Ґендер у суспільно-політичній думці доби українського національного відродження ХІХ-ХХ ст.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

ТЕМА 3. ҐЕНДЕРНІ ТЕНДЕНЦІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ

3.1. Ґендер у суспільно-політичній думці доби українського національного відродження ХІХ-ХХ ст.

3.2. Ґендерні дослідження в сучасній Україні.

Основні поняття: нерівність статей, підпорядкування жінки, соціально-психологічні стереотипи, ґендерні традиції.

Започаткування ґендерних традицій в Україні тісно пов’язане з ідеєю національного відродження, здобутками та втратами національного руху, що поступово наростав, збагачувався, оформлювався організаційно і, зрештою, завершився Українською національною революцією 1917-1920 рр. У Наддніпрянській Україні національний рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів: перший – кінець XVIII – до середини 40-х років XIX ст., що характеризується сучасними істориками як час пробудження в освічених колах інтелігенції національної самосвідомості, інтересу до історії, духовних надбань, мови українського народу та розгортання на цьому ґрунті їхньої наукової і художньої творчості; другий – середина 40-х років XIX ст. – 90-ті роки XIX ст. (його ще називають культурницько-політичний, був започаткований появою політичних поезій Т.Г. Шевченка та діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, українських громад); третій – початок XX ст. – 1917 р. (політичний, період діяльності українських партій та інших організацій і залучення до руху широких народних мас).

Жіноча проблематика як соціальна пролунала в українській літературі у першій половині ХІХ ст. завдяки збиранню кращих зразків народних духовних скарбів, вивченню їх і публікації, що набули значного поширення у цей період завдяки діяльності М. Максимовича, А. Метлинського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, Л. Боровиковського, та інших. Особлива заслуга у цьому відношенні належить М. Максимовичу, який упродовж усього свого творчого життя збирав, досліджував і публікував український фольклор. Він видав збірники «Малороссийские песни» (1827 р.), «Украинские народные песни» (1834 р.), «Сборник украинских песен» (1849 р.) та інші, які свідчать про титанічну працю автора задля національного відродження. Провідне місце у збірках він надавав пісням про тяжку жіночу долю: матері і сестри, дружини і нареченої, коханої дівчини і нелюбої. У передмовах до своїх праць автор підкреслював красоту і багатство українських народних пісень, їх величезне значення для пізнання історії народу, його звичаїв, світогляду, мови, утвердження глибоко моральних понять, пробудження і формування патріотичних почуттів. Особливо підкреслював Максимович виховну роль української пісні у жіночому виконанні, коли музика в устах співачки «стає живою картиною трепетних звуків палаючої душі». Праці М. Максимовича мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки щодо емансипації жінки, за висловом С. Єфремова, «цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство й різноманітність».

Фольклорно-етнографічні розвідки дослідників, що перебували під впливом романтизму, містили міркування щодо суспільного становища жінки. Унікальна збірка українських пісень, присвячених жіночій долі, була створена у 40-х роках ХІХ ст. О. Боровиковським, який продовжив на ниві збирання скарбів народної творчості справу батька, вище згаданого Лева Боровиковського. Його праця «Жіноча доля за малоросійськими піснями» вперше вийшла друком у 1867 р., згодом – у редагованому О. Бодянським збірнику. Вже сама назва роботи акцентує увагу на тому факті, що об’єктом дослідження є жіноча доля, тобто те, що можна лише сприйняти як належне. Українські пісні про жінку за О. Боровиковським – «це поезія для поезії; в них правдиво і вільно виливається горе, лише для того, щоб розважити душу». Тут спостерігаємо типове ставлення чоловіків-дослідників ХІХ ст., які фіксували трагедію жіночого безправ’я, безвихіддя матері-покритки, тяжкої підневільної праці у родині й на панському полі і т.д… задля того, щоб поспівчувати тяжкій долі жінки, – і не більше. Цінність досліджень фольклорно-етнографічної спадщини для нашої роботи полягає, в першу чергу, у тому, що вона яскраво демонструє статус пригнобленої, але не зломленої жінки в українському суспільстві ХІХ ст., збереження стійких традицій матріархату. Традиційний побутовий уклад української родини деякими сучасними науковцями навіть іменується як «домашній матріархат».

Діячі Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847) у контексті своїх програмних завдань зробили спробу обґрунтування ідеї жіночої емансипації, а також необхідності зміни статусу жінки у тодішньому суспільстві. Серед вилучених документів при арешті братчиків були матеріали, які свідчать про їх негативне ставлення до принизливого становища жінки, а також намагання обґрунтування необхідності його покращення. Праця Миколи Савича «Визволення жінки», вилученої при його арешті, була представлена як доказ звинувачення щодо революційності поглядів автора. Підставу для цього дало звучання проблеми емансипації жінки у контексті національного відродження. У роботі акцентувалася увага на тому факті, що без вирішення проблеми жіночого рівноправ’я у суспільстві досягнення соціальної справедливості неможливе: «Де рівність, там досконалість». Її досягнення розглядалося як одне з головних завдань у формуванні майбутнього суспільства, серед важливих чинників якого було «покращення становища жінки». Таке твердження є свідченням наявності романтичного ідеалу жінки, де її рівність вбачалася більше в духовній, а не в соціальній сутності.

Як одне з головних завдань суспільно-політичної думки кирило-мефодіївці визначали обґрунтування всіх аспектів покращення становища жінки, планували поширити свій вплив серед жінок, які мали виховувати своїх дітей в дусі слов’янської ідеї. Закріплення у програмних документах положення про необхідність виховання жінок при більш тривалому існуванню товариства неминуче привело б їх до активної співпраці. Цього не сталося виключно через брак часу. Сама постановка завдання виховання жінок була досить актуальною і співзвучною з проблемою емансипації жінки, що активно обговорювалось у цей час у європейських країнах. Але братчики висунули завдання національного виховання жінки, що фактично до започаткування жіночого руху в Україні на довгі роки визначило його особливості і стало дороговказом на довгі роки поневірянь і боротьби.

Особливо гостро постала проблема емансипації жінки у пресі 50-60-х років ХІХ ст. у контексті ідеї жіночої освіти і здобуття професії. Так, український часопис «Основа», що виходив у Петербурзі з січня 1861 р. по жовтень 1862 р., підтримуючи рух за вищу освіту жінок та їх прагнення до визволення, підкреслював: «В Україні жінка здавна займала гідне місце у родинному та суспільному житті, від того погляд на жінку у нас інший». В «Основі» друкувалися твори соціального спрямування Ганни Барвінок (Олександри Куліш-Білозерської), Н.О. Білозерської (Ген), Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович), які стояли біля витоків жіночого руху. «Намісник Шевченка Марко Вовчок ізріс далеко од батька у чужій науці, а перелетів таки чужі гори – порвав усі пута, - не стомилися міцні крила у молодого орляти і став він на чесну і просту дорогу – дійшов до самої душі народної. Спасибі незлічене... Марко Вовчок – наша надія – все зможе», - писалось у редакційній статті «Основи» за квітень 1861 р. Сучасники Марко Вовчок часто порівнювавали її з Жорж Санд, проте Т. Шевченко роблячи таке зіставлення підкреслював, що, на його думку, популярна французька письменниця Марії Олександрівні «і в куховарки не годиться».

Надія Олександрівна Білозерська (Ген) – дружина В.М. Білозерського, видатного українського діяча, мала пряме відношення до українського національного руху, була добре знайома з П. Кулішем, М. Костомаровим, Т. Шевченком, з іншими діячами, які часто збирались у них дома у 1860- 1861 рр., була помічницею в редакторських справах чоловіка, у виданні часопису «Основа». Вона тісно співробітничала на ниві жіночого руху з Н.В. Стасовою, М.В. Трубніковою, Г.П. Філософою, які мали значний вплив на формування її світогляду. Н.О. Білозерська у 1878 р. сама була редактором педагогічного журналу «Воспитание и обучение», видання якого організувала разом з М.К. Цебриковою. Н.О. Білозерська – одна з перших жінок-істориків у Російській імперії досліджувала становлення та розвиток жіночого питання, довела його появу у 40-і роки ХІХ ст.

Дискусія із приводу «жіночого питання», що розпочалася з кінця 50-х років, формування жіночого руху актуалізували тему історичного минулого жінки, змусили дослідників звернутися до проблеми її ролі й значення в історії. Як борці за жіночу емансипацію, так і її супротивники у пошуках аргументації своїх позицій зверталися до історичного минулого, що стало поштовхом до розвитку історії жінок. Історики, етнографи, літератори, публіцисти, юристи активно включилися у дослідження жіночої тематики в історії. У другій половині ХІХ ст. було започатковано впровадження у дослідження підходу, який у сучасній історичній науці отримав назву «додавання жінок» в історію. Праці В.Я. Шульгіна, Д.Л. Мордовцева, В.О. Михневича, інших дослідників започаткували розробку теми з позицій виявлення жінок, визначення їх ролі в історичному й культурному розвитку суспільства.

У 1850 р. у Києві вийшло друком дослідження В.Я. Шульгіна, присвячене становищу жінки на Русі до ХVІІІ ст. Захоплюючись доброчинністю своїх сучасниць, В.Я. Шульгін підкреслював, що жінка є втіленням моральності, любові, соромливості у той час, як чоловіки представляють закон, розум і честь. Дослідник схилявся до думки, що жінка більше користі принесе у вихованні дітей і тоді, коли благопристойністю буде позитивно впливати на чоловіка.

Д.Л. Мордовцев на основі дослідження біографій видатних жінок зробив спробу показати їх вплив на історичну епоху. Зокрема, намагався провести аналіз впливу жінки на трагічні події втрати державності України і посилення колоніального гніту з боку Російської імперії першої третини ХVІІІ ст. на прикладі діяльності «поетичної українки» Мотрони Кочубей та Анастасії Скоропадської, яка просила у російської цариці маєтностей – «несколько изобильных деревень и угодий». А. Скоропадську Мордовцев вважав «першою новою українською жінкою і останньою з тих жінок старої України, кращим, заключним типом яких була Мотрона Кочубей». Вказавши на високу освіченість і виховання А. Скоропадської, Мордовцев підкреслював, що саме її підтримка дій Петра І привела до того, що «здійснилось перше об’єднання малоросійської крові з московською боярською, і з тих пір у російській історії окремі жіночі особистості власне з українок зникають, тому що наступні українки у житті своєму і в діяльності цілком зливаються з російськими жінками, подібно тому як і історія Малоросії остаточно зливається з історією Великої Росії». Це за ініціативою А. Скоропадської, яка пішла на змовини з Петром І, цар зісватав її дочку Ульяну за сина таємного радника, російського боярина П. Толстого, згодом ніжинського полковника – «першого в Малоросії полковника, що походив не з природних українців». Д.Л. Мордовцев застосував новий дослідницький підхід – здійснив спробу побачити історичну добу через призму діяльності жінки. Із цього приводу він писав, що історія жінки не тільки поповнює собою історію взагалі, але й виясняє її більше, ніж вся сума інших історичних матеріалів. Застосування нової методології дозволило в дослідженні простежити процес зросійщення українського суспільства. Про українок Д.Л. Мордовцев писав, що у ХVІІІ і ХІХ ст. вже практично відсутні окремі малоросійські історичні жіночі особистості, а є загальноросійські жінки – Розумовські, Шаховські, Яворські, Безбородьки, Сологуби, Лизогуби, Гамалеї, Кочубеї, Четвертинські і т.д.

Д.Л. Мордовцев фактично сформулював і частково обґрунтував проблему дослідження жінки в історії. Проте реалізувати її виявилося значно складніше. Необхідний для такого аналізу інструментарій – методологічний підхід, понятійний апарат, методи дослідження ще не були сформовані. Історична епоха також накладала свої обмеження.

Видатний український діяч М.П Драгоманов проблему емансипації жінки в Україні пов’язував з національним рухом. Він був активним сторонником інтелектуально-освітньої емансипації жінок, що неминуче мала привести їх до економічної самостійності, а згодом – і до соціального визволення. М.П Драгоманов мав значний вплив на формування світогляду своєї сестри Ольги Косач (Олени Пчілки), племінниці – Лесі Українки, своєї дружини і доньки, які стали активними учасницями національного руху. Він був одним з активних популяризаторів ідей Дж.-С. Мілля щодо звільнення жінки серед української спільноти, детально досліджував проблему ролі жінки у суспільстві і, зокрема, в українській родині.

У поневоленні українського народу двома імперіями М.П. Драгоманов вбачав головну причину уповільненого усвідомлення суспільством необхідності вирішення жіночого питання. Підкреслював, що у той час, коли «у передовому російському письменстві вже минуло й жоржсандство, і вже Михайлови, слідом за Міллями, піднімали справу про цілковиту рівність жінки з чоловіком і в науці, і в праці громадській», це «проминуло наших українолюбців». [Має на увазі праці російських публіцистів, які включилися в обговорення жіночого питання: Михайлова та інших, що виступили на захист жінки в Російській імперії, і роботу Дж. Мілля]. У цьому М.П. Драгоманов вбачав головну причину деякого відставання передової спільноти у ставленні як до національного поневолення українського народу, так і до проблеми емансипації жінки. Він прямо вказував на те, що український національний рух багато втратив від того, що переважна частина українських діячів і, зокрема, «Громади» не зуміли піднятися до усвідомлення у повній мірі необхідності вирішення жіночого питання і втратили потенційних поборниць за національну справу. «…Не вміли українофіли вдержати коло себе найщирішу й найактивнішу частину молоді, навіть тієї, котру самі виховали. Характерно, що найменше приставала до українства або найбільш тікала від нього жіноча молодь...», тоді, коли в 70-ті роки в Росії молодь «гаряче бралась до радикально-народницьких думок, українофілок майже зовсім не було». Це звучало як докір сучасникам і попередження майбутнім борцям.

Визнаючи доцільність емансипації жінки і послідовно її підтримуючи, М.П. Драгоманов водночас не сприймав фемінізму як самостійної ідеології, скептично ставився до створення організацій за статевою ознакою, не визнавав окремих «жіночих» видань. Жіноче питання розглядав виключно у контексті вирішення загальнокультурних та загальноцивілізаційних проблем. На пропозицію Н. Кобринської написати статтю до першого збірника «Наша доля» (1893), присвяченого проблемі становища жінки у суспільстві, відповів: «…спеціальність «Жіноча Бібліотека» мене трохи обмежує у виборі сюжету. Я все ніяк не можу собі поділити арифметики на жіночу і чоловічу і думаю, що вона одна для всіх, і що жінки себе найскорше піднімуть, коли просто стануть робити всі наші праці не гірше нас».

Одним з найпослідовнішим прихильником емансипації жінки в Україні був І.Я. Франко. Про це свідчить низка його праць, присвячених ролі жінки в українському суспільстві.

Сучасний дослідник Я. Грицак своє бачення ролі І. Франка у жіночому русі розкриває у розділі «Франко та його жінки» фундаментального дослідження, у якому особистість «пророка у своїй Вітчизні», розглядає у контексті тодішнього суспільства на тлі малих спільнот, окремо вирізняючи жіноцтво. Його дослідження заперечує власне твердження щодо того, що «Франкова біографія схожа на шафу, набиту жіночими скелетами», яке вважаємо неприйнятним. Водночас Я. Грицак правомірно підкреслює, що стосунки Франка з жінками «дуже важливі для зрозуміння вузлових елементів його інтелектуальної біографії, зокрема – для оцінки успіху чи невдач його намагань зреформувати сучасне йому суспільство відповідно до нових ідей та образів, що заполонили його у молодому віці».

М. Павлик у своїх поглядах на роль жінки у суспільстві виразно еволюціонував від некритичного захоплення соціалістичним радикалізмом до більш поміркованих поглядів на проблему емансипації.

Серед українських істориків, які звернулися до наукового системного висвітлення проблеми ролі жінки в історії, пріоритет належить М.С. Грушевському. Він цікавився українським жіночим рухом, з позицій послідовного лібералізму коментував та оцінював його розвиток, допомагав його учасницям. Визначаючи історичні передумови організації жіноцтва, М. Грушевський наголошував на його «слабкій духовності», вболівав щодо розвитку жіночого руху. Сучасні дослідниці історії українського жіночого руху такі як М. Богачевська-Хом’як, С. Павличко, І. Жеребкіна деколи роблять закиди щодо недооцінки М. Грушевським у повній мірі участі жіноцтва в історичному процесі. Часом неправомірно звинувачують М. Грушевського у ніби-то негативному ставленні до занадто енергійних жінок, його літературознавчі оцінки надто різко засуджують як патріархальні, звужують його бачення ролі жінки у суспільстві. Такі оцінки не ґрунтуються на об'єктивному аналізі контексту часу і поглядів М. Грушевського зокрема. Детальний аналіз внеску М. Грушевського у розробку проблеми ролі і місця жінки в історії міститься у статтях авторки видання.

Серед провідних українських та російських вчених кінця XIX — початку XX ст. видатне місце посідає О.Я. Єфименко (Ставровська) — історик, етнограф, педагог. Вона була першою жінкою в Російській імперії, яка одержала у Харківському університеті 1910 р. вчений ступінь доктора історії. Дослідницький талант, глибина історичного аналізу, широта діапазону творчих інтересів, блискучий стиль викладення матеріалу — все це принесло їй заслужену славу не тільки серед учнів, друзів, однодумців, але й серед наукових критиків і опонентів, всієї передової громадськості. О.Я. Єфименко досліджувала історію шлюбних відносин та сім'ї, правове становище жінки-селянки. Звернула увагу на той факт, що правовий статус жінки значною мірою залежав від щонайменше двох чинників. До них належали: кількісна перевага в українському селі малої селянської родини, що формувала певний тип внутрішнього виробництва та споживання, а також тип міжстатевих відносин. З цього приводу доречно навести висновок О.Я. Єфименко: «В Малоросії, де внаслідок особливих місцевих історичних та побутових умов набагато раніше, ніж у Росії, розпалася родова сім'я і пройшов розподіл праці, обов'язків, а права жінок доведено до значного ступеня, чоловік ніколи не втручається у справи жінки, особливо в жіноче господарство, все це він передає на її розсуд і вирішення… І чоловік хоч-не-хоч повинен дивитися на жінку як на товариша». О.Я. Єфименко брала участь в українському національному русі, у публікаціях аргументовано доводила необхідність викладання в українських школах рідною мовою, виступала перед великими аудиторіями з лекціями на основі власних досліджень про життя і творчість Т.Г. Шевченка, І.П. Котляревського, Г.С. Сковороди; дала оригінальні характеристики наукового доробку В.Б. Антоновича, М.А. Максимовича; М.І. Костомарова, П. Куліша та інших істориків. Своїм учителем у дослідженні історії України Олександра Яківна вважала В.Б. Антоновича.

Викладаючи на Бестужівських жіночих курсах у Петербурзі, О. Єфименко знайомила слухачок із курсом історії України. Одна із слухачок згадувала: «Розсувались рамки провінційної історії України, вона розкривалася перед нами як одна з частин загальноісторичного процесу». Чимало учениць О. Єфименко продовжили роботу в наукових установах та вищих навчальних закладах України.

Шлях розвитку жіночої історії зусиллями жінок був дуже тернистий – від перших аматорських пошуків в історії, публіцистичних і популярних робіт до появи на початку ХХ ст. досліджень монографічного характеру, які опиралися на спеціальні дослідження й відображали світоглядні установки авторів. Як приклад можна згадати автора фундаментальної праці з жіночої освіти О.Й. Лихачову, О.М. Щепкину, Г.М. Шабанову, які у контексті дослідження жіночого руху в Російській імперії розглядали окремі питання, пов’язані з Україною.

Активістки жіночого руху в Україні досліджували причини виникнення жіночого питання, визначали вітчизняні особливості його трактування. Наталія Кобринська, засновниця організованого жіночого руху в Західній Україні, послідовно пропагуючи і розвиваючи теорію фемінізму, акцентувала увагу на ідеї нероздільності звільнення жінки і соціального розвитку. Вона підкреслювала, що українські жінки не думають «відчужуватися від мужчин на полі загальних стремлінь і ізолювати жіноче питання від інших суспільних завдань». Підкреслювала, що вирішення жіночого питання залежить не від однієї якоїсь соціальної верстви, це – справа всього народу. Завдання жіночого руху Н. Кобринська розглядала у контексті національних і соціальних перспектив, так, що «справа жіноча мусить розвиватись рівнобіжно з іншими соціальними справами». Леся Українка залишила нам свідчення про те, що Н. Кобринська вболівала за дослідження проблеми: «Жінка-українка і її діяльність на полі національного відродження» і пропонувала їй включитися в її опрацювання. Л. Українка, мабуть, перебуваючи під впливом поглядів М. Драгоманова щодо національного руху в Україні, згодом записала: «…Я не розумію, як би се й приступитись до такої незвичної теми».

У 1900 р. Леся Українка у статті «Нові перспективи і старі тіні», яка вийшла друком у російському журналі «Жизнь», з приводу емансипаційних змагань жінок писала: «...найдальше в цьому напрямку пішла Росія, де жіноче питання можна вважати теоретично вирішеним, та й практично жінка там користується набагато більшою матеріальною і моральною незалежністю, ніж у Західній Європі». У такому трактуванні так зване жіноче питання зводилось лише до окремих аспектів (матеріальні та освітні права, поведінкові норми та стереотипи якоїсь нечисленної соціальної верстви), натомість аспекти державно-правовий, культурно-психологічний залишилися ніби поза увагою. Такі погляди були дуже поширені у середовищі жінок, які силою таланту, високопрофесійною діяльністю здобули визнання у «чоловічому» світі. Наприклад, І. Франко Лесю Українку назвав «трохи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Жінка-професіонал, жінка-митець, самодостатня і в економічному, і у психологічному розумінні, була втіленням життєвої реалізації феміністичної ідеї. Водночас жінки такого типу критикували «вузькість» феміністичної ідеології та обмежене поле діяльності жіночого руху. Такою була Леся Українка, її мати – Олена Пчілка, Олександра Єфименко, Софія Русова, Людмила Старицька-Черняхівська та інші, які вважали жіночий рух складовою боротьби за національне визволення українського народу.

Так, Олена Пчілка на сторінках часопису «Рідний край», який вона редагувала і видавала з 1906 до 1914 рр., сформулювала головні завдання жіноцтва України. У зверненні «До українського жіноцтва», надрукованому 7 березня 1908 р., були викладені завдання українок щодо консолідації напередодні проведення Всеросійського жіночого з’їзду, акцентувалася увага на необхідності використання всіх можливих легальних засобів у боротьбі за вільний національний розвиток українського народу. Нагальною потребою вважала створення найближчим часом самостійної жіночої спілки як консолідуючого центру в Україні з метою згуртування українок у здобутті рівних з чоловіками громадянських прав задля вирішення потреб свого краю, народу, намітити конкретні шляхи розвитку українського життя; закликала використовувати для цього всі можливі легальні засоби, в тому числі й всеросійські жіночі з’їзди з тим, щоб поруч з жіноцтвом інших народів імперії виробити рішення, які б допомогли «здобувати краще життя для всіх і для України». Як одна з засновниць жіночого руху в Україні Олена Пчілка значної уваги приділяла його теоретичним засадам. Відзначаючи вплив фемінізму на українок, тенденції розвитку, вказувала на його значне відставання у Російській імперії: «…Жіночий рух в цілій Росії не можна й рівняти до феміністського руху, наприклад в Англії, або й в інших краях. З цього погляду бачимо навіть не поступ, а крок назад».

Значна частина представників української передової спільноти того часу захоплювалась ідеалами російської ліберальної чи соціалістичної інтелігенції. Вони щиро вірили, що звільнена Росія дасть свободу й Україні. На відміну від них Олена Пчілка добре розуміла, що ця течія загальноросійської демократії призведе Україну до загибелі. Ці погляди письменниці не зустріли розуміння з боку тих, хто її оточував, її вважали вузькою націоналісткою. Але сьогодні, з огляду на історичні події минулого століття, сміливість та одержимість великою ідеєю цієї сміливої жінки викликає захоплення й повагу.

Жінки вважали основною справою вирішення т.зв. українського питання і свою дискримінацію вважали не суттєвою. Цим пояснюється той факт, що український жіночий рух був значно багатший за змістом, ніж в інших країнах. Н. Кобринська ще в 1887 році акцентувала увагу на ідеї нероздільності звільнення жінки і соціального розвитку. Зінаїда Мірна писала, що українки були справжніми феміністками, бо змагалися за волю усього народу, а її не можна здобути без спільних зусиль жінок і чоловіків. Тобто, фемінізм для українок не міг стати політичною метою або «війною статей», а сприймався у контексті національно-визвольної боротьби. Жінки всіляко підтримували чоловіків в усіх видах діяльності, спрямованих на вирішення «української справи».