи, а відповідно — рослинний і тваринний світ. Своєрідний тундро-лісо-степовий прильодовиковий ланд­шафт із численними стадами тварин мішаного льодовиково­го комплексу фауни змінила зональна структура навколиш­нього середовища, близька до сучасної.

За межами невеличкого льодовика, який залишився в го­рах Скандинавії, утворилися зони тундри, тайги, широколис­тяного лісу, напівпустель. Тварини мішаного льодовикового комплексу розселилися в зонах, сприятливих для окремих ви­дів. Зокрема, на території сучасної лісової зони України за­мість мамутів, волохатих носорогів, бізонів, велетенських оле­нів з'явилися лісові тури, благородні олені, косулі, кабани, бурі ведмеді. І тільки північні олені, як у льодовиковий час, продовжували свої сезонні міграції крізь цю територію.

Подальша інтенсифисація облавного мисливства не дава­ла бажаних наслідків. З відходом льодовика первісні общини поступово починають розселятись у північні райони. Розпа­лися міцні, згуртовані колективи мисливців на великих тва­рин. На їхнє місце прийшли невеличкі, рухливі групи мис­ливців та збирачів, які в пошуках життєзабезпечуючих ресур­сів розселилися по долинах невеликих річок і балок, де ар­хеологи знаходять ледве помітні сліди їхнього перебування.

Для подолання цієї кризи ранньопервісне населення роз­робило кілька інновацій. При полюванні почали широко ви­користовуватись лук і стріли. Мезолітичні луки, що зберег­лися в торфовищах, виготовлялися з сосни, в'яза, тиса, ясе­на та інших порід дерев. Вони мали довжину 150 — 180 см. Для них використовували стріли довжиною 58 — 65 см. По­мічником мисливця став домашній собака. Збільшилась частка збиральництва й почалось інтенсивне рибальство.

З'явилися спеціалізовані рибальські приладдя: сіті, пле­тені з кропиви, верші, човни. В історії людства рибальство посідає особливе місце. В палеолітичну добу рибальство існувало, але було обмежене в просторі. Воно, як додаткове джерело харчування, застосовувалось у відносно теплих ре­гіонах. Річ у тім, що в холодних прильодовикових зонах, де були великі енергетичні витрати людського організму, риба виявилась не досить калорійною. Тому енергетичні потреби палеолітичних мисливців прильодовикової зони задовольня­лися висококалорійним, жирним м'ясом ссавців. Оскільки при переході до голоцену клімат став значно теплішим, рибальство перестало бути нерентабельним і поширилося на великих територіях.

Свідченням інтенсивного збиральництва є купи панцерів слимаків, виявлені на поселеннях Криму, а також пекарські ями для приготування слимаків та молюсків. Пекарські ями добре вивчені у Криму та північно-західному Причорно­мор'ї. На поселенні Мирне вони являли собою циліндричні заглиблення, діаметром 60 см і глибиною 30 — 40 см. Такі ж розміри мали ями-вогнища. У вогнищах розжарювалось каміння, яке потім перекладалось у пекарські ями. На роз­жене каміння клали м'ясо чи інші продукти, перекривали листям та землею, аж доки вони під дією температури не ставали придатними для вживання.

Відбулися такожзміни в технічній обробці каменю та ти­пах кам'яних знарядь. Досконала віджимна техніка первинної обробки кременю привела до появи специфічних олівцеподібних нуклеусів, від яких відколювались стандартні, правильної форми пластини з паралельними краями, котрі могли вико­ристовуватися як ножі та вкладиші. З'явилися дрібні вклади­ші (мікроліти) геометричної форми (сегменти, трапеції, три­кутники). Для обробки деревини широко застосовувалися кам'яні сокири та долотоподібні знаряддя. Сокири та інші кам'яні вироби, які були за розмірами більші від мікролітів, дістали назву макроліти, тобто великі знаряддя.

Такі зміни в господарстві та матеріальній культурі пов'я­зані вже з новою археологічною епохою — мезолітом (9 — 5 тис. років до н. є.).

В мезолітичну добу разом зі змінами в господарській діяльності змінився характер поселень. Із розпадом великих общин зникла потреба в постійних житлах. У мезолітичний ще переважають округлі житла легкої конструкції. Поселен­ня мають короткочасний характер.

Залишки легких чумоподібних жител знайдені на стоян­ках Білолісся у Буджацькому степу, В'язок на Полтавщині, Зимовники в Північно-Східному Приазов'ї. Інколи основи цих чумів заглиблювались у землю і житла перетворювались напівземлянки, як це мало місце на поселенні Ігрень на Лівому березі р. Самари у Надпоріжжі або на Рудому остро­ві в Поліссі.

У гірському Криму під зимові житла використовувались печери та скельні сховища. Влітку їхні мешканці розселялися на яйлах та у степовій зоні, де на стійбищах вони знаходили притулок під вітровими загорожами або в куренях із гілля.

В інших регіонах земної кулі перебудова господарської діяльності та перехід до мезоліту мали свої особливості, зумовлена своєрідністю природного середовища та демографічною си­туацією. З цього часу також простежується помітна нерівномірність розвитку людського суспільства, яка, значною мірою, була спричинена виникненням відтворюючих форм господарства.

Так, на Близькому Сході та в Середземномор'ї перехід до голоцену супроводжувався посиленням посухи. Напівстеповий ландщафт, який тут існував під час льодовикового періоду, суттєво не змінився. Склад рослин і тварин практично залишився попереднім, але вони, здебільшого, тепер концентруються в долинах річок та в оазисах. У цих мікрорайонах виникає відносна перенаселеність, що згодом при­звела до екологічної кризи. Іншими словами, природа сама вже була неспроможною вчасно відтворювати утилізовану людиною біомасу, то ж їй (людині) не залишалося нічого іншого як допомагати природі вирощувати рослини і тварин або покидати ці місця й шукати інші «кормові» площі.

Первісні люди за традицією починають інтенсифікувати усталені форми господарської адаптації — мисливство і зби­ральництво. Однак, поряд зі старими формами господарюван­ня, на Близькому Сході та в Середземномор'ї уже в мезоліті починають зароджуватись принципово нові методи культурної адаптації. Інтенсифікація збиральництва сприяла становлен­ню початкових форм землеробства, а інтенсифікація мислив­ства — скотарства. Цей процес Г. Чайдц визначає як «оазисну неолітичну революцію».

Немає потреби наводити далі приклади виникнення кризо­вих ситуацій в інших регіонах земної кулі. Вони виникають там і тоді, коли потреби людей суперечать можливостям природи відтворити необхідну для подальшого існування суспільства біомасу. В тих випадках, коли людина здатна подолати кризо­ву екологічну ситуацію завдяки інтенсифікації традиційних форм господарства в умовах багатого на природні ресурси ото­чуючого середовища (індіанці північно-західного узбережжя Північної Америки) або розселюючись на нові вільні терито­рії, привласнюючі форми господарства існують ще тривалий час. Для деяких народів цей процес не завершився й понині.

Життєзабезпечуючою ос­новою ранньопервісної общини були мисливство і збираль­ництво. Проте крім цих двох основних засобів культурної адаптації первісної людини до навколишнього середовища їй вкрай необхідно було народжувати й виховувати дітей, виготовляти знаряддя праці та предмети домашнього побу­ту, будувати житла і шити одежу тощо. Всі ці види діяльнос­ті разом із мисливством та збиральництвом вимагали від лю­дини, крім значних енергетичних витрат, певних форм ор­ганізації як форми соціальної культури.

Ранньопервісній общині, згідно з сучасними даними ар­хеології та етнології, була властива проста кооперація праці, з її більш-менш чітким розподілом між статево-віковими групами. Це, перш за все, згуртований колектив мисливців. Неможливо навіть уявити собі полювання на таких великих тварин, як слон, мамут, носоріг, бізон, кінь, вівцебик тощо, поодинці, з примітивною рогатиною або списом. Лише згуртований колектив, в якому виробилися навички спіль­ного полювання, був здатним досягти успіху в цій нелегкій та небезпечній справі. Водночас належних навичок і узгоджених дій потребувало будівництво жител, виховання дітей, гпередавання виробничого досвіду. Останнє, до речі, могло виникнути й відбуватися лише в людському колективі.

Поряд із цим первісне виробництво не виключало індивідуальних видів праці. Первісний мисливець міг полювати сам на невеликих тварин (зайців, косуль, вовків тощо), ловити рибу. Кожен мисливець здебільшого сам виготовляв своє мисливське спорядження. Жінки, поряд зі спільними діями по виготовленню покриття для житла із шкур великих тварин, могли поодинці шити собі, дітям та чоловікам одяг, готувати їжу для сім'ї, займатися разом із дітьми збиральництвом.

Проте етнологічні дослідження засвідчують, що в первісній общині всі види трудової діяльності, передусім промислової, як колективні, так і індивідуальні, розглядалися як складові зусиль усієї общини. Здобутки всіх видів промислів вважалися спільною власністю, і в першу чергу це стосувалося продуктів харчування.

Первісні люди в пізньому палеоліті і мезоліті зі своїм дерев'яним та кам'яним спорядженням, як показує досвід етнології та археології, могли забезпечити себе лише продуктами, необхідними для існування. В той час ще не було надлишків продуктів, навпаки, їх, здебільшого, не вистачало. Це зумовлювало рівнозабезпечуючий розподіл усієї здобичі, отриманої в результаті колективного чи індивідуально-иго промислу, як жінками, так і чоловіками.

Рівнозабезпечуючий розподіл не означав, що завжди всі продукти розподілялися порівну. В кризових ситуаціях останні запаси продуктів отримували працездатні члени общини, спроможні до її відтворення, тоді як інші члени общини (люди похилого віку, діти) змушені були задовольнятися лише незначною кількістю продуктів, й часто голодували. За і даними етнології, в екстремальних ситуаціях первісні общини практикували інфантецид та геронтоцид (навмисне вбивство дітей, насамперед дівчат, та старих людей).

Етнологи виділяють дві форми рівнозабезпечуючого розподілу: розбірне споживання та розподіл між певними групами в межах общини (між сім'ями).

Так, за словами К. Расмуссена, «люди стійбища (ескімоси) жили влітку і взимку у стані так яскраво вираженого комунізму, що не було навіть ніяких мисливських частин. Всі трапези відбувалися спільно, як тільки бувала вбита якась і тварина, хоча чоловіки завжди їли окремо від жінок».

Аналогічний спосіб розподілу археологи відтворюють за мате­ріалами вищезгаданого поселення Радомишль, дослідженого І. Г. Шовкоплясом. Нагадаємо, що окремі житла на посе­ленні зосереджувалися навколо спільної площадки, де всі члени общини разом виготовляли знаряддя праці, шили одежу, харчувалися тощо.

Частіше фіксується другий спосіб розподілу, який, у свою чергу, розподіляється на низку варіантів. Домінуючим є в да­ному випадку розподіл харчових продуктів між усіма членами общини, незалежно від частки їхньої участі у промислі. На думку археологів, такий тип розподілу існував на заключному етапі пізнього палеоліту й, мабуть, у мезоліті. Так, на пізньо-палеолітичному поселенні Добранічівка господарсько-вироб­ничі комплекси були вже територіально відокремлені. Кожен такий комплекс має всі наявні ознаки побутового відокрем­лення сім'ї або групи споріднених сімей (своє вогнище, жит­ло, знаряддя праці тощо). Тут, найімовірніше, продукти харчу­вання розподілялися між окремими господарсько-побутовими комплексами і споживалися їхніми мешканцями окремо.

Спостереження В. І. Бібікової над просторовим поширен­ням фауни на мезолітичному поселенні Мирне дали змогу відтворити основний принцип такого розподілу. Залишки скелетів основної маси утилізованих на поселенні тварин рів­номірно розміщувалися між усіма господарсько-побутовими комплексами, тому кістки кожної забитої тварини траплялись у всіх без винятку комплексах. Це стосувалось усіх видів тва­рин, як великих (тур, кінь), так і дрібних (сайгак), крім однієї особини собаки, кістки якої були зібрані тільки в межах од­ного житла. Такий принцип розподілу давав змогу підтриму­вати сприятливі соціальні стосунки в общині.

Розподіл продуктів виробництва тісно пов'язаний з фор­мою власності. У свою чергу розвиток форм власності є ви­значальним аспектом формування економічних відносин. Колективний принцип виробництва основних продуктів життєзабезпечення у пізньому палеоліті зумовив виникнен­ня колективної власності на основні засоби виробництва. Однак зв'язок між колективним виробництвом і колектив­ною власністю навіть на основні засоби виробництва, такі як земля, не був жорстко детермінованим, хоча саме така точка зору переважала в радянській науці. В наш час серед дослідників немає єдності в розумінні характеру, об'єкта та форм власності в ранній первісній общині.

Так, колективна власність общини на основні засоби ви­робництва й, перш за все, на промислову територію не є за­гальновизнаною серед дослідників. Деякі з них визначають власність на промислову територію лише як власність общини на природні багатства, які безпосередньо використовуються у процесі праці, не визначаючи власність на саму територію як на простір, на якому відбувається процес виробництва.

При цьому вони спираються на спостереження етнологів, які засвідчують у деяких етнографічних народів (хадза Східної Африки, алакалуфі Південної Америки, окремих груп ескімосів) відсутність поняття власності на промислову територію, а також звертають увагу на той факт, що зміст поняття власності змінюється в залежності від епохи і тісно пов'яза-и ний із розвитком засобів виробництва. Виходячи з цього, вони вважають, що в первісній общині власність на основні засоби виробництва сприймалась лише як власність на промис­лових тварин, їстівні рослини, сировину для виготовлення і знарядь праці й таке інше, не пов'язуючи її безпосередньо з обмеженою територією. До того ж первісні общини постійно перебували в русі, що взагалі зумовлювало тимчасовий характер власності в первісному суспільстві й, і природно, це стосувалося, передусім, промислової територїї.

На нашу думку, такий підхід грунтується на певній мо­дернізації історичного процесу взагалі й поняття власності зокрема. Дійсно, пізньопалеолітичні общини перманентно змінювали свою дислокацію, поступово продовжуючи роз­почате ще на світанку людства заселення вільних територій. Однак рухливість ця була відносною. Археології відомо безліч випадків тривалого перебування одного й того ж населення на певній території, чи навіть на одному поселенні. Так, за даними С. М. Бібікова, Мізинське поселення існувало 22 — 23 роки, а Межиріцьке, за підрахунками І. Г. Пі-доплічко, — не менше 20 років. За нашими спостереженнями, відносно стабільним було народонаселення на більшій частині територїї сучасної України практично протягом всього періоду пізнього палеоліту. Значна рухливість населення спостерігається лише в період кліматичної нестабіль­ності наприкінці пізнього палеоліту і в мезоліті.

Аналізуючи проблему власності на промислову терито­рію у первісному суспільстві, можна дійти висновку, що це не так уже й важливо, чи була вона «тимчасовою», чи «постійною». Ці категорії в історичній перспективі не є незмінни­ми. Річ у тім, що розуміння власності на «кормову» територію в ранньопервісній общині не було пов'язане з запровадженням якихось кордонів чи навіть просторових обмежень, які б чітко окреслювали власну територію.

Поняття власності на промислову територію у первісній і общині обмежувалось тим, що кожен з її членів, або всі спільно, мали повну свободу («право») користуватися промисловою територією зі всіма природними ресурсами, не тільки пожит­ками виробництва продуктів харчування, а й об'єктами побу­ту (печери, сховища тощо), влаштовувати поселення, тимча­сові стійбища тощо. Територія ця не обов'язково повинна бу­ла мати «залізну завісу», з прикордонниками та митною служ­бою, як це має місце в політичному суспільстві, проте кожен, хто користувався нею, мав знати і поважати її власника, до­тримуватись правил і норм, запроваджених цим власником, запитувати у нього дозволу навіть на тимчасовий промисел чи видобуток сировини для виготовлення знарядь праці тощо.