Новий курс» Ф. Рузвельта.

Обрання Ф. Рузвельта президентом США. Спробою виходу з кризи, пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоких реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Рузвельтав 1933–1941 рр., яка ввійшла в історію під назвою «новий курс». Рузвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, на той час найбільш населеного і найбагатшого, здійснив програму державної допомоги бідним, що не мала аналогів. Ставши кандидатом демо­кратів на вищу державну посаду країни, він підкреслював необхідність допомоги « забутій людині», маючи на увазі мільйони знедолених кризою, обіцяв американському народові «новий курс», пов'язаний з використанням нетрадиційних методів боротьби з кризою. Рузвельт не мав закінченої програми і вважав головною метою передвиборчої кампанії схилити на свій бік усіх невдоволених. Багато людей вважало, що, прийшовши на виборчі дільниці в листопаді 1932 р., вони проголосували не за Рузвельта, а проти Гувера. Рузвельт, крім того, пообіцяв скасувати «сухий закон». Так чи інакше республіканська партія зазнала відчутної поразки. Рузвельт отримав 22,8 млн голосів, тоді як Гувер – лише 15,8 млн. Демократи до того ж завоювали більшість в обох палатах Конгресу.

Рузвельт. Як уникнути революції.День першої інавгурації Франкліна Рузвельта – 4 березня 1933 р. – був холодним і похмурим. Він був таким же похмурим, як і стан американської економіки, яка до того часу опинилась на самому низькому рівні за всю історію США. Валовий національний продукт з пікової позначки 104 млрд доларів скоротився до 41 млрд доларів. У 1932 р. 273 тис. сімей американців були виселені зі своїх квартир.

Президента, який складає присягу на східцях Капітолія, оточували сенатори, конгресмени, ділові магнати – еліта американського істеблішменту. А перед його поглядом невідступно стояли обличчя сотен тисяч людей, із якими він зустрічався і по яких легко читалася статистика Великої кризи. На багатьох він бачив відбиток справжнього голоду. І на всіх – відбиток страху. Ті, хто мав роботу, боялися втратити її. Ті, хто все ще тримався за свої житла і ферми, боялися, що їх ось-ось конфіскують за борги. Навіть на обличчях мільйонерів – промисловців і фінансистів, із якими радився Рузвельт, читався страх, чи не означає продовження цих бідувань кінець системи приватної власності й вільного підприємництва. Як довго американці будуть потерпати від масових злиднів і розорення, у той час як купка багатіїв, як і раніше, володіє величезними маєтками, промисловими імперіями, усім тим, що здавалося природнім до кризи, але стало явно одіозним після краху 1929 р.?

Очевидними були ознаки неминучого соціального вибуху. І не так вже важливо, звідки саме почнеться збройна революція – справа чи зліва. Зрозуміло було одне: над американською системою приватного підприємництва нависла смертельна небезпека. Усі пам'ятали, що трапилося з тими країнами в Європі, де величезні маси людей опинилися в аналогічній ситуації. У листопаді 1932 р., коли відбулися вибори, не потрібно було багатої уяви, щоб розпізнати близьку перемогу фашизму в Німеччині. В Італії це вже відбулося. А зліва маячів багатьом привабливий Радянський Союз. Лідери ділових кіл Америки кинулися до щойно обраного президента, прагнучи спонукати його «зробити хоча б щось». Але, як відмітив Рузвельт роки потому, практично жоден з,них не мав конструктивних ідей і, звичайно, не був готовим поступитися власними привілеями і фінансовою могутністю.

Переслідуваний цими думками, Рузвельт стояв з непокритою головою на пронизливому вітрі, тримаючись за руку старшого сина Джеймса, поки не був завершений ритуал складання присяги, а потім, опираючись на ціпок, зробив декількакроків до трибуни, важко навалившись на неї, він зміг вивільнитися від підтримки сина і проголосив слова, що стали відомими: «Єдине, чого ми повинні боятися, це самого страху – безіменного, безглуздого страху, котрий паралізує зусилля, необхідні для того, щоб перейти від відступу до наступу».

Як єдину можливу перспективу для захворівшої Америки Рузвельт проголосив «новий курс», що вперше був сформульований ним півтора роки тому. Будучи тоді губернатором штату Нью-Йорк, він заявив: «Я стверджую, що сучасне суспільство, діючи через свій уряд, несе певну відповідальність за позбавлення голоду або безвихідної нужденності будь-якого співвітчизника або співвітчизницю, які ніяк не можуть забезпечити себе, незважаючи на всі свої зусилля. Цим нещасним громадянам уряд зобов'язаний надавати допомогу не як благодійництво, а як акт соціального обов'язку».

«Новий курс» з ентузіазмом був підтриманий більшістю виборців, але зустрів опір серед «господарів життя», які розцінювали пряме державне втручання і жорстке регламентування господарського життя як «прояв більшовизму». Рузвельт енергійно відкидав такі звинувачення: «Я не шукав, я не шукаю, я відкидаю підтримку будь-якого прихильника комунізму, який прагне чесним шляхом або обманом змінити нашу американську систему». Це не завадило його політичним противникам висувати проти нього все нові звинувачення. На виборах 1936 р. Національний комітет республіканської партії залякував виборців тим, що «Рузвельт комуніст» і «кандидат євреїв».

Сам він на запитання, які політичні мотиви його діяльності, відповідав просто. «Я хочу уникнути революції». Пояснюючи свою думку, він ужив виразний образ: «Уявімо собі цивілізацію у вигляді дерева, на якому в процесі росту відмирають гілки. Радикал вимагає їх відрізати, консерватор закликає не чіпати! А ліберал йде на компроміс, він говорить – давайте підстрижемо їх для того, щоб не шкодити ані старого стовбуру, ані нових гілок».

Здавалося, ВДР, як називали Рузвельта, поклав на свої плечі непосильний тягар. Так, він був досвідченим політиком, але фізичні сили його були підірвані. Під час передвиборчої кампанії республіканці на повних оборотах розкручували цей факт. Один з друзів президента Гувера, що домагався пе­реобрання на другий термін, підбадьорював його аргументами: «Неможливо, щоб виборці проголосували за безнадійно хворого каліку»...

Жахливий удар долі звалився на Рузвельта 10 серпня 1921 р. Йому було тоді 39 років, У розквіті сил і здоров'я його несподівано вразив поліомієліт. За два дні сильний чоловік перетворився на інваліда: ноги повністю паралізувало. Незважаючи на високу температуру і нестерпний біль, що не припинявся і через місяць, він почав виконувати фізичні вправи, які продовжував до самої смерті. Він навіть не допускав думки, що можна махнути на все рукою, віддалитися в Гайд-парк, родове помістя на Гудзоні, й зажити розміреним життям багатого аристократа. Сповнений рішучості повернутися до активного життя, Рузвельт до кінця 1922 р. вже міг стояти на милицях, а згодом за допомогою спеціальних кріплень навіть триматися, спираючись на ціпок. Але все таки він був назавжди прикутим до інвалідного візка.

Американці захоплювалися тим, із якою мужністю ФДР ніс свій хрест. І мало хто здогадувався, що президент, закликаючи співвітчизників «не боятися страху», сам повинен був долати його в собі кожен день. Наступного дня

після перемоги на виборах його 25-річний син вкладав безпомічного батька и ліжко, той зізнався йому: «Усе життя я боявся тільки одного – пожежі. Тепер почав боятися, чи вистачить мені сил впоратися з цією роботою».

Він впорався. У перші ж два дні після вступу на посаду Рузвельт скликав конгрес на позачергову надзвичайну сесію, закрив усі банки і почав підготовку до відкриття лише тих із них, надійність яких не викликала сумніву. Протягом знаменитих «ста днів» президент провів через конгрес таку широку програму «реконструкцій і реформ», яка і до теперішнього часу є неперевершеною за своїм розмахом. Тільки за десять днів конгрес прийняв більше законів, ніж за попередні 70 років! Наперекір опору Національної асоціації промисловості й Торгової палати було прийнято закон про відновлення промисловості, який зобов'язував підприємців ввести 35-годинний робочий тиждень і мінімальну заробітну плату 40 центів за годину (у травні 1935 р. Верховний суд скасував цей документ, але свою роль він встиг відіграти).

Система допомоги нужденним була доповнена програмою громадських робіт, згідно з якою розгорнулось широке будівництво гребель, каналів, мостів; доріг, електростанцій, аеродромів. До зими 1934 р. громадські роботи давали засоби для існування 20 млн американцям. Для безробітної молоді був створений Громадянський (Цивільний) корпус збереження ресурсів. Через його табірпід керівництвом офіцерів запасу пройшли понад 3 млн осіб. їх силами, зокрема, було посаджено 200 млн дерев. Реформи швидко дали результати. За чотири місяці індекс промислового виробництва федеральної резервної системи піднявся з 59 до 100 пунктів. До кінця 1930-х рр. державний сектор зріс до 20% ВНП.

За своїм складом характеру Рузвельт виявився ідеальним лідером для керівництва країною в екстремальних ситуаціях. Особливо яскраво це проявилося в роки Другої світової війни. Мабуть, він назавжди залишиться єдиним в історії верховним головнокомандуючим, якай керував армією і країною, сидячи в інвалідному візку. Як це не парадоксально, Рузвельту протистояли не тільки Німеччина і Японія. Нерідко президенту доводилося долати опір власного оточення. Так, у липні 1942 р. генерал Маршалл від імені начальників штабів запропонував перенести центр тяжіння бойових дій з європейського на тихоокеанський театр. Рузвельт рішуче відхилив меморандум найавторитетніших американських військових, посилаючись на те, що «це не допомагає Росії». Не раз йому приходилося конфліктувати і з англійським прем'єром У. Черчіллем. Але останнє слово завжди залишалося за Рузвельтом.

Через 52 роки після смерті великого американського президента в центрі Вашингтона на площі три гектари був відкритий його меморіальний комплекс. На величезних коричнево-жовтуватих блоках із південно-дакотського граніту висічено багато висловів Рузвельта, із якими країна пройшла через економічну депресію та війну.

Перед офіційним відкриттям меморіалу на попередній огляд були запрошені представники 50 мільйонів американських інвалідів і калік. Це було хвилююче і зворушливе видовище. Вони прибули в центр в інвалідних візках, із собаками-провідниками і сурдоперекладачами. І всі в один голос заявили:

приклад мужності президента Рузвельта допоміг їм боротися зі своїми хворо­бами, а всім американцям – справитися з депресією, перемогти у війні.

У той же час багато відвідувачів меморіалу відмічали, що його гранітна монументальність, відсутність навіть натяку на те, що Рузвельт був калікою і 24 останні роки життя провів в інвалідному візку, роблять пам'ятник йому безжиттєвим, який не відповідає героїчному темпераменту президента, який умів усі удари долі долати, випромінюючи посмішку. «Не відбита сама суть цієї людини», – заявив, сидячи в інвалідному візку, Майк Діленд, керівник Національної організації інвалідів.

У відповідь автори меморіалу посилаються на те, що з 35 тис. фотографій Рузвельта, що були виконані за все його життя, тільки на двох він зображений у візку. Це, без сумніву, свідчить, що президент сам був проти уваги до його фізичної вади.

Між іншим, кращий пам'ятник собі спорудив сам Рузвельт. У 1933 р. він прийняв охоплену жахом, зубожілу країну, а залишив своїм наступникам економічно і воєнно найсильнішу у світі державу. Але тільки зараз американці починають у повній мірі усвідомлювати, що цим вони зобов'язані, говорячи словами професора Томаса Грієра, «програмі, яку колись називали загрозою приватному підприємництву, а вона насправді опинилась життєво важливим консервантом Америки». «Новий курс» не просто витягнув аме­риканську економіку з глибокої прірви, він врятував капіталізм як систему. Після смерті Рузвельта 12 квітня 1945 р. в Уорм-спрінгс-(штат Джорджія) його тіло було перевезено до Вашингтона. Там гроб був встановлений на задрапі­рованому чорним крепом лафеті. Під звуки траурного маршу Шопена його везли шість білих коней. Сьомий із зашориними очима йшов поряд. Стремена на ньо­му звисали задом наперед, на них були підвішені – також вверх ногами – шабля і чоботи: від часів Чингіс-хана це вважалося знаком загиблого воїна.

Поховали Рузвельта в його улюбленому Гайд-парку посеред розарію. На простому могильному камені вибито тільки ім'я, рік народження та смерті.