Огляд наукових праць з історії української літературної мови.

Основні джерела вивчення курсу„Історія української літературної мови”.

Головними джерелами для дослідження історії української мови є: мовознавчі та історичні наукові джерела.

Мовознавчі (філологічні) наукові джерела курсу:

© жива народна українська мова;

© писемні пам”ятки староукраїнської та української мови;

© діалектнв мова;

© індивідуальна творчість видатних письменників української нації;

© свідчення споріднених мов;

© топоніміка, ономастика.

Історичні джерела, які об”єднують свідчення стародавніх істориків, мандрівників, вчених про сучасні їм племена, союзи племен, держави,а також матеріали археологічних розкопок. У пошуках відомостей про походження, становлення, етнічні особливості мови слід спиратися на достовірні наукові дані, оскільки часом з”являються аматорські публікації, далекі від філологічної науки, не підтверджені науковими даними.

Різні проблеми, що стосуються походження слов’ян та їх мов уперше почали розроблятися лінгвістами ХІХст. і досягли успіху завдяки впровадженню відкритого на початку ХІХст. порівняльно-історичного методу дослідження мовних фактів. Особливу увагу лінгвістів привернули 3 періоди розвитку слов’янського та українського мовного світу: початкове розрізнення східнослов”янської єдності, києворуський(давньоруськи) період та період початку-середини ХУІІІст.(проблема мовної революції і переходу від старої до нової літературної мови українського народу). Ці питання а також окремі конкретні проблеми розвитку української літературної мови розглядалися у працях визначних українських, російських та польських вчених ХІХ-ХХст.: Ізмаїла Срезневського, Павла Лавровського, Михайла Погодіна, Михайла Максимовича, Михайла Левченка, Олександра Потебні, П.Житецького, Олександра Соболевського, Олексія Шахматова, Степана Смаль-Стоцького, Івана Свенціцького, Теодора Лер-Сплавінського, Володимира Ягіча, Бориса Ляпунова, Агатангела Кримського, Івана Огієнка, Андрія Москаленка, Івана Білодіда, Юрія Шевельова, Павла Плюща, Катерини Горшкової, Григорія Хабургаєва, Василя Німчука.

Втім безсумнівно авторитетних монографічних досліджень із проблем розвитку української літературної мови небагато: серед них відомі праці Агатангела Кримського(у співавторстві із О.Шахматовим) „Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам”ятників письменницької староукраїнщиниХІ-ХУІІІвв.”(К.: 1924),Леоніда Булаховського „Питання походження української мови”, Пилипа Філіна, Григорія Півторака „Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов //Міфи і правда про трьох братів слов”янських зі „спільної колиски”, Івана Огієнка” , Юрія Шевельва”

Першим ґрунтовним дослідженням з історичної фонетики української мови, де порушувалося питання про час її формування, була праця Павла Житецького „Очерк звуковой истории малорусского наречия”, надрукована у 1876р. у київських „Университетских известиях”. У роботі вчений дійшов висновку, що головні риси українського вокалізму визначились у ХІІ-ХІІІст.

Видатний український філолог Олександр Потебня у принаймні двох своїх роботах із десятків інших: „Очерк звуковой системы малорусского наречия”(1876) та „Из записок по русской грамматике” доводить, що українська мова функціонувала за часів Київської Русі пізнього періоду.

На поч.. ХХст.(1913р.) у Відні виходить книга чернівецьких учених Степана Смаль-Стоцького та Теодора Ґартнера „Grammatik der ruthenischen(ukrainischen) Sprache”, в одному з розділів якої Степен Смаль-Стоцький вперше заперечив існування безапеляційної для вчених-філологів ХІХст. гіпотези про давньоруську мовну єдність, яка буцімто існувала у часи Києворуської держави, виводячи українську мову безпосередньо із праслов’янської мови. Крім того автор доводить, що українська більш споріднена із сербською мовою, а не з російською, наводячи 11рис української мови, спільних із російською та 13 - із сербською. Звичайно орієнтація тільки на порівняльні дані, що лежать на поверхні, а не на глибокий філологічний аналіз давніх пам’яток, не дала автору можливості захистити свою наукову позицію, але С.Смаль-Стоцький уже самим тільки оприлюдненим сумнівом у правдивості загальноприйнятого в тогочасній славістиці канону про первісну єдність трьох східнослов’янських мов збурив дискусію з історії української мови. Осуд автора гіпотези був шалений: проти С.Смаль-Стоцького виступили Т.Лер-Сплавінський, В.Ягіч, О.Шахматов та ряд інших вчених. Самого ж автора граматики більше не вважали за авторитетного вченого, а роботи його майже не друкували.