Історія становлення соціології конфлікту

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Аристотель. Певні думки щодо природи і дозволу конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо.

Конфлікт як соціальне явище був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою розподілу суспільства на класи і економічну боротьбу між ними. Г.-В.-Ф. Гегель бачив причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів і засобах їх розв’язання зосереджувалися фрейдистські та неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму і соціобіології. Засновниками власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.

К. Маркс застосовував конфліктологічну теорію до всього процесу історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав насамперед антагоністичним зіткненням інтересів правлячого і пригнобленого класів, стверджуючи, що чим яскравіше буде виражена їх поляризація, тим більш насильницьких форм набуде вирішення конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним і обмеженим. Об’єктивно і глибоко проаналізувавши розгортання конфлікту, він бачив лише один варіант його вирішення – соціальний вибух і революцію.

Більш широкий і багатогранний розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він бачив у боротьбі між політичними партіями, що репрезентують інтереси громадськості і бюрократією.

Формулювання основних принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміну «соціологія конфлікту» відбулося зав-дяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріше конфлікт, тим більш згуртованими стають групи, які конфліктують. Чим менше гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію в суспільстві. Чим частіше конфлікти і менше їхня гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі і підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту.

Таким чином, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути урегульований мирними засобами, але і стати засобом розвитку суспільства.

У більш пізній період (середина ХХ сторіччя), Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, як фактор, що дезорганізує і дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтримці безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія і звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів.

Із сучасних вчених найбільше часто розглядають проблему соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдинг.

Американський соціолог Л. Козер у роботі «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конф-лікту, яка є своєрідним попереджувальним клапаном системи і за допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Усі різновиди конфлікту він типізував як внутрішні і зовнішні, виділяючи в кожному з них:

· соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи;

· деструктивні конфлікти, які загрожують існуванню системи.

Л. Козеру належить найбільш розповсюджене у світовій соціології визначення конфлікту як боротьби за цінності та претензії на певний статус, владу і ресурси; боротьби, у якій метою є нейтралізація, заподіяння шкоди чи знищення суперника.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорії «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт як усюди існуюче явище, оскільки кожне суспільство спирається на примус одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей обумовлюють конфлікти. Особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. Він вважав, що і у демократичному суспільстві теж відбуваються конфлікти. Проте, раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку проходить, на думку Р. Дарендорфа, три стадії розвитку.

1. Формування квазігруп із власними інтересами і готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними влас-них глибинних інтересів.

3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій і т.п.).

Американський соціолог Кеннет Боулдинг у своїй роботі «Конфлікт і захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід’ємним елементом громадського життя, певним різновидом со-ціальної взаємодії. Сучасні суспільства покликані вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, під якою сторони розуміють несумісність власних позицій і намагаються випередити одна одну у своїх діях.

У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція практично була відсутня. У наукових працях в основному мова йшла про матеріально-економічну і класову природу конфліктів. Відповідно до доктрини про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів був зроблений висновок про неможливість конфліктів. Існування їх допускалося лише в міжособистісних відносинах, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики іноді зверталася так звана «критика буржуазної соціології», що тенденційно розглядала реалії переважно західних суспільств.

Ситуація змінилася після того, коли колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів – національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних і т.п., а наукова думка виявилася цілком обеззброєною перед ними. Під тиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років була сформована українська конфліктологія, центром якої став Інститут соціології НАН України. Незважаючи на це, дотепер відчутною залишається нерозвиненість загальних концептуальних основ вивчення
конфлікту.