Трагічне та комічне

Трагічне (2.8.) – це одна із традиційних естетичнах категорій. З початку треба зауважити, що у відношенні цієї категорії у науці існує плутанина. Дуже часто, говорячи про трагічне, розглядають його у двох ракурсах: як трагічне у житті, так і трагічне у мистецтві. Між тим, до естетики має відношення тільки трагічне у мистецтві, що найбільш повно відобразилося у конкретному жанрі драматичного мистецтва – трагедії. Цим трагічне як естетична категорія відрізняється від інших естетичних категорій, що мають свій предмет і в житті, і в мистецтві.

Трагічне у житті не має ніякого відношення до естетики, тому що при участі у трагічних подіях у нормальної людини не може виникнути естетичного відношення до того, що відбувається, тобто не може відбутися естетичної події, що супроводжується почуттям насолоди, естетичного катарсиса.

Трагедії у житті, наприклад, Чорнобильська, або трагедії японських міст Хіросіми и Нагасаки ніяк не співвідносяться із естетичною сферою, хоча зображені у мистецтві, ці події можуть бути сприйняті за допомогою естетичного досвіду, що і реалізується у категорії трагічне.

Зокрема, трагедія міста Герніка, що було варварськи знищено за часів другої світової війни, не має відношення до естетичного, а картина П.Пікассо «Герніка», що у неї зображена ця трагедія, несе могутній заряд трагічного у сфері естетичного сприйняття. Багато митців, починаючи із Ф.Достоєвського, звертали увагу на трагічність усрою внутрішнього світу людини, що було пов’язане із конфліктом у свідомості особистості. Сам цей реально існуючий конфлікт не має відношення до естетики, бо спричиняє людині реальні болісні страждання. Зображенный же в мистецтві, в прозі, наприклад, Камю, Сартра або Кафки, він набуває характеру трагічного і дійсно естетичного.

Трагедія у житті і свідомості – це екзистенціальний, а не естетичний досвід, тому трагічне у реальної дійсності, що частіше позначається за допомогою поняття «трагізм», має відношення до об’єктів, що вивчаються філософією, психологією, історією. Сутність цього трагізму філософ Н Бердяєв вбачав у «глибокої невідповідності між духовною природою людини і емпіричною дійсністю», у «емпіричної безвихідності», що невідображена у мистецтві, не може мати відношення до предмету естетики.

Сутність феномену трагічного постає у зображенні несподівано спричинених стражданнях і загибелі героя, що виникли як слідство його проступків, вини, що були визначені судьбою, роком, чи якоюсь іншою зовнішньою могутньою силою, що не залежить від людини.

У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у переображенному вигляді того, що у данній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбереження. Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:

— за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя.

За часів середньовіччя джерелом трагічного вважали конфлікт між волею Бога і волею людини, що відхиляючись від Бога неминучо попадає у залежність від гріха. Найбільш парадоксально був втілений цей конфлікт і тип трагічного героя в образі Христа.

— починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами. Головний пафос трагічного — подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів.

У мистецтві ще за античних часів Аристотелем була сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонкіша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне (2.9.) пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю. Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне незвичайною мірою пов’язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб’єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істотний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю. Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его делались чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались одними словами». Комічне, таким чином, пов’язано з свободою людини та суспільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:

— гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється незлобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності та гри слів;

— сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;

— іронія — форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

— сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.