Із історії перекладознавства.
З історії вітчизняного перекладознавства за часів Київскої Русі існувало багато
зв¢язків із сусідними країнами ( політичні , культурні , торгівля ) , з Візантією , слов¢янскими державами , Францією , Німеччиною , східними країнами. Це вимагало великої кількості перекладачів (толмачів) з грецької, латинської,аравійської, німецької , скандинавської на тюрської мов. Окрім усних існували писемні переклади . Серед перших – анонимні з високим професійним рівнем:
“ Троянская притча”
“Олександрія” (роман про А. Македонського)
XIV-XVII cт. – більшу частину займають переклади релігійної літератури.
^ Максим Грек – вчений-монах, був викликаний у Москву в XIV ст. І заснував школу перекладачів. Перші переклади на Русі: Власій , Дмитро Курмятів, Ніл Герасимов.
Перекладалися і вітчизняні твори. XV ст. – твори ораторського мистецтва (анонімне):
“ Голосіння через падіння великого города” ( про взяття Константинополя турками ). Тут
зберігся пафос , оптимістика , образність без дослівності.
Перекладалися лицарські романи , книги з географії , медицини , алхімії (тільки проза).
XVII ст. – перші спроби віршованих перекладів ( псалми ). Московські бояри замовляли твори сучасного німецького поета Флемінга.
У XVII ст. вперш був викликаний у Москву для перекладу “Дон Кіхота “.
Чеська дослідниця Светла Матхадзерова відновила , базуючись на багатьох стародавніх джерелах , судження про переклад у давні часи.
Класифікація цих суджень.
1.Необхідність перекладати силу і розум.
2. У разі міської літератури можливий вільний переклад.
3. При переказі літургічних (релігійних ) текстів необхідний переклад від слова до слова.
4. Судження школи М. Грека –граматична теорія перекладу (важливість збагнення граматики іншої мови )
5. Синтетичні судження (перекладати і смисл, і форму викладання ) належить Сімону Полоцькому , а також Данте та Цицерону.
Для XVII ст. характерний синтез крайніх тенденцій за змістом і за літературою, вільний і чітко дослівний переклад (взаємопросякання тенденцій перекладу релігійної та міської
літератури )
XVIII ст. – для Російської Імперії переламне та перехідне століття. Перестає відчуватися потреба в релігійній літературі . Петро I забороняв перекладати релігійні тексти , негативно ставився до дослівного перекладу : “
На початку XVIII ст. перекладалися книги практичного змісту з військової справи , техніки, точних наук , питань права, збільшується цікавість до художньої літератури. Перекладали і античну літературу , філософів , істориків, сучасних французських поетів.
У другій половині XVIII ст. характерний оптимістичний пафос ( це відобразилося в теорії перекладу- перекладачі розуміють важкість перекладу , але вважають можливим її
подолати ) . Тредіаковський : “Це дійсно важко , але не вище за людські можливості “.
Перекладач від творця тільки ім¢ям різниться. Якщо творець був вигадливим , тож і перекладач має бути ще вигадливішим”.
Як і на Заході , в епоху класицизму була вимога великої свободи у виборі перекладацьких засобів , визнання за перекладачєм такої ж ролі , як за автором (можливість спрощувати , скорочувати)
Протягом XVIII ст. у оригінальній та перекладеній літературі йшов процесс створення літературної мови. Поети є водночас і перекладачами ( Ломоносов , Державін , Тредіаковський, Сумароков). Між ними проводилися творчі змагання ( кожен з них пропонував свою версію перекладу од Горація і псалмів , од Жана Батиста Руссо ). Вони
передбачалися для вузького кола читачів.
Також у XVIII ст. з¢явилися перекладачі – професіонали. Було створено організацію “Зібрання , що намагається перекладати іноземні книги “ (складалося зі 114 чоловік)
XVIII ст.- початок XIV cт. – під час перекладів існує тенденція до зміни оригіналу. Державін перекладав оди Горація і назвав переклад “ Похвала сільского життя “ (є щі та патриархальнє російськє оточення )
Німецька балада Бюргера “ Ленора” у перекладі Жуковського була названа “Людмила”, у перекладі Катеніна-“ Ольга”.
Жуковський Василь Андрійович (1783-1852): “ Перекладач у прозі є раб , перкладач у віршах є суперник “.
^ Пушкін Олександр Сергійович дуже сильно вплинув на переклад. Він перекладав небагато текстів, але у різні періоди життя він обирав залежно від своїх смаків різні тексти. Ранній період – епіграми французських поєтів XVII –XVII cт . еронична поезія Парні. Наступний період- захоплення англійською, особливо Горациєм , потім – зацікавленність до романтизму (переклад фроьклорних творів- балада Адама Міцкевича “Воєвода” та “Будриз та його сини” ). У перекладах Пушкіна- зацікавленність до орієнталистики (переклад уривків з “Корану” та “Пісня пісень “ із Старого Заповіту). В
залежності від текста він по- різному перекладав (епіграми-вільно, фольклор та видатних поетів- намогався зберегти риси мисцевого та історичного колориту).Він перекладав не з освічувальною, а з познавальною метою- не власне переклад , а збагачення своєї поетичної мови. Пушкін був супротивником дослівного перекладу , його переклади межують з оригінальною творчістю.
Вяземський Петр Андрійович (1792-1878)-протилежні погляди. Свої принципи втілив у перекладах кримських сонетів Адама Міцкевича (перекладав їх прозою) , дотримуючих форм польської мови , але цей шлях не став популярним.
Лермонтов М.Ю.- перекладав Байрона, Шиллера , Гейне, Гьоте, сообразуючи з вимогами романтизма (вариації на задану тему).Його переклади видатні як внесок в оригінальну творчість, як російські вірші , які стали класичними.
Середина XIX ст.- у літературі характерна жорстока боротьба між двома тенденціями: мистецтво для мистецтва , та мистецтво для народа. З 1840 по 1860 рр. – найбільша у XIX ст. –кількість віршових перекладів.
Плещеєв та Михайлов (мистецтво для народа)- перекладали сатиричні вірші Гейне, Шевченко Т., філософську поезію Гьоте та Беранже.
Фет, Майков,Мей, А.К. Толстой (мистецтво для мистецтва) – перекладали любовну лірику Гейне, його історичні балади, філософську поезію Гьоте, Беранже, балади Гьоте.
Інтереси обох груп пересіклися. Спільне у перекладачів обох груп- прагнення передати художнью своєрідність оригіналу та створити близький до нього ефект.
40-60 рр. XIX ст.– із перекладачів прози найбільш яскрава фігура-Іринарх Введенський (перекладав Ч. Дікенса та Текерея). Вільно поводився з текстом, намагаючись відобразити емоційне забарвлення, але це привело до того , що він додавав цілі фрази та абзаци; були стилістичні недбайливості (“ облокотился головою” , “жестокосерднье
сердця” ). Але він довгий час вважався зразком у перекладі та ввійшов в енциклопедію Брокгауза та Ефона. Він вважав, що перекладав так, як висловився би автор, живучи в Росії.
Кінець XIX-початок XX cт. – у літературному процесі час кризи реалізму та підготовка до сприймання модернізму. Кількість перекладів зростає , а їхня якість знижається (постійно зглажують художні особливості оригінала).
Видатні перекладачі цього часу: Вейнберг, Кронеберг, Гербель, Мін, Лихачьов, Холодковський.
Вейнберг – чудово перекладав прозу Гейне та п¢єси Шекспира , але для перекладання лірики Гейне йому не вистачало художнього почуття (використовував будь-який розмір вірша).
Кронеберг-переклав ряд трагедій Шекспира.
Гербель-переклав лірику та драматургію Шекспира й Шилєра.
^ Мин – все життя перекладав “Божествену комедію” Данте.
Лихачов- перекладав п¢єси Мольєра ,Корнелія,Шилєра.
Холодковський – переклав “Фауста” Гьоте, прозу Гьоте і п¢єси Шекспіра.
У цей період з¢являлося багато перекладів одразу ж після вихода оригіналу.
Прозаїчні переклади здійснювалися безперервно, більш були представлені англійські та французськи письменники (Дикенс, Текерей, Гюго, Дюма – отець, Бальзак, Флобер, Мопасан, Золя). Німецькі письменники були представлені менш (проза Гьоте, Шиллера, Гецне, Гофмана).
Заново перекладались твори прошлих століть: “Дон Кіхот” , “Робікзон Крузо “ , “Подорожі Гулівера” , повісті Вольтера.
Північні скандинавські народи стали популярні в Росії тільки у кінці XIX ст. (Метеринк, Ібсен, Кнут, Стриндберг, Сельма Лагерльов).
Вибір для перекладу авторів був випадковим. Більш за все перекладали польську літературу ( А. Мицькевича), Вийшла антологія польської поезії під редакцією Гербеля. З чеського перекладали Яна Неруду.
Деякі переклади робилися непрофесійними перекладачами (видатнішими письменниками).
Тургенєв І.С. –2 повісті Флобера, Достоєвський Ф.М. – “Євгенія Гранде” , Бальзака, Л.М. Толстой –“Порт” Мопасана.
Усі вони підходили до перекладу суб¢єктивно, керуючись не точністю, а власним стилем (персонажи говорять як в оригіналі твору).
^ Для перекладачів цього часу
характерно:
1)відсутність системи (цьому сприяли перекладання в суспільстві - якщо людина знає іноземну мову , вона може перекладати). Звідси – смислові помилки, безвідповідальність при передачі змісту (переказ) ; вносились фразеологічні реалії, властиві російській атмосфері.
2) Багатословіє, бідність словаря.Все це веде до ремісничого характеру переклада.
В цих умовах виникла скептична оцінка проблеми перекладу. Потебня : “Якщо слово однієї мови не покриває слово другої, однак можуть покривати один одного комбінації слів, картини,почуття зоудженою мовою. Гостроти не перекладались.
Максим Грек –
Перший професійний російський перекладач Преподобний Максим Грек увійшов у російську історію , перш за все , як видатний письменник і публіцист , а також як великий діяч і святий .
Його ім¢ я у звичайному житті - Михайло Триволист . Народився він близько 1470 року в місті Арті і належав до видатного візантійського роду . У 1480 році Михайло опиняється на острові Корфу ( Керкира ) , що належав Венеції . Тут він отримує класичну освіту . Пізніше їде до Італії , щоб продовжити освіту . Після падіння Візантійської імперії , Італія стала центром грецької освіченості , тут знайшли притулок тисячі греків .
В Італії Михайло провів десять років . Спочатку він оселився у Флоренції , що у
той час була “ другими Афінами “ .
За висловом Г. Флоровського , Максим Грек “ не був гуманістом у західному розумінні цього слова , але його можна назвати візантійським гуманістом” . Він негативно ставився до Аристотеля , відкидав західну схоластику і латинство . Перебування в Італії зумовило найвищий рівень Максима Грека як вченого – енциклопедіста.
Після того, як Михайло два роки провів у католицькому монастирі , він круто змінює своє життя . Ще від Іоанна Ласкариса він чув про книжкові багатства афонських монастирів . У 1504 році він лишає Італію і їде до Греції , на Афон
( Святу гору ) .
На Афоні створюються і перші власні твори інока Максима . Беспосереднім його
послушанням стає збір коштів для афонських монастирів . Задля цього преподобний мандрує містами та селищами Греції .
Так минає близько десяти років , після чого життя преподобного знову різко змінюється . У 1515 році великий князь Московський Василь III відправив на Афон послів з проханням прислати йому видатного перекладача книг .
Спочатку мова йшла про старця Савву , але той вже був дуже старий , тож іноки
Афону вирішили послати замість нього Максима , який також був “ видатний у Божому Писанні та придатний до тлумачення та перекладу усіляких книг “ . Максим
отримує грамоту від константинопольського патріарха до митрополіта Московського
Варлаама і , разом з двома іншими Афонськими монахами , Неофітом та Лаврентієм , їде спочатку в Канфу ( зараз Феодосію ) у Криму , а звідти – на Русь.
березня 1518 року Максим разом зі своїми супутниками приїхав до Москви ,
де був щиро прийнятий Василем III . Афонським гостям призначили для перебування Чудів монастир у Кремлі.
Першою книгою , яку йому запропонували перекладати , став Тлумачний Псалтир .
Преподобний опинився у важкій ситуації . Справа в тому , що він у той час ще не знав словенської мови . Йому в помічники було призначено Дмитра Герасимова і Василя Ігнатова , які були перекладачами у Польському приказі латинської та німецької мов . Переклад здійснювався так : Максим перекладав з грецької на латину,
а його помічники - вже на російську мову . Зі слів перекладачів тексти записували писарі – інок Троїце – Сергіева монастиря Сілуан та відомий книгописьменник того часу Михайло Медоварцев .
Роботу було закінчено через рік та п¢ ять місяців . Переклад було відправлено на розгляд митрополіту Варлааму , який відзначив його дуже високо . Великий князь щедро обдарував Максима та доручив йому новий переклад , у цей раз тлумачення
Діянь Опостольських . Максим Грек залишився на Русі за наполяганням руських князів . Тут він як і раніше займався перекладацькою діяльністю. Незабаром Максим вивчив російську мову . Серед його перекладів перше місце займають книги Священого писання , їхнє тлумачення , твори Отців церкви . Максим займався і виправленням перекладів , що вже існували . У російських книгах він знайшов численну кількість помилок і навіть нісенітниць, які рішуче виправляв . Максимові належать також численні оригінальні твори , що він писав з різних приводів .
Максим став першим на Русі дійсно енциклопедично освідченим вченим . Його вплив на книжкову культуру древньої Русі та на руських книжковців того часу був дуже великим .
Максима звинувачували у недостатній повазі до місцевих руських чудотворців ,
у засуджені руських священних книг.”Тут на Русі книги не відверті “ , - казав Максим ,- “ інші книги зіпсували перекладачи , але і їх треба перекладати “ .
У 1525 році Максима було притягнуто до суду церкви – вже за звинуваченням у єресі .
Головним обвинувачувачем на суді був митрополіт Даніїл. У провину преподобному були поставлені “еретицькі “ ( а насправді лише не зовсім вдалі або помилкові ) вислови , які опинилися в його перекладах через недостатнє знання словянської та російської мов . За вироком суду преподобний був зісланий до Йосипо-Волокамського монастиря .
Шість років провів преподобний у тісній , вогкій , смрадній та зачаділій келії , де він терпів муки від диму , голоду та холоду .
Лише пізніше , у 1551 році преподобний Максим був визволений за наказом царя Івана Грозного та переведений з Твері до Троїце-Сергієвого монастиря .
У 1553 році Троїцю відвідав цар Іван Грозний , що прямував на богомілля у Кирилів монастир . До цього часу ставлення до Максима у колі царя діаметрально
змінилося ; вченого афонця знову оточили пошана і повага . Цар мав бесіду із Максимом Греком .
Преподобний Максим помер у 1556 . Тіло святого було поховано у північно-західної стіні Свято- Духовського храму Троіце- Сергієвої лаври .
У 1591 році за благословінням патриарха Іова мощі преподобного були освідчені і знайдені цілими. У день відкриття мощів біля труни святого зцілилися
шістнадцять людей .
У 1988 році на Помісному соборі Руської Православної Церкви , призначеному
ювілею тисячоліття Хрещення Русі . Максим Грек названий святим . Пам¢ ять його святкується 21 січня ( 3 лютого ).
Заслуга М. Грека у перекладознавстві полягає в тому , що він перший показав вагомість граматичної будови мов , що перекладаються і фактично утворив граматичну школу
.
Література :
Сініцина Н. В. Максим Грек у Росії . М. , 1977 .