Ранні австралопітеки

Ранні австралопітеки ( лат. australis – південний та гр. pithekos – мавпа) були розповсюджені 7,0–3,9 млн. років тому в Східній Африці (Ефіопія, Кенія, Чад). Ймовірно, вони започаткували ту гілку еволюції, яка завершилася формуванням людини сучасного біологічного типу. Головною відмінною рисою цих гомінідів було прямоходіння, яке поєднувалося з примітивним черепом та невеликим мозком.

Виявлено 5 видів цих гомінідів: Sahelanthropus tchadensis, Orrorin tugenensis, Ardipithecus ramidus, Ardipithecus kadabba та Аustralopithecus anamensis, із яких найкраще вивченим є Ardipithecus ramidus, або ардіпітек корінний (мал. 2).

Ардіпітек корінний. Назва виду Ardipithecus ramidus походить від грецького терміну «pithekos» (мавпа) і афарських слів «ardi» (земля) та «ramid» (корінь). Її можна перекласти приблизно як «мавпа, викопана із землі немов корінь».

Звичайно, не можна категорично стверджувати, що Ardipithecus ramidus є самим давнім, відомим науці предком людини. Можна говорити лише про те, що це – один з можливих давніх предків людини, який досить добре вивчений. За сучасними уявленнями, спільні предки людей та шимпанзе, найближчих наших родичів серед тварин, розійшлися близько 6-7 мільйонів років тому. Ардіпітеки жили в період 5,8–4,4 мільйонів років тому. У часовому проміжку між 6-7 і 5,5 мільйонами років були й інші види гомінідів, але вони відомі лише за окремими фрагментами скелету або навіть уламками кісток. Кісткові залишки самих давніх наших можливих предків – видів Orrorin tugenensis (6,1–5,8 млн. років тому) та Sahelanthropus chadensis (7–6 млн. років тому) збереглися дуже погано. Поки що вдалося знайти лише декілька кісток і зубів орроріна та череп сахельантропа. Про будову їхніх скелетів взагалі нічого не відомо. За таких обставин говорити про будову тіла, спосіб життя і поведінку цих тварин неможливо.

Зовсім інша справа – Ardipithecus ramidus. На цей час удалося знайти 109 кісток, які належали 36 особинам ардіпітеків. Найважливішою знахідкою став скелет, вірніше, частина скелета самиці ардіпітека – кістки верхніх і нижніх кінцівок, тазові кістки, череп (мал. 5).

 

На основі кісткових решток була здійснена реконструкція зовнішнього вигляду ардіпітека (мал. 6).

 

На підставі цих знахідок було визначено, що його зріст сягав близько 120 см, а вага – близько 50 кг. Відповідно і об'єм мозку був невеликим – 300-350 см3, що помітно менше, ніж у сучасної людини (в середньому 1500 см3), і навіть менше, ніж у австралопітеків (380-430 см3).

Череп ардіпітека кріпився до хребта нижньою, а не задньою частиною, як і у людини, що свідчить про прямоходіння. Це підтверджується і формою тазових кісток цього гомініда. Однак, великі пальці на ногах ардіпітеків були, як у мавп, протиставлені решті пальців, що дозволяло їм вправно лазити по деревах. Таке поєднання ознак стало несподіванкою для антропологів, бо до цього часу вважалося, що у процесі еволюції людини спочатку змінився великий палець, а потім вже тазові кістки.

Ардіпітеки жили на території сучасної Ефіопії в розрідженому лісі, а не на відкритій місцевості. Це поставило під сумнів існуюче припущення ряду дослідників про те, що еволюція предків людини почалася в савані. Будова зубів ардіпітеків, мікроушкодження на їх поверхні та співвідношення ізотопів вуглецю в них свідчать про харчування переважно лісовими рослинами, а не рослинами відкритих просторів. А от нащадки ардіпітеків – австралопітеки, вже були пов'язані з лісом значно менше, що підтверджено результатами радіовуглецевого аналізу. Було визначено, що ці останні одержували з їжею 30–80% вуглецю із екосистем відкритих просторів, тоді як ардіпітеки – лише 10–25%.

Однак, ардіпітеки не були ні повністю лісовими, ні повністю рослиноїдними істотами. Зуби ардіпітека – це зуби всеїдної істоти. Сукупність ознак (розмір зубів, їх форма, товщина емалі, характер мікроскопічних подряпин на зубній поверхні, ізотопний склад) свідчить про те, що ардіпітеки споживали все, що могли знайти або зловити, тобто були всеїдними. Ардіпітеки не мали чіткої харчової спеціалізації і споживали в їжу все, що знаходили як на деревах, так і на землі. Їжа їх не була надто жорсткою.

За будовою кісток тазу та нижніх кінцівок було визначено, що по землі ардіпітеки ходили досить твердо, не розгойдуючись з одного боку в інший, як це роблять шимпанзе, але і не настільки впевнено, як, очевидно, ходили через мільйон років після них австралопітеки. Разом з цим у них збереглася здатність вправно лазити по деревах.

Привертає увагу ще один знаменний факт – ікла у ардіпітеків були невеликими, до того ж майже однаковими у самців і самиць. Взагалі статевий диморфізм у цих гомінідів був виражений досить слабо. Це явище характерне для приматів із низькою внутрішньогруповою агресією, коли самці не б’ються між собою за самицю чи територію і взагалі стосунки в стаді досить мирні. Ця властивість зближує ардіпітеків із людьми і більш давніми їх предками – орроріном і сахельантропом, у яких ікла теж були невеликими і майже однаковими у представників обох статей. Цікаво, що у сучасних мавп ікла досить великі, але, більш за все, вони збільшилися в ході їх власної, мавпячої еволюції, вже після розходження із предками людей, бо у спільного предка шимпанзе та людини ікла вже були незначними. Звичайно це ніяким чином не пов'язано із застосуванням знарядь праці або вогню для приготування їжі – нічого цього тоді ще не було.

Подальші дослідження ардіпітеків показали, що цілий ряд ознак сучасних мавп, які антропологи вважали успадкованими від спільних предків, виявилися насправді набутими мавпами в ході їх власної еволюції. Наприклад, сучасні африканські людиноподібні мавпи при ходьбі спираються на кісточки пальців. Природно, учені припускали, що подібним чином пересувалися і предки людини. Але у ардіпітеків та їх попередників відсутні будь-які ознаки пристосування до подібного способу пересування. Крім того, руки горил і шимпанзе помітно краще пристосовані для лазіння по деревах і гірше – для маніпуляцій з невеликими предметами, ніж руки ардіпітеків та людей.

Особливості будови тазу, щелеп, зубів та кистей рук ардіпітеків| свідчить про те, що ці далекі предки людини були мало схожі на сучасних мавп. Антропологи вважають, що сучасні людиноподібні мавпи – досить спеціалізовані види, що мають безліч власних пристосувань до дієти та місця існування. Ні ардіпітеки, ні австралопітеки не були подібні до сучасних шимпанзе ні зовні, ні поведінкою та соціальною організацією. Виходить, що люди пішли не від мавп, а від якогось мавпоподібного предка. Предок цей, звичайно, нагадував мавпу, але він жив у зовсім інших умовах, ніж сучасні види мавп, і мав значно більше людських рис, ніж припускали до цих пір.

Австралопітек озерний. Похідним від розглянутого вище ардіпітека вважається австралопітек озерний (Australopithecus anamensis), який існував в інтервалі 4,2–3,9 млн. років тому. Назва виду походить від турканського слова anam (озеро). Припускається також, що цей вид ранніх австралопітеків є предком афарського австралопітека (Australopithecus afarensis) із наступної групи грацильних австралопітеків.

На цей час знайдено лише близько 100 скам’янілих фрагментів окремих кісток понад 20 особин. Поки що нічого суттєвого не можна сказати про фізичні особливості цих гомінідів. Відомо лише, що австралопітек озерний| мав як примітивні, так і прогресивні особливості морфології. Щелепно-зубний апарат мавпоподібний: відносно крупні ікла, задні краї щелеп паралельні один одному (тоді як у людини щелепа має параболічну в плані форму), кутні зуби асиметричні. Проте|однак|, в порівнянні з ардіпітеком| у|в| озерного австралопітека| товща емаль зубів і менше відношення|ставлення| довжини щелепи до ширини. Крім того кістки його ніг, внаслідок збільшення навантаження на них при прямоходінні, міцніші і за формою нагадують кістки сучасної людини. Припускається, що за розвинутого прямоходіння анамський австралопітек інколи пересувався на чотирьох кінцівках, спираючись на зігнуті пальці рук, про що свідчить будова ліктьової кістки.