VI. 1. ОСНОВНІ НАПРЯМИ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ АРХІВНИХ УСТАНОВ
Під науково-дослідною роботою архівних установ розуміють здійснення наукових досліджень для отримання теоретичних, методичних і практичних результатів, спрямованих на дальше удосконалення архівної справи та діловодства.
Архівні установи проводять наукові дослідження у галузі архівознавства, археографії, джерелознавства, дипломатики, документознавства, історії державних установ і громадських об'єднань, історичної географії та ін., а також окремих аспектів природничих, економічних, юридичних, технічних наук, пов'язаних із архівним будівництвом, а саме: удосконаленням методів реставрації та консервації документів, розробленням засобів і способів захисту документів від біопошкоджень, визначенням нормативів чисельності працівників різних типів архівних установ, економічним аналізом у галузі науково-технічного опрацювання документів, підготовкою комплексної програми інформатизації архівної справи на засадах системної комп'ютеризації.
Важливою ланкою наукової роботи архівних установ є науково-інформаційна діяльність, що охоплює публікацію документів, підготовку та видання науково-довідкової літератури (архівних путівників, довідників, оглядів фондів тощо), використання документів з метою забезпечення потреб суспільства.
Складовою науковою роботи є науково-організаційна діяльність. Підготовка і проведення науково-теоретичних конференцій, семінарів, читань, “круглих столів” можливість глибше опанувати методи наукових досліджень, отримати цінну інформацію з конкретних питань, налагодити корисні наукові контакти.
Науково-дослідна робота архівних установ охоплює розроблення теоретичних і прикладних проблем, створення наукових праць, необхідною умовою й підґрунтям яких є глибокий аналіз джерельної бази та історіографії кожної конкретної проблеми, всебічне дослідження історії та практики діяльності українських і зарубіжних архівів, вивчення здобутків інших наукових дисциплін, комплексне застосування методів різних галузей знань.
Теоретичні дослідження мають перспективний характер і спрямовані на розвиток загальної теорії архівістики. Результатом є науково-теоретична інформація, накопичуються теоретичні знання, проводяться наукові експерименти, узагальнюються отримані дані, формулюються висновки. До теоретичних відносять методологічні та історичні праці як такі, що встановлюють тенденції, виводять теоретичні положення, що несуть нову наукову інформацію. У процесі таких досліджень, кінцевим результатом яких є науково-теоретична інформація, накопичуються теоретичні знання, проводяться наукові експерименти, узагальнюються отримані дані, формулюються висновки.
Це, зокрема, теоретичні дослідження механізму старіння документів, науково-методичних основ публікаційної діяльності державних архівів, розроблення наукових тем “Документознавство: теоретичні основи”, “Оптимальна модель організації архівної справи в Україні”, “Концепція комп'ютеризації архівної справи” та ін.
Теоретичні дослідження у галузі архівної справи в Україні проводяться й координуються науковими центрами: Українським державним науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства, Інститутом української археографії та джерелознавства ім. МС. Грушевського НАН України, Інститутами рукопису і архівознавства НБУ ім. В.І. Вернадського, кафедрою архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського університету імені Тараса Шевченка. Велику роль у царині розвитку теорії архівознавства відіграють студії науковців – представників вищих навчальних закладів, центральних і обласних державних архівів та інших архівних установ. Вони дозволяють простежувати закономірності та провідні тенденції розвитку архівістики, виносити уроки з минулого, уникати повторення помилок.
Прикладні дослідження необхідні для забезпечення насамперед практичної діяльності архівних установ. Вони передбачають використання теоретичних положень та накопиченого досвіду роботи для вирішення актуальних питань архівного будівництва.
Результати прикладних досліджень (нові методи роботи або технологічні процеси, обґрунтування застосування нової техніки і технологій тощо) викладаються у вигляді:
а) нормативних документів (стандартів, правил роботи, інструкцій, методичних вказівок тощо);
б) загальних методичних посібників (основних положень, методичних рекомендацій, типових і примірних інструкцій з діловодства, типових і примірних номенклатур справ, переліків документів, що підлягають державному зберіганню, схем класифікації документів у каталогах архівів, аналітичних оглядів з питань економіки, норм виробітку тощо);
в) науково-інформаційних видань (збірників документів, архівних довідників).
Однією з важливих ділянок науково-дослідної роботи є підготовка і проведення науково-теоретичних конференцій, семінарів, читань, “круглих столів”. Вони отримати цінну інформацію з конкретних питань, налагодити корисні наукові контакти.
Конференції бувають
- міжнародними,
- всеукраїнськими,
- міжгалузевими,
- міськими,
- у межах одного архіву.
Перша в Україні наукова конференція істориків-архівістів відбулася у червні 1961 р. з розгляду питань архівознавства та інших спеціальних дисциплін.
Традиції проведення наукових та науково-практичних архівознавчих конференцій в Україні були відроджені з початком 1990-х років.
1.“Актуальні проблеми розвитку архівної справи в Україні” 15 -16 березня 1995 р. у Києві.
1. Архівознавча конференція “Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи”19-20 листопада 1996 р.,
2. Наукова конференція “Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань 1917-1920 рр.” (28-29 жовтня 1997 р)
3. Науково-практична конференція “Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання”23 жовтня 1997 р. на базі ЦДАГО України .
Активними учасниками архівознавчих конференцій 1990-х років були як українські вчені: Г.Боряк, І.Верба, І.Войцехівська, Л.Дубровіна, Л.Гордієнко, Я.Калакура, К.Климова, О. Коваленко, С.Кульчицький, В.Лозицький, В.Ляхоцький, О.Мацюк, І.Матяш, Г.Папакін, Р.Пиріг, П.Сохань, В. Ульяновський, В. Шандра, А. Шурубура, так і співробітники держархівів України: О. Алтухова, М. Делеган, В. Гика, Л.Гісцова, Л. Гурбова, Т. Зуб, Р. Кондратюк, В. Коротенко, Н. Метальникова, О.Музичук, В. Рєзнікова, Н.Слончак, М.Чиркова, Б.Хаварівський та працівники науково-довідкової бібліотеки ЦДА України – Г.Порохнюк та ін., що сприяло зближенню архівної науки і практики.
Українські архівісти беруть активну участь і в міжнародних конференціях, з'їздах, нарадах, симпозіумах. Так, Україна мала представництво на нарадах головних редакторів архівних журналів (Москва, 1986; Потсдам, 1989). Потсдамська нарада “Внесок спеціального журналу в розвиток теорії і практики соціалістичної архівної справи”, у якій взяли участь головні редактори журналів “Советские архивы” (Росія), “Архіви України” (Україна), “Архивен преглед” (Болгарія), “Архейон” (Польща), “Архивни часопис” (Чехія), “Словенска архивистика” (Словаччина), “Архивмиттейлунген” (Німеччина), засвідчила необхідність співпраці та обговорила можливість видання міжнародного архівного журналу. Значною подією для українських архівістів була участь наших співвітчизників у роботі XIII Міжнародного конгресу архівів (Пекін, 1996). Заступника начальника Головархіву України В.Лозицького було обрано членом Виконкому Міжнародної ради архівів (МРА) та Європейської комісії МРА, що засвідчило зростання авторитету України на міжнародній арені.
Розвиткові науково-видавничої роботи архівних установ сприяв проведений Головархівом України ( з 2010 р. – Держслужба архівів України) 23 листопада 1995 р. науково-практичний семінар археографів архівних установ України, учасники якого констатували необхідність прискорення роботи над “Правилами видання історичних документів”, підготовки практичного посібника з української палеографії ХІ-ХІХ ст.”, створення програми видання джерел з історії України, відновлення практики проведення всеукраїнських археографічних нарад.
Важливу роль у поширенні наукових ідей в царині архівної справи, вирішенні питань організації та методики роботи архівних установ, узагальнення та поширення передового досвіду відігравала вітчизняна архівознавча періодика різного часу. Створення центрального періодичного друкованого органу архівної системи України припало на середину 1920-х років, коли почалася науково-видавнича діяльність Укрцентрархіву. Було започатковано науковий (згодом – науково-популярний) журнал “Архівна справа” (1925-1930), що висвітлював питання теорії і практики архівного будівництва в Україні, друкував статті архівознавчого характеру, відомості з історії архівних установ в Україні та за кордоном, огляди документальних матеріалів центральних і обласних (окружних) архівів, рецензії на архівознавчу літературу. Одночасно було зроблено й перші спроби видавати довідково-інформаційні бюлетені з питань поточного архівного будівництва на місцях: “Червоний архівіст” (Київський губарх, 1924), “Архівний робітник” (Луганський окрарх, 1926-1927). На початку 1930-х років періодичні видання Укрцентрархіву (часопис “Радянський архів” у 1931-1932 рр. замінив “Архівну справу”) реорганізовано і злито в єдиний орган наукової публікації документів та теорії й практики архівного будівництва – “Архів Радянської України” (1932-1933). З виходом у 1947 р. першого числа “Науково-інформаційного бюлетеня АУ УРСР” (з 1965 р. – науково-інформаційний бюлетень “Архіви України”, з 1991 р. – науково-практичний журнал) архівну періодику відновлено. Крім того, на початку 70-х років Донецький облвиконком організував видання тематичного архівознавчого бюлетеня (1971-1973), присвяченого науковим та методичним питанням у галузі архівної справи. У 1980-х роках аналогічний інформаційно-методичний бюлетень було започатковано архівним відділом Кримського облвиконкому, що сприяло розв'язанню низки науково-методичних проблем і проблеми тиражування нормативно-методичних документів для забезпечення ними усіх районних і міських архівів. Нині поряд з єдиним галузевим науково-практичним журналом “Архіви України” засновано (з 1996р.) науковий щорічник УДНДІАСД – “Студії з архівної справи та документознавства”, основним завданням якого є відродження кращих традицій вітчизняного архівознавства, археографії та джерелознавства і водночас висвітлення здобутків сучасної української архівної науки і практики.
Таким чином науково-дослідна робота набуває дедалі важливішого значення в діяльності усіх установ архівної галузі.