Суб’єкти і об’єкти інвестиційного процесу

Для розуміння ефективних шляхів та засобів залучення інвестицій до України необхідно перш за все визначити, хто є діючими особами цього процесу на українському діловому просторі. Основних учасників цього процесу можна розділити умовно на чотири групи:

ü українські підприємства (підприємці) – потенційні одержувачі інвестицій;

ü інвестори (українські та іноземні) – банки і небанківські установи, які спроможні фінансувати проекти;

ü гаранти (поручителі) – українські та іноземні банки і небанківські фінансові установи, які потенційно можуть виступити в якості гаранта або забезпечити організацію гарантії повернення інвестиції;

ü фінансові консультанти (посередники) – консалтингові та юридичні фірми, які забезпечують зв’язок та взаємодію інтересів трьох вищевказаних груп.

Серед представників першої групи інвестиційного процесу в Україні для аналізу розглянемо середні й достатньо стабільно працюючі недержавні та колишні державні підприємства, які вже приватизовані, у більшості своїй достатньо чітко уявляють шляхи свого розвитку й те, як вони використали б інвестиції, якби такі були ними залучені. У більшості своїй це товариства з обмеженою матеріальною відповідальністю, закриті акціонерні товариства (з невеликою кількістю акціонерів) або рідше відкриті акціонерні товариства (зазвичай, колишні державні підприємства, які успішно й без особливого галасу були приватизовані керівництвом або приватною компанією і які мають зв’язки у держструктурах та фінансові можливості). Дуже часто фактичні власники таких підприємств є одночасно їх керівниками, що спрощує процес управління підприємством.

Як правило, такі підприємства володіють власністю, яка може реально коштувати достатньо дорого, але на балансі ця власність значиться частіше за все за заниженою вартістю. Ці підприємства також володіють деяким запасом оборотних грошових коштів, які дозволяють їм стабільно працювати в своїй галузі, але не дають можливості їх вкладення у розвиток бізнесу. Такі підприємства зацікавлені в отриманні фінансування для розвитку проектів. Як правило, це розширення вже існуючого бізнесу (виробництва, торгівлі або послуг). Рідше передбачається створення нового бізнесу (виробництва). У цьому випадку або підприємець володіє прогресивним і перспективним ноу-хау (технологією, розробкою), яке збирається реалізувати у новому проекті, або проект передбачає зайняття позиції у ще не зайнятій (або слабо засвоєній) ринковій галузі. Фінансування може бути необхідним для придбання нових технологій та устаткування (часто зарубіжних), будівництва або реконструкції та модернізації виробничих приміщень чи об’єктів комерційної нерухомості, створення товарних запасів чи запасів сировини на період запуску проекту. Перспективними є вкладення у високотехнологічні галузі промисловості.

Друга група учасників інвестиційного процесу в Україні включає різноманітні ділові структури, що готові інвестувати кошти в українську економіку:

1.Міжнародні фінансові організації – це організації типу Міжнародного валютного фонду та Європейського банку реконструкції і розвитку. Вони дають інвестування на державному рівні під гарантії українського уряду.

2.Державні фінансові організації та фонди – це організації типу ТАСИС, ЮНІДО та інші, створені при ООН, ЄЕС та інших міждержавних структурах. Це великі бюрократичні структури, які залучують інвестиції для широкомасштабних державних проектів.

3.Іноземні комерційні та інвестиційні банки. Ці структури видають кредити з низькими процентними ставками. При цьому вимагають надійні гарантії повернення кредиту. Регулярність виплати відсотків визначається сторонами, виходячи з кожного конкретного проекту, тому кредит дозволяє фінансувати промислові проекти.

4.Іноземні інвестиційні фонди та фонди венчурного капіталу, у тому числі ті, які розміщені в офшорних зонах. Ці структури займаються купівлею ноу-хау й розміщенням нових технологій. Вони інвестують в українську економіку шляхом придбання часток або акцій у статутних фондах українських підприємств. Відсоток, який вони запитують у статутних фондах коливається від 20 до 60. Їх цікавлять високорентабельні та цікаві своєю новизною і майбутнім результатам від застосування чи розробки проекти.

5.Іноземні небанківські фінансові компанії, які виступають як прямі інвестори. Це фінансові структури або великі виробничі і торгівельні компанії, що купують частки або акції українських компаній, вже існуючих або новостворених.

6.Іноземні промислові й торгівельні компанії, для яких фінансування проектів не є основним бізнесом. Ці структури готові інвестувати в українську економіку для створення стратегічного альянсу та з метою розподілу сфер впливу на ринках.

7.Приватні іноземні інвестори являють собою доволі вузьке коло фізичних осіб, які виступають або готові виступити засновниками українських компаній та спільних підприємств та вносять до статутного фонду таких підприємств свої власні кошти.

Можливе також залучення капіталу до української економіки через обмежене розміщення акцій українських підприємств на американському ринку цінних паперів (сумою до 5 мільйонів доларів США).

Основними причинами спільного підприємництва є наступні:

ü намагання оволодіти частиною внутрішнього ринку країни;

ü експлуатація унікальних та інших природних ресурсів;

ü зниження затрат на одному з етапів виробничого циклу;

ü залучення додаткових фінансових і матеріальних ресурсів;

ü покращення матеріально-технічного забезпечення;

ü перенос брудних та застарілих технологій за кордон;

ü використання управлінського досвіду;

ü зростання експорту місцевих ресурсів та виробів через продаж продукції третім країнам.

Можна констатувати, що Україна ще не створила політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних й ефективних зовнішніх коштів у потрібних обсягах і формах.

Акцент у цьому аспекті може бути зроблений лише на обґрунтованому й ефективному використанні тих незначних їхніх обсягів, що все ж надходитимуть. З огляду на це пріоритетні напрямки й галузі для іноземного інвестування слід розглядати і стимулювати в світлі потреб соціально-економічного й технологічного розвитку, маючи на меті створення розвиненого національного виробництва та експортного потенціалу, які належать до основних каналів валютних надходжень. У цьому контексті необхідно усвідомити обставину, що зарубіжні інвестори через ускладненість реверсування прибутків уникають вкладень у державні підприємства і намагаються помістити кошти в недержавний сектор.

Американські фахівці відносять країни світу до трьох категорій: “технологічні нації”, “забезпечуючи нації” та “інші нації”. До першої належать держави, що володіють найновішими технологіями, до другої – ті, що живуть за рахунок видобутку корисних копалин, до третьої – ті, які не мають обох вищезазначених атрибутів.

Багато держав світу в стислі строки пройшли шлях від аграрно-сировинних придатків до країн, що експортують свою продукцію. Це пояснюється, зокрема, вмілим державним плануванням, правильним вибором пріоритетів економічної динаміки та залученням і ефективним використанням іноземних інвестицій. Дане питання може бути вирішеним і для України за умови знаходження оптимальної моделі її подальшого розвитку.

Ми змушені констатувати значний розрив у рівнях економічного та науково-технічного розвитку між Україною й індустріально розвиненими країнами. Існує так звана двошвидкісна економіка, в силу якої перша і друга мають власні швидкості. Однак у західних держав вона значно вища, що закономірно зумовлює наростання розриву між Україною і ними.

Щоб його скоротити, не слід ставити завдання наздоганяти розвинені країни по всіх напрямках – через перенасиченість світового ринку виробами обробної промисловості це нереально. До того ж існує протистояння могутніх зарубіжних національних і транснаціональних корпорацій, які мають значну наукову та експериментальну базу.

З огляду на це має інтерес політика “лазерного променя”, що активно практикується Японією. Її зміст зводиться до того, аби виявити який-небудь вузький сектор і по ньому швидко й комплексно зміцнювати позиції на внутрішньому та світовому ринках, забезпечуючи для цього централізовані ресурси. Причому з усієї маси відбирались технології та види виробництва, які були найпрестижнішими для країни в даний проміжок часу.

Вже виходячи з цього в Україні можна виділити деякі “проривні” напрямки, для формування яких є відповідний запас, із подальшою можливістю комерціалізації й тиражування розробок. Вона, зокрема, входить до п’яти країн світу, які вміють будувати авіаносці чи вирощувати монокристалічний кремній відповідного діаметра для потреб мікроелектроніки, здатна щорічно представляти на західні ринки 10-20 унікальних технологій.

Українські вчені-економісти виділяють ряд пріоритетних напрямків, які могли б бути визначальними для України. До них належать:

ü високотехнологічні галузі: літако- та машинобудування, порошкова металургія, надтверді метали, кераміка, електрозварювальне виробництво;

ü енергозберігаючі технології;

ü нафтогазовий комплекс;

ü агропромисловий комплекс;

ü патентно-ліцензійна торгівля;

ü інжиніринг;

ü сфера послуг, особливо туризм;

ü добувні й металургійні галузі: кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат, що мають стабільний попит на світових ринках;

ü виробництво товарів народного споживання;

ü чорна металургія;

ü виробництво цукру;

ü виробництво цементу;

ü суднобудування;

ü малий бізнес;

ü інфраструктура, оскільки вигідне географічне становище, транзитні перевезення і транспортування сировини наявними нафто- та газопроводами становлять значне джерело валютних надходжень.

Одне із позачергових завдань економічної політики – набуття Україною технологічного динамізму. Від його вирішення залежатиме структурна перебудова економіки і в кінцевому підсумку – поліпшення добробуту нації.