Лекція № 2

Тема: Античні джерела риторики.

Мета: окреслити місце і роль риторики в античному світі, ознайомити з історичними витоками риторики та видатними риторами.

План

1. Передумови виникнення риторики.

3. Видатні ритори Давньої Греції.

3. Видатні ритори Давнього Риму.

Література

Основна

1. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посіб. – 2-е вид., стер. – К.: Вища школа, 2006.

2. Онуфрієнко Г.С. Риторика: Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

3. Сагач Г. Риторика. – К.: Ін Юре, 2000.

Додаткова

1. Адамов Е.А. Выдающиеся риторы древнего мира и средних веков. – М., 1961.

2. Корж Н.Г., Луцька Ф.Й. Із скарбниці античної мудрості. – К., 1988.

3. Кузнецова Т.И., Стрельникова И.П. Ораторское искусство в Древнем Риме. – М., 1976.

4. Ораторы Греции. – М., 1985.

5. Утченко С.Л. Цицерон и его время. – М., 1972.

6. Цицерон М.Т. Три трактата об ораторском искусстве. – М., 1972.

Красномовство має давню історію. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною стала Давня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення.

Риторика античності – «цариця всіх мистецтв», одна з семи вільних благородних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика), що всебічно розвивали особистість.

Ораторське мистецтво користується досягненнями та відкриттями всіх наук і разом з тим широко пропагує та популяризує їх. Ця думка певним чином перегукується з класичним Аристотелевим визначенням риторики як властивості знаходити можливі засоби переконання стосовно кожного окремого предмета. Після Аристотеля термін «риторика» перестав уживатися на позначення лише мистецтва, а почав позначати галузь теоретичного знання.

Красномовство стало мистецтвом в умовах рабовласницького ладу, який викликав його необхідність та створив певні можливості безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян за допомогою живого слова оратора.

У часи античності визначальними були дві риторичні концепції:

· концепція змістовної риторики, де головний компонент – ідея/логос (Ісократ, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон);

· концепція риторики як мистецтва прикрашання мовлення (школа Квінтіліана).

Риторика як теорія ораторського мистецтва зародилася у У – ІУ ст. до н.е. у Давній Греції. Перше цілісне уявлення про античне красномовство засвідчують риторичні джерела часів правління Перикла, який підтвердив свій ораторський талант сорокаріччям своєї влади в Афінах.

Практичного застосування ораторське мистецтво вперше набуло на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступивши у ролі судового оратора.

Найвідомішими ораторами Давньої Греції були Коракс, Лісій, Горгій, Ісократ, Сократ, Демокрит, Платон, Демосфен, Аристотель.

Розвиток риторики в Давній Греції у У-ІУ ст. до н.е. пов'язаний з епохою софістики. Софісти (у перекладі з гр. – учителі мудрості, майстри) проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому софісти своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших. Для того щоб виробити у своїх учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Абсолютно закономірно, що у зв’язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

Софісти багато зробили для розвитку мови і мовознавства, риторики й етики. Протагор першим сформулював правила граматики й орфоепії, поділив слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і назвав чотири способи. Як свідчить Аристотель, Протагор розділив «роди імен … чоловічий, жіночий, середній».

Для того щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики у Давній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Однією з них є змагальність, яку називають фундаментальним принципом грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свій авторитет, греки змагались у всьому навіть з богами (це відображено в міфології, літературі та мистецтві). На Олімпійських іграх організовували не лише спортивні змагання, а й мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в майстерності поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали оратори Платон, Демосфен, Сократ.

Другою передумовою успішного розвитку риторики можна вважати традицію ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовувалися в судових промовах.

Для поширення риторики мало значення й те, що в УІІ – У ст. до н.е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Виникає жанр стройових пісень воїнів. Майстром таких закличних промов був Тіртей.

Однак головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п’ятисот.

Давні греки тривалий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (ареопагу). Під тиском афінського демосу (простолюдинів) архонт Драконт уклав закони, за якими судили і аристократів, і простий люд. А що закони були суворі, то вислів «драконтові закони» (у нас «драконові закони») став символом жорстокості.

За часів Солона був створений суд присяжних, суддею якого міг стати будь-який громадянин держави незалежно від майнового цензу, якому виповнилося 30 років. Позивач сам був слідчим, а відповідач – захисником. Усе це відбувалося без ділових паперів, тільки в живих промовах. Після заслуховування сторін таємним голосуванням виносився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на суддів справлять промови позивача і відповідача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті.

Так у суспільстві виникла життєво необхідна потреба в красномовстві й зростав попит на риторів-учителів красномовства та риторичні школи.

Красномовство стало в Давній Греції невід’ємною ознакою політика, судді, державця.

Першим з великих ораторів Афін був Перикл (походив з царського роду), який одержав титул вождя афінської демократії (40 років керував Афінами). Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті. На урочистому похованні захисників Афін, полеглих у Пелопоннеській війні, Перикл виголосив таку «Надгробну промову», що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом.

Наступним грецьким оратором був Клеон, за походженням шкірник, який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близький, прийшовши до влади як демагог (у перекладі з грецької означає «вождь народу») на дешевому популізмі, служив натовпу. Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.

Послідовниками Емпедокла були Корак, Лісійі Горгій.

У класичній давньогрецькій риториці Демосфен(384 – 322 рр. до н.е.) став вершинною постаттю – її символом. Він облаштував у підземеллі кімнату для занять і щоденно вчився там акторській грі, вдосконалював дикцію, змінював голос. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови та виступи інших ораторів. Демосфен почав фізично загартовуватися, тренувати дихання і голос: піднімався в гори, читаючи вірші, набравши в рот камінців, перекрикував шум моря, відпрацьовував жести й міміку.

Демосфен не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували.

Демосфен усе життя був пристрасним прихильником демократії і патріотом Афін. Він був радником з міжнародних справ, брав участь у дебатах і посольських делегаціях, мав талант дипломата, аналітика, публіциста. Гнівними посланнями проти царя Філіпа він започаткував у риториці окремий жанр – філіппіки.

У звинувачувальних промовах Демосфен поєднує елементи урочистої політичної мови і мови майдану, вулиці, майстерно вплітає елементи народної сміхової, комічної культури (грубі жарти, образи).

До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, доповнив арсенал риторичної техніки своїми прийомами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою – жвавість і третьою – жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань.

Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості, продовжити думку і дати свою оцінку.

Сократ (469 – 399 рр. до н.е.) своєю моральною позицією вплинув як на риторику, так і на софістику. Він усе життя намагався переконати громадян дбати про доброчесність, а саме: стриманість, хоробрість, поміркованість, справедливість, благочестя. Сократ був бідним, не маючи взуття ходив босий, носив бідняцький одяг, але гроші за навчання не брав. Платний учитель нагадував йому продажну жінку, яка зобов’язана дарувати кохання тому, хто заплатив.

Головним жанром Сократа були усні бесіди, він нічого не писав, тому мудрість його вчення успадкувалася нащадками через тексти діалогів його учня Платона «Протагор» і «Горгій» та «Апології Сократа».

Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки та еристики (з грецької – сперечатися, змагатися) - суперечки в процесі пошуку істини, спору, а точніше – такої бесіди, в якій міркування розвивається шляхом зіткнення протилежних думок і кожний відстоює свою думку.

Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього. Сократ вважав, що будь-яка промова має бути побудована, ніби жива істота, у неї повинно бути тіло з головою і ногами, до того ж тіло й кінцівки мають підходити одне до одного і відповідати цілому (діалог «Федр»).

Не зрозумівши Сократа, його несправедливо присудили до смертної кари за заперечення богів і розбещення молоді, чого насправді не було. Сократ не міг виправдовуватися, бо це був би не він, і випив чашу цикути.

Перед смертю Сократ з чашею отрути звернувся до злочинних суддів з промовою у своїй манері: «Велика надія моя, судді, що посилаючи мене на смерть, ви робите добре діло. Бо одне з двох: або смерть остаточно позбавить мене чуття, або вона перенесе мене в якесь інше місце. …

Однак час нам уже розходитися – мені, щоб померти, вам – щоб жити. А яка з цих двох доль краща, знають тільки боги, а з людей, як я думаю, ніхто не знає».

Сократ запам’ятався нащадкам великим скептиком. Будучи наймудрішою людиною свого часу, він не побоявся сказати: «Я знаю, що я нічого не знаю». Йому ж належить і такий мудрив вислів: «Заговори, щоб я тебе побачив».

Учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н.е.) продовжив ідеї свого вчителя. Він одним із перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов’язав логіку в образі діалектики зі знанням душі.

Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників. Він транспортував усний діалог Сократа в жанр писемної мови і ввів діалогічну прозу в грецьку літературу.

З аналітичної ідеї Платона розвинулися пізніше наукові методи аналізу і синтезу.

Платон жив уже в інший час, ніж оратори, про яких він писав. Формується ідея тоталітарної держави, виникає потреба монополії на істину, і тут Платон творить теорію про державну релігію і культуру. У «Політиці», «Державі», «Законах» він висловлює думку, що в державі взагалі треба заборонити публічні виступи.

Полишивши після смерті Сократа Афіни, Платон тричі їздив на Сицилію до тирана Діонісія, щоб умовити втілити його рекомендації щодо покращення державного устрою. Надокучливого філософа продали в рабство. Друзі Платона викупили його і повернули до Афін. Тут він заснував у саду грека Академа школу, яка називалася Академією, а її учні – академіками. У ній надавалася перевага усним формам викладання. Проіснувала Академія 9 віків. Найславетнішим із когорти учнів Платона був Аристотель.

Із занепадом демократії в Афінах уповільнюється розвиток риторики, бо вона втрачає політичну основу. Близько трьох століть риторика гідно тримається на Родосі. Родоський стиль риторики відзначається діловитістю змісту і красою форми. Найвидатнішим ритором Родосу був Молон (1 ст. до н.е.), у якого вчився Цицерон.

З трьох різновидів красномовства – дорадчого, судового, епідейктичного – розквітає тільки похвальне, на догоду можновладцям.

Зміна політичної і соціальної ситуації в грецьких полісах викликала зміну риторичного ідеалу. Увага зосереджується не на силі переконань, а на красі слова, його пишності, вишуканості.

Риторична культура Давньої Греції стала підґрунтям програми гуманістичної освіти в Європі за часів Ренесансу, ХУІІІ ст. і в наш час зберегла істинну художню цінність як неперевершений синтез переконливої логіки, натхненного почуття, виразного стилю.

З ІІ ст. до н.е. Рим прославився не лише ораторами, але й теоретиками (Цицерон, Квінтіліан) і до Середньовіччя риторика включала теоретичну частину (класифікація видів красномовства; аналіз структурної організації промови відносно мети оратора, елементи промови – доказ, засоби переконання, аргументи, послідовність їх розташування; специфічні мовні прийоми – вдалі вислови, фігури мови; невербальні засоби – міміку, жести).

Римська школа красномовства поділяється на два стилі: аттицизм і азіанізм. Азіанізм панував у Римі до 50-х років І ст. до н.е. Представники цього стилю перетворювали виступи на яскраве театральне дійство. Найяскравішим представником азіанізму був Марк Туллій Цицерон.

Аттицизм прийшов на зміну азіанізму після падіння республіканського ладу і зникнення в суспільстві демократичних традицій виступу. Цей стиль вирізняє монотонність, обмеженість жестів і рухів оратора, декларативність і примітивізм аргументації. Оратор спокійно і пишномовно викладав свою точку зору аудиторії, не звертаючи на неї уваги. Аттицизм набув поширення завдяки Юлію Цезарю, який став правителем Риму.

Для римської ментальності не характерний культ вишуканого слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система Стародавнього Риму потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади – консулів і сенаторів. Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси. А народ (плебс) реагував тільки шумом і криком на сходах (коміціях).

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх. Його промови є зразком римського патетичного стилю. Цицерон згадував, що виголошено це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не змогли утриматися від сліз.

Найвідомішими риторами Давнього Риму були: римський оратор, автор праць з юриспруденції, родоначальник латинського красномовства Марк Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Основними рисами його промов були максимальна стриманість, точність, лаконізм, стилістична вишуканість.

Цицерон відзначав, що судові промови Марка Антонія – «найкращого правознавця серед ораторів» - були неперевершені, бо пафос він використовував як основну зброю у захисних промовах.

Марк Тулій Цицерон (106 – 42 рр. до н.е.) – один із найвидатніших ораторів світу, теоретик красномовства, який вчився у грецьких риторів. Розуміючи, що шлях до політичної влади в Стародавньому Риму пролягав через судові справи, а до вершин ораторської майстерності – через перше й друге, зайнявся адвокатською практикою. Квінтіліан назвав його «царем адвокатури». В ораторстві Цицерон завжди залишався неперевершеним майстром і патріотом Римської республіки.

Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н.е.) – засновник Римської імперії, політик, письменник, полководець. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення. Найвідомішим твором Цезаря є «Записки про галльську війну», де він з легкою іронією говорив про себе в третій особі як благодійника римлян, імперії і всіх варварів, які не розуміють свого щастя.

Марк Фабій Квінтіліан (35 – 95 рр. н. е.) був прихильником педагогічної риторики. Він бачив зміни в риториці та занепад традиційного красномовства і причину цього вбачав у поганому навчанні та вихованні ораторів. Основна його робота «Наставляння в ораторському мистецтві» (12 книжок) спрямована та те, щоб розвивати особистість кожного оратора, його освіту і моральність, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Рекомендації ораторові: мати глибокі знання і високі моральні якості (вихованість, порядність, мужність).

Історія римського красномовства зберегла ще чимало імен, вивчення яких ми з вами продовжимо на практичному занятті.