Економічна теорія добробуту. Функція суспільного добробуту.

Однією із важливих проблем економічної теорії є досягнення суспільного добробуту.

Основоположники класичної політичної економії вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, а основним показником суспільного добробуту є - обсяг національного доходу на одну особу.

Представник неокласичної економічної школи А. Маршалл звернув увагу на те, що людина відіграє більш важливу роль у економічному розвитку ніж більшість факторів виробництва.

Артур Пігу розрізняє економічний та неекономічний добробути. Економічний добробут- реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг. Проте зміна економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту. Англійський філософ Ієремія Бентам під індивідуальним добробутом розумів певну величину егоїстичної насолоди, задоволень і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом.

Мірилом індивідуального добробуту від споживання певного блага в економічній теорії є величина надлишку споживача.

Вільфредо Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. В. Парето виводить власний оптимум - стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи про­дуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Проте, даний оптимум при оптимальному розподілі ресур­сів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості. Ресурси у суспільстві можуть розподілені ефективно за Парето, навіть якщо одні голодують, а інші живуть у роскоші.

В умовах сьогодення під економічним добробутом часто розуміють реальний дохід індивіда, а показником економічного добробуту країни — обсяг ВВП на одну особу або рівень національного доходу на одну особу.

Добробут включає два основні критерії:

- ефективність - вибір, який максимізує його корисність.

- соціальна справедливість - міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп, яка виражається в матеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей. Але це не означає зрівнялівки у споживанні, а встановлення і дотримання для всіх чітко визначених критеріїв.

Ефективність і справедливість є конфліктуючими цілями державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності, і навпаки. Досягнення більшої міри справедливості у суспільстві потребує перерозподілу доходів через податки.

Намагання підвищення справедливості через перерозподіл призводить до зменшення ефективності економіки, що скорочує суспільний добробут як джерело для перерозподілу.

У межах економічної теорії добробуту агреговані індивідуальні уподобання аналізуються за допомогою побудовифункції суспільного добробуту (ФСД) — моделі, що формулює цілі суспільства.

Функція суспільного добробуту є деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і зростаючою функцією корисності кожного індивіда.

Функція суспільного добробуту має загальний вигляд:

, (11.1)

де – рівень суспільного добробуту;

– функції корисності окремих індивідів.

Графічно для випадку двох індивідів ФСД можна представити як сукупність кривих незмінного добробуту (або суспільних кривих байдужості) W₁, W_2, W_3, — ліній рівня ФСД, кожна з яких поєднує множину точок, що відповідають сполученням індивідуальних рівнів корисності з однаковим рівнем суспільного добробуту (рис. 11.1).

Суміщення кривих рівного добробуту з межею можливих корисностей (UPC) дозволяє визначити точку максимізації добробуту (точка ), якій відповідають індивідуальні рівні корисності і . Якщо економіка досягне будь-якого іншого стану на межі можливих корисностей, то він не буде оптимальним щодо суспільного добробуту, хоча є Парето-оптимальним. Для максимізації добробуту і зміщення економіки до точки потрібне державне втручання.

Вибір конкретної форми ФСД залежить від прийнятого у суспільстві розуміння справедливості.

В економічній науці існує чотири підходи до категорії справедливості: утилітаризм, егалітаризм, ролзіанський підхід та ліберальний підхід (класичний лібералізм).

Утилітарний підхід, засновниками якого вважаються англійські вчені – філософ і соціолог І. Бентам та економіст С. Міль, розглядає суспільний добробут як суму добробуту всіх членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів в цій концепції ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність.

Егалітарний підхід вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами. З огляду на симетричність стану індивідів, досягається рівноправність у розподілі. Проте такого виду розподіл, як правило, не є Парето – ефективним.

Сучасний американський філософ Джон Ролз сформулював два принципи, на яких, як вважав, ґрунтується соціальна справедливість:

- всі громадяни повинні мати рівні свободи;

- економічна нерівність є виправданою тільки у тому випадку, якщо покращується положення найбільш знедолених верств населення. Отже, функція розподілу Ролза(ролзівська або мінімаксна) функція добробуту визначає, що суспільний добробут вимірюється рівнем добробуту найменш забезпеченого члена суспільства.