Стильова диференціація української літературної мови на різних етапах розвитку. Проблема норм української мови.

Стильва диференціація української мови - це головна внутрішня мовна риса, за якою можна виділити окремі етапи розвитку літературної мови в межах донаціонального і національного періоду. Конкретно систему літературної мови можна зобразити у вигляді кількох стилітичних варіантів.

Існують різні визначення самого поняття стилю. Найвдалішим вважається дифеніція В.Виноградова: „Стиль - це суспільно усвідомлена і функціонально обумовлена, внутрішньо об”єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів моного спілкуання у сферах загальнонародної мови”.

На різних етапах розвитку літературної мови історично складається різне значення і вага окремих стилів.

Наприклад, в епоху Київської Русі літературна мова існувала у двох варіантах, в яких нараховувалось до 10 стилів. При цьому, принаймні два із них склались у дохристиянський період розвитку української літературної мови: діловий та усно-розмовний стилі. Можливо на етапі зародження перебував епістолярний стиль.

При цьому „ На базі провідного в українській донаціональній літературній мові стилю - ділового, -пише В.М.Русанівський, - з ХУІст. складаються й інші стилі : культовий ( конфесіональн0 - проповідницький), полемічний, художній, історично-літописний і якоюсь мірою - науковий”.

Диференціація стилів середньоукраїнської літературної мови здійснюється по двох найтиповіших лініях поділу: традиційно-слоговий, і структурно-функціональний. СЛОГОВИЙподіл полягав у розрізненні трьох стилів(слогів): високого, середнього і низького(подлого). Джерела такого поділу в античних і західноєвропейських теоретиків поетичного мистецтва. „Високим” стилем писали трагедії, оди. „Середнім” - елегії, літописно-мемуарні твори. „Низьким” - інтермедії,байки.

У структурно-функціональному плані на етапі зародження нової української літературної мови (ХУІІІст.) можна виділити 5 мовних стилів: художній, публіцистичний, науковий, діловий, конфесіональний. Слогові стилі занепадають геть. На сучасному етапі розвитку української літературної мови наявні розвинені стилі: художній, публіцистичний, науковий, професіонально-технічний, офіціально-документальний, епістолярний, розмовний, інформаційний, конфесіональний.

МОВНА НОРМА

Набільш виправданим є визначення норми , подане С.І.Ожеговим: „Норма - сукупність найбільш придатних („правильних”, „кращих”) для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в широкому розумінні, оцінки цих елементів”.

Кожна мова може мати не одну, а кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіанті норми. При аналізі норми в соціальному плані зовні протиставляються норма літературна і діалектна. Але існують також нормативні протиставлення всередині самої літературної мови - хронологічні, реґіональні, стилістичні.

Поняття норми історично обумовлено. Так на етапі літературної мови донаціонального періоду очевидно ще не було стабільної норми. Літературні норми донаціонального періоду підтримували стабільність своєї системи шляхом заперечення розмовних, перш за все діалектних варіантів. На лексичному рівні це досягається орієнтацією на одне із найбільш активних і популярних у той чи інший період часу літературних джерел, тобто останні виступав носієм норми.

Норма літературної мови національного періоду відрізняється від попередньої орієнтацією на народно-розмоні форми. І за основу норм беруться діалектні норми.

Першим мовознавцем, який визначив нормативність як основну ознаку літературної мови був О.Пєшковський, який у праці „Объективные и нормативные точки зрения на язык»(1924) висловив думку про те, що стабільність мови і непохитність її структури напряму залежить від стабільності норм.

N=Cu + e r ( M+S+F)

I