Суспільно-політична обстановка в регіоні

Перше повоєнне десятиліття для західноукраїнського регіону України відзначалося запеклим протиборством між радянським режимом і рухом опору під політичним кермом ОУН(Б). Цей збройний конфлікт поєднував риси національно-визвольного руху та громадянської війни, мав далекосяжні наслідки для суспільної свідомості й людських доль.

Причини конфлікту слід шукати в політиці яку розгорнула радянська влада на звільнених землях Західної України. З однієї сторони, спостерігалися позитивні зміни. Відбувалося відбудова та індустріалізація переважно аграрного регіону. Поставали нові передові ділянки промисловості – машино та приладобудування, нафтохімічна, електроенергетична галузь. До 1949 р. промисловий потенціал регіону становив 2.5. тис великих і середніх підприємств. Лише в 1946 – 1948 рр. на ЗУЗ прибуло 2 тис. інженерів та техніків, 14 тис. кваліфікованих робітників.

Поряд з тим спостерігалося й значні негативні наслідки утвердження радянської влади. Радянізацію ЗУЗ здійснювали традиційними для сталінського тоталітаризму командно-адміністративними методами, ігноруючи місцеву суспільно-економічну та духовно-культурну специфіку, форсованими темпами й підтримували карально-репресивною машиною.

Тривалий час була жалюгідною частка управлінців місцевого походження – наприкінці 1946 р. 12.1 %, а в квітні 1947 р. – 16.2 % (посади не вище районного рівня). На травень 1946 р. у Дрогобицькій області на керівній роботі не було жодного галичанина. Прибулі управлінські кадри вирізнялися низьким рівнем освіти, незнанням та неповагою до регіональних особливостей, брутальним адмініструванням.

Ставлення населення до режиму промовисто характеризує участь у виборах. Всі виборчі кампанії влади проводилися під «великим тиском агітації». До охорони виборчих дільниць залучали тисячі військовослужбовців і бійців ВБ, відбувалися масові фальсифікації.

Насильницький характер «соціалістичних перетворень» яскраво проявився в колгоспному будівництві. Тут упродовж століть на тлі складних аграрно-технічних умов склався одноосібний, хутірський тип господарювання, а приватну власність на землю селянин плекав як найвищу матеріальну цінність. Першого удару завдали по заможних і середняцьких господарствах. Якщо раніше т.зв «куркулі» мали понад 15 га землі, то до 1946 р. частка господарств з наділами у 2-5 га становила 2.4 % одноосібників. Від 1947 р. норми здачі видів сільськогосподарської продукції збільшили на 25-30 %. До цього додалося примусове виселення одноосібників. У 1945 р. наприклад до списків виселення по Волинській обл. внесли 2175 осіб з 426 хуторів.

До колгоспів населення залучалося методом економічного примусу. Праця ж в колгоспах не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму, оскільки давала 5% грошового прибутку та 35 % збіжжя.

Обєктом експлуатації були також трудові ресурси. Лише в 1948 – 1949 рр. до фабрично-заводських училищ мобілізували з регіону 312.500 молодих людей, з яких 43.500 дезертирували. Частина з них поповнила підпілля ОУН.

Радянська влада інспірувала саморозпуск на Львівському соборі 8 березня 1946 р. греко-католицької церкви, яка мала великий авторитет серед населення Галичини та Закарпаття. На Волині переслідували священиків які колись підтримали УАПЦ.

Найпоширенішими репресивними заходами протидії незадоволеному населенню були примусові депортації у віддалені регіони СРСР. Упродовж 1944 – 1952 рр. з регіону виселили 203 тис. осіб. Наймастабніша т.зв. «Операція Захід» відбулася в 1947 р. Застосовували затримання заручників за проведення господарсько-адміністративних кампаній, кругову відповідальність населення.

Отже, ми бачимо що більшовицька влада проводячи радянізацію регіону нехтувала його особливостями, робила акцент на використанні каральних методів впливу, що викликало масовий супротив місцевого населення, яке очолила ОУН(б) та її найбільш дієвий та впливовий на той час орган – Служба безпеки ОУН.