Рішення прийдеться приймати скоординовано, спільно клієнту і юристу, але при цьому юрист повинен мати на увазі, що рішення повинно враховувати потреби та очікування клієнта. При виборі клієнтом рішення юрист може лише рекомендувати йому обрати те рішення, яке на його погляд видається найбільш оптимальним.

Деякі клієнти соромляться, а тому не можуть висловити своєї думки, оскільки покладаються на досвід юриста. Коли юрист відчуває це, він повинен пояснити клієнту, що рішення повинно врахувати його потреби і очікування, а тому він не повинен бути безстороннім в його прийнятті.

А якщо клієнт зупинить свій вибір на іншому рішенні ніж те, яке йому рекомендував юрист, юрист повинен з цим погодитись, оскільки це право клієнта. В таких випадках, щоб забезпечити зворотній зв’язок, можна лише попросити клієнта пояснити, чому він обирає саме цей варіант, як він планує його реалізацію і що він очікує від його реалізації.

Якщо ж обраний варіант є нездійсненним з правової точки зору, юрист може відмовитись від подальшої участі у справі. При цьому юрист повинен вступити у відвертий обмін думками з клієнтом для того, що б максимально вплинути на процес прийняття оптимального рішення.

Якщо клієнт правильно зрозумів суть та наслідки обраного ним варіанту юрист повинен з цим погодитись, оскільки рішення клієнта слід поважати. Але якщо рішення клієнта є безперспективним, юрист повинен йому відверто про це сказати.

При консультуванні клієнта юристу слід вживати слова і терміни зрозумілі клієнту. Звичайно в ряді випадків консультування клієнта не може обійтися без використання певних термінів. В такому разі необхідно буде роз’яснити клієнту їх зміст, забезпечивши тим самим взаєморозуміння.

В консультації необхідно вказати, що правова оцінка ситуації проведена на основі представленої клієнтом інформації та конкретних правових нормативних актів.

Як приклад розглянемо проблему з якою звернувся клієнт до юриста:

У клієнта є внук, з яким він разом проживає і дочка, яка живе окремо від нього. У клієнта погані відносини з дочкою, клієнт живе з внуком і хоче передати йому квартиру у власність так, щоб дочка не мала на неї право. Передати право власності на квартиру клієнт хоче внуку, але після смерті клієнта.

Приклад плану який повинен бути представлений при дачі консультацій юристом клієнту :

Визначення стратегії та тактики прийнятого рішення.

Це завершальний етап консультування. Консультація може бути вичерпною коли клієнт звертається до юриста за роз’ясненням закону або запитанням : “ Чи вправі я ...?”. Адже для дачі відповіді на такі звернення юристу лише необхідно вивчити зміст правових норм, які врегульовують описану проблему, та правове становище клієнта і роз’яснити його зміст чи ознайомити клієнта з його правами які, випливають з нормативних актів.

Якщо ж питання клієнта вимагає аналізу фактичних обставин справи, вивчення доказів, юридичних документів, юрист повинен провести консультування в повному об’єму, починаючи з підготовчого етапу і завершуючи обранням клієнтом оптимального варіанту вирішення справи.

Але після цього взаємодія юриста і клієнта, як правило продовжується. На цьому завершальному етапі слід визначити стратегію і тактику реалізації прийнятого рішення, строки, можливі та необхідні додаткові зустрічі, обговорити питання і пропозиції по складанню необхідних юридичних документів, розподілити обов’язки: що буде робити юрист, а що клієнт самостійно.

А після завершення консультування, особливо це стосується консультування починаючими юристами, слід проводити його аналіз та оцінку. Ще в свій час Цицерон говорив: “дурний не той хто допускає помилки, а той, хто на них не вчиться”.

Детальний аналіз проведеного консультування позволить поглибити отриманий досвід, позбавить від повторення помилок, дасть можливість побачити упущені шанси.

1. Поняття, класифікація і взаємозв’язки інноваційних процесів.

2. Стадії та етапи інноваційного процесу.

3. Особливості взаємодії системи «наука-техніка-виробництво».

1. Поняття, класифікація і взаємозв’язки інноваційних процесів

Очевидним є те, що інновації пов’язані з реалізацією інноваційних процесів. Терміни «інновація» та «інноваційний процес» близькі, але не ідентичні. Адже слід погодитися, що «інноваційний процес пов’язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій» [1, с. 9]. Необхідно погодитися також з думкою вчених Дж. Брайта і Б. Твісса, що це – «єдиний свого роду процес, який поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління в єдине ціле» для одержання суттєвих ефектів та ліпшого задоволення суспільних потреб [2, с. 30]. Ряд вчених визначають інноваційний процес «як систематичний розвиток і практичне відпрацювання нових ідей» [цит. за 4, с. 118].

О.М. Собко вважає, що інноваційний процес – це сукупність комплексних, постійно здійснюваних у просторі та часі, прогресивних, науково-технічних, організаційних і соціально-економічних змін, що ведуть до підвищення ефективності суспільного виробництва та вирішення соціальних проблем (екологія, умови праці). В економічній літературі ці зміни на рівні підприємств називають процесами впровадження «нової техніки». Під поняттям «нова техніка» розуміють як вперше реалізовані результати наукових досліджень і прикладних розробок, що вміщують винаходи та інші науково-технічні досягнення, та нові або вдосконалені технологічні процеси виробництва, знаряддя і предмети праці, які при їх використанні на всіх рівнях управління забезпечують підвищення техніко-економічних показників виробництва або вирішення соціальних та інших завдань його розвитку. Викладене дає змогу зробити висновок про те, що результатом здійснення інноваційних процесів є новинки в техніці, організації діяльності та в управлінні процесами виробництва і праці, а їх упровадження в господарську практику є нововведеннями.

В основі вивчення і реалізації інноваційних процесів лежить класифікаційний метод, що став загальноприйнятим. Свідченням цього є те, що «основні терміни, категорії та визначення інновацій, закріплені у прийнятому в Парижі документі «OSLO MANUAL», цілком відповідають теоретичним концепціям, що ґрунтуються на цьому методі» [3, с. 29].

Досліджуючи класифікацію інноваційних процесів в економічній літературі, приходимо до висновку, що в кожному джерелі вона подається по різному. Отже нині в Україні немає єдиної прийнятої офіційною статистикою класифікації інноваційних процесів. Найповнішою, на наш погляд, є класифікація інноваційних процесів українських вчених А. М. Власової та Н. В. Краснокутської [5, с. 26], які типологізують їх за такими ознаками (див. мал. 1): змістом та сферами застосування, масштабом перебігу, сферами розробки і поширення, ступенем новизни та глибини змін, ступенем впливу на зміни, рівнем розробки та поширення, етапами життєвого циклу нововведень і спрямованістю дій.

Мал. 1. Класифікація інноваційних процесів [ 5, с. 26]

Наведену класифікацію можна використовувати при розв’язанні різних загальних завдань економічного дослідження інноваційної діяльності. Зокрема, вона дає змогу пов’язати з типом інновацій той чи інший тип стратегії. Однак вона є дещо громіздкою і не дає можливості детально вивчити тип змін з точки зору їх ролі у виробничому процесі, цим самим створює певні труднощі у визначенні перспектив, які можуть забезпечити подальший прогресивний розвиток для підприємства шляхом підвищення ефективності його функціонування. Оскільки об’єктом дослідження є підприємства машинобудівного комплексу, то нас в першу чергу цікавлять власне технічні нововведення.

Крім цього, наведена класифікація не забезпечує можливості вивчати співвідношення у технічних інноваційних процесах, зокрема співвідношення між продуктовими та технологічними інноваціями (нововведеннями). Перешкодою для розв’язання цих завдань є наявність у діючій класифікації укрупнених груп інноваційних процесів. Так, група «технічні інноваційні процеси» включає появу нових чи вдосконалення існуючих продуктів (послуг) і технологічних процесів. Таким чином, наявність у класифікації різних укрупнених елементів не дає змоги вивчати співвідношення їх структури для знаходження оптимальних меж розподілу витрат на НДДКР. Звернемо увагу на те, що співвідношення між витратами в продуктові та технологічні інновації у галузі машинобудування (приладобудування) повинно бути приблизно 4:1 [6, с. 258]. Доцільність виділення технологічних інноваційних процесів пояснюється тим, що саме вони за підрахунками вчених забезпечують 48% ефективності ринкової економіки.

Даний висновок підтверджують дослідження зарубіжної практики. Так, витрати на продуктові інновації в машинобудуванні США становлять близько 80% (у тому числі 42% – витрати на нову продукцію і 38% – на вдосконалення продукції, яку випускають), а решта 20% – це витрати на технологічні інновації. Дещо більшою є частка витрат на продуктові інновації в приладобудуванні – 92% (у т. ч. 54% – на створення нової продукції, 38% – на вдосконалення продукції, що випускають), а витрати, пов’язані з технологічними інноваціями, становлять лише 8%. У приладобудуванні Німеччини частка витрат на продуктові інновації є значно нижчою і становить – 72% (у т. ч. 55% – витрати на нову продукцію і 17% – на вдосконалену), а частка витрат на технологічні інновації становить 28% [6, с. 258].

Отже, виникає необхідність вдосконалення класифікації інноваційних процесів. Згідно з нашими міркуваннями, основою вивчення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств має бути науково-обґрунтована класифікація інноваційних процесів за рядом вагомих класифікаційних ознак, що залежать від головних критеріїв, які використовуються для їх типологізації на мікрорівні. Тому вважаємо, що класифікація інноваційних процесів на підприємствах машинобудування повинна здійснюватись за наступною схемою (див. мал. 2):