Основні етапи розвитку теорії та практики бібліографічного опису
2.1. Розвиток книгоопису з давнини до ХVIII ст.Потреба складати описи документів виникла в стародавні часи, коли появилися відносно великі зібрання писемних творів. На ті часи то були книги. Найдавніший зі збережених списків книг знайдено на шумерській череп’яній таблиці (2000 р. до н. е.). Оскільки в ті часи книги не мали назв, у ній наведено перші рядки текстів більше ніж 60 творів. Та вже на таблицях з бібліотеки ассирійського царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) в кінці тексту зазначалися деякі бібліографічні відомості: назва твору, номер таблиці, перші слова наступної таблиці, ім'я власника оригіналу, а якщо таблиця була копією, то й ім’я переписувача.
До елементів опису, які подавали в той час до бібліографічної характеристики друкованої книги, входили заголовок, назву твору, прізвища перекладача, видавця, відомості про друкарню, рік видання, формат, номер тому, іноді кількість аркушів.
Ми не маємо списків книг церковних, монастирських бібліотек Київської Русі, є лише побіжні свідчення, на основі яких можна зробити висновок, що методика складання описів у цілому не відрізнялася від методики складання описів книг у Західній Європі. Описи починалися з короткої назви, багато уваги приділялося характеристиці зовнішнього вигляду книг.
Розвиток книговидавничої справи у XVII-XVIII ст. сприяв зростанню кількості та обсягу фондів бібліотек, зростанню кількості книговидавничих каталогів, розвитку бібліографічної діяльності. Стали з’являтися праці з теорії книгоопису, розроблятися перші інструкції зі складання описів книг для каталогів великих бібліотек. Найвизначнішою з таких інструкцій став „Вступ” Томаса Хайда до третього видання друкованого каталогу Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді (1674). Т. Хайд проголосив найважливішу вимогу до складання книгоописів – забезпечення їхньої однаковості, тобто необхідність створення опису під єдиною формою прізвища автора у заголовках творів, виданих у різних його формах (прізвище, псевдонім). У друкованих каталогах цієї бібліотеки на публікації університетів і коледжів уперше були складені описи, що починалися з назви цих навчальних закладів, тобто було використано заголовок, що містив назву організації.
У Росії в XVII ст. з’являються зведені списки книг монастирських бібліотек, створені за наказом патріарха Никона. Послідовність елементів опису, хоч її не завжди дотримувалися, така: назва книги, формат, матеріал, з якого її зроблено, кількість сторінок або глав, примітки про стан книги або ім’я особи, яка її подарувала. У 1665 р. надрукована визначна бібліографічна праця „Зміст книг, хто їх склав ... ”, автором якої вважають книгохранителя московської друкарні Сільвестра Медведєва. За технікою описів вона не поступалася кращим зарубіжним зразкам. У цій праці вперше в Росії було застосовано заголовок, що містив ім’я автора. В описах надавалися відомості не тільки про авторів, а й про перекладачів, видавців, для друкованих книг зазначалися місце і рік видання, друкарня, а також розкривався зміст збірників – подавалися початкові слова всіх творів, що увійшли до збірки.
У ХVIII ст. досягнення минулих часів у книгоописі закріпилися; ідеї, висунуті раніше, дістали практичне втілення і поширення. На цей час опис став одним із найважливіших засобів пошуку документів у бібліотеках. З’явилася велика кількість друкованих каталогів у вигляді книжкових видань, що надавали відомості про назви й авторів книг, формат, місце і рік видання, ім’я видавця. Перші такі каталоги в Росії видавала Бібліотека Академії наук. Один з них, відомий як „Камерний каталог”, став важливою віхою в розвитку практики книгоопису в країні. Описи в ньому містили ім’я і прізвище автора в родовому відмінку, назву твору, підзаголовні дані, місце і рік видання.
Наприкінці ХVШ ст. з’явилася перша національна інструкція з книгоопису, яку уряд Франції розіслав для впорядкування на місцях націоналізованих книжкових зібрань. Уперше опис призначався для карткових каталогів.
Розвиток книгоопису в XIX ст.У 1809 р. в Росії складено першу друковану інструкцію зі складання книгоописів. Цей третій розділ „Досвіду нового бібліографічного порядку для Санкт-Петербурзької імператорської бібліотеки” склав директор цієї бібліотеки О. М. Оленін. Інструкція визначала обсяг і послідовність елементів опису: заголовок, повна назва твору у формі, поданій на титульному аркуші, місце і рік видання, кількість томів, формат. У заголовку наводилося ім’я автора, видавця або друкаря. Інструкція містила і формальні правила, наприклад, наведення назви твору з помилками, якщо вони є на титульному аркуші.
У 1819 р. було видано „Правила для складання каталогів імператорської Публічної бібліотеки з азбучного порядку”. В інструкції пропонувалося прізвище автора вказувати у заголовку в називному відмінку, джерелом опису вважати книгу в цілому, а не лише титульний аркуш. Менш вдало були розроблені правила складання описів під назвою. Опис книг, виданих без зазначення автора, пропонувалося складати під назвою за так званим „ударним” словом.
У XIX ст. фонди великих бібліотек усе активніше використовували вчені, діячі літератури, мистецтва, політичні діячі, студенти тощо, проте їхні каталоги не відповідали зрослим вимогам читачів. Тому до проблем каталогізації звернулися найбільш кваліфіковані бібліотекарі й бібліографи багатьох країн. У цей період було сформульовано основні положення сучасної теорії та методики складання бібліографічних описів, створено низку каталогізацій них інструкцій, що мали зазначення не лише для окремих бібліотек, а й для країн. Серед цих інструкцій особливе місце посідають „Правила складання каталогу друкованих книг Британського музею”.
У другій половині ХІХ ст. вдосконалювалися правила складання книгоописів у багатьох країнах. У 1859 р. було видано інструкцію, складену В. І. Собольщиковим для широкого кола громадських бібліотек Росії. Він визначив такий обов’язковий склад елементів опису: прізвище, ім’я автора, головне слово назви, текст назви, місце видання, друкарня, рік видання, формат, кількість томів, кількість сторінок і кількість аркушів ілюстративних матеріалів.
У другій половині ХІХ ст. вийшли інструкції американських бібліотекарів Чарльза Джюїтта (1852) і Чарльза Кеттера (1876). Особливе значення мала розробку Ч. Кеттером методики складання описів під заголовком, що містить назву організації.
Іншим шляхом пішов німецький бібліограф Карл Дзяцко. У 1886 р. вийшла його інструкція, в якій він відмовився від заголовка, що містить назву організації, і рекомендував складати описи офіційних видань під назвою.
Отже, можна зробити висновок, що XIX ст. характеризувалося створенням інструкцій із книгоопису окремими видатними особами. Ці інструкції базувалися на досвіді й філософських поглядах їхніх авторів і відзначалися логічністю, лаконічністю, відсутністю альтернативних рішень і простотою в користуванні.