Із історії перекладознавства.

З історії вітчизняного перекладознавства за часів Київскої Русі існувало багато

зв¢язків із сусідними країнами ( політичні , культурні , торгівля ) , з Візантією , слов¢янскими державами , Францією , Німеччиною , східними країнами. Це вимагало великої кількості перекладачів (толмачів) з грецької, латинської,аравійської, німецької , скандинавської на тюрської мов. Окрім усних існували писемні переклади . Серед перших – анонимні з високим професійним рівнем:

“ Троянская притча”

“Олександрія” (роман про А. Македонського)

XIV-XVII cт. – більшу частину займають переклади релігійної літератури.

^ Максим Грек – вчений-монах, був викликаний у Москву в XIV ст. І заснував школу перекладачів. Перші переклади на Русі: Власій , Дмитро Курмятів, Ніл Герасимов.

Перекладалися і вітчизняні твори. XV ст. – твори ораторського мистецтва (анонімне):

“ Голосіння через падіння великого города” ( про взяття Константинополя турками ). Тут

зберігся пафос , оптимістика , образність без дослівності.

Перекладалися лицарські романи , книги з географії , медицини , алхімії (тільки проза).

XVII ст. – перші спроби віршованих перекладів ( псалми ). Московські бояри замовляли твори сучасного німецького поета Флемінга.

У XVII ст. вперш був викликаний у Москву для перекладу “Дон Кіхота “.

Чеська дослідниця Светла Матхадзерова відновила , базуючись на багатьох стародавніх джерелах , судження про переклад у давні часи.

Класифікація цих суджень.

1.Необхідність перекладати силу і розум.

2. У разі міської літератури можливий вільний переклад.

3. При переказі літургічних (релігійних ) текстів необхідний переклад від слова до слова.

4. Судження школи М. Грека –граматична теорія перекладу (важливість збагнення граматики іншої мови )

5. Синтетичні судження (перекладати і смисл, і форму викладання ) належить Сімону Полоцькому , а також Данте та Цицерону.

Для XVII ст. характерний синтез крайніх тенденцій за змістом і за літературою, вільний і чітко дослівний переклад (взаємопросякання тенденцій перекладу релігійної та міської

літератури )

XVIII ст. – для Російської Імперії переламне та перехідне століття. Перестає відчуватися потреба в релігійній літературі . Петро I забороняв перекладати релігійні тексти , негативно ставився до дослівного перекладу : “

На початку XVIII ст. перекладалися книги практичного змісту з військової справи , техніки, точних наук , питань права, збільшується цікавість до художньої літератури. Перекладали і античну літературу , філософів , істориків, сучасних французських поетів.

У другій половині XVIII ст. характерний оптимістичний пафос ( це відобразилося в теорії перекладу- перекладачі розуміють важкість перекладу , але вважають можливим її

подолати ) . Тредіаковський : “Це дійсно важко , але не вище за людські можливості “.

Перекладач від творця тільки ім¢ям різниться. Якщо творець був вигадливим , тож і перекладач має бути ще вигадливішим”.

Як і на Заході , в епоху класицизму була вимога великої свободи у виборі перекладацьких засобів , визнання за перекладачєм такої ж ролі , як за автором (можливість спрощувати , скорочувати)

Протягом XVIII ст. у оригінальній та перекладеній літературі йшов процесс створення літературної мови. Поети є водночас і перекладачами ( Ломоносов , Державін , Тредіаковський, Сумароков). Між ними проводилися творчі змагання ( кожен з них пропонував свою версію перекладу од Горація і псалмів , од Жана Батиста Руссо ). Вони

передбачалися для вузького кола читачів.

Також у XVIII ст. з¢явилися перекладачі – професіонали. Було створено організацію “Зібрання , що намагається перекладати іноземні книги “ (складалося зі 114 чоловік)

XVIII ст.- початок XIV cт. – під час перекладів існує тенденція до зміни оригіналу. Державін перекладав оди Горація і назвав переклад “ Похвала сільского життя “ (є щі та патриархальнє російськє оточення )

Німецька балада Бюргера “ Ленора” у перекладі Жуковського була названа “Людмила”, у перекладі Катеніна-“ Ольга”.

Жуковський Василь Андрійович (1783-1852): “ Перекладач у прозі є раб , перкладач у віршах є суперник “.

^ Пушкін Олександр Сергійович дуже сильно вплинув на переклад. Він перекладав небагато текстів, але у різні періоди життя він обирав залежно від своїх смаків різні тексти. Ранній період – епіграми французських поєтів XVII –XVII cт . еронична поезія Парні. Наступний період- захоплення англійською, особливо Горациєм , потім – зацікавленність до романтизму (переклад фроьклорних творів- балада Адама Міцкевича “Воєвода” та “Будриз та його сини” ). У перекладах Пушкіна- зацікавленність до орієнталистики (переклад уривків з “Корану” та “Пісня пісень “ із Старого Заповіту). В

залежності від текста він по- різному перекладав (епіграми-вільно, фольклор та видатних поетів- намогався зберегти риси мисцевого та історичного колориту).Він перекладав не з освічувальною, а з познавальною метою- не власне переклад , а збагачення своєї поетичної мови. Пушкін був супротивником дослівного перекладу , його переклади межують з оригінальною творчістю.

Вяземський Петр Андрійович (1792-1878)-протилежні погляди. Свої принципи втілив у перекладах кримських сонетів Адама Міцкевича (перекладав їх прозою) , дотримуючих форм польської мови , але цей шлях не став популярним.

Лермонтов М.Ю.- перекладав Байрона, Шиллера , Гейне, Гьоте, сообразуючи з вимогами романтизма (вариації на задану тему).Його переклади видатні як внесок в оригінальну творчість, як російські вірші , які стали класичними.

Середина XIX ст.- у літературі характерна жорстока боротьба між двома тенденціями: мистецтво для мистецтва , та мистецтво для народа. З 1840 по 1860 рр. – найбільша у XIX ст. –кількість віршових перекладів.

Плещеєв та Михайлов (мистецтво для народа)- перекладали сатиричні вірші Гейне, Шевченко Т., філософську поезію Гьоте та Беранже.

Фет, Майков,Мей, А.К. Толстой (мистецтво для мистецтва) – перекладали любовну лірику Гейне, його історичні балади, філософську поезію Гьоте, Беранже, балади Гьоте.

Інтереси обох груп пересіклися. Спільне у перекладачів обох груп- прагнення передати художнью своєрідність оригіналу та створити близький до нього ефект.

40-60 рр. XIX ст.– із перекладачів прози найбільш яскрава фігура-Іринарх Введенський (перекладав Ч. Дікенса та Текерея). Вільно поводився з текстом, намагаючись відобразити емоційне забарвлення, але це привело до того , що він додавав цілі фрази та абзаци; були стилістичні недбайливості (“ облокотился головою” , “жестокосерднье

сердця” ). Але він довгий час вважався зразком у перекладі та ввійшов в енциклопедію Брокгауза та Ефона. Він вважав, що перекладав так, як висловився би автор, живучи в Росії.

Кінець XIX-початок XX cт. – у літературному процесі час кризи реалізму та підготовка до сприймання модернізму. Кількість перекладів зростає , а їхня якість знижається (постійно зглажують художні особливості оригінала).

Видатні перекладачі цього часу: Вейнберг, Кронеберг, Гербель, Мін, Лихачьов, Холодковський.

Вейнберг – чудово перекладав прозу Гейне та п¢єси Шекспира , але для перекладання лірики Гейне йому не вистачало художнього почуття (використовував будь-який розмір вірша).

Кронеберг-переклав ряд трагедій Шекспира.

Гербель-переклав лірику та драматургію Шекспира й Шилєра.

^ Мин – все життя перекладав “Божествену комедію” Данте.

Лихачов- перекладав п¢єси Мольєра ,Корнелія,Шилєра.

Холодковський – переклав “Фауста” Гьоте, прозу Гьоте і п¢єси Шекспіра.

У цей період з¢являлося багато перекладів одразу ж після вихода оригіналу.

Прозаїчні переклади здійснювалися безперервно, більш були представлені англійські та французськи письменники (Дикенс, Текерей, Гюго, Дюма – отець, Бальзак, Флобер, Мопасан, Золя). Німецькі письменники були представлені менш (проза Гьоте, Шиллера, Гецне, Гофмана).

Заново перекладались твори прошлих століть: “Дон Кіхот” , “Робікзон Крузо “ , “Подорожі Гулівера” , повісті Вольтера.

Північні скандинавські народи стали популярні в Росії тільки у кінці XIX ст. (Метеринк, Ібсен, Кнут, Стриндберг, Сельма Лагерльов).

Вибір для перекладу авторів був випадковим. Більш за все перекладали польську літературу ( А. Мицькевича), Вийшла антологія польської поезії під редакцією Гербеля. З чеського перекладали Яна Неруду.

Деякі переклади робилися непрофесійними перекладачами (видатнішими письменниками).

Тургенєв І.С. –2 повісті Флобера, Достоєвський Ф.М. – “Євгенія Гранде” , Бальзака, Л.М. Толстой –“Порт” Мопасана.

Усі вони підходили до перекладу суб¢єктивно, керуючись не точністю, а власним стилем (персонажи говорять як в оригіналі твору).

^ Для перекладачів цього часу

характерно:

1)відсутність системи (цьому сприяли перекладання в суспільстві - якщо людина знає іноземну мову , вона може перекладати). Звідси – смислові помилки, безвідповідальність при передачі змісту (переказ) ; вносились фразеологічні реалії, властиві російській атмосфері.

2) Багатословіє, бідність словаря.Все це веде до ремісничого характеру переклада.

В цих умовах виникла скептична оцінка проблеми перекладу. Потебня : “Якщо слово однієї мови не покриває слово другої, однак можуть покривати один одного комбінації слів, картини,почуття зоудженою мовою. Гостроти не перекладались.

Максим Грек –