Соціокультурне підґрунтя виникнення соціальної роботи в Україні

Теорія соціальної роботи, як і будь-яка наукова теорія, вбирає в себе, з одного боку, тенденції розвитку цієї науки у світовому науковому просторі. З другого боку, її тенденції та закономірності виникають у конкретному географічному, соціально-економічному та науковому середовищі тієї чи іншої країни. Отже паростки соціальних теорій виростають на власному соціальному і науковому підґрунті, що вимагає для розуміння їх сутнісних і специфічних рис вивчення і врахування впливу на їх формування і розвитоксоціальних характеристик цього підґрунтя. По відношенню до теорії соціальної роботи мова йде про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виникнення паростків цієї науки в Україні.

Характерно, що у розв’язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення, поряд з удосконаленням державної системи захисту населення, набуває відродження розвитокблагодійної діяльності різних організацій та установ, спеціалізованих громадських об’єднань і приватних осіб. Благодійність – це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови існування (на відповідному загальному рівні цивілізованості суспільства), надання їм посильної допомоги у збереженні й організації своєї життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими становить не тільки пізнавальний інтерес, але й має практичне значення для тих, хто працює у соціальній сфері або хоче присвятити себе цій роботі.

Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є, насамперед, співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Ці людські якості існують віддавна, з часом змінюють форми і способи вираження. Не обділені ними й слов’яни. Письмові згадки західних мандрівників давнини засвідчують їхню гостинність, милість, чуйне ставлення до полонених. Турбувалися слов’яни і про співвітчизників, які потрапили в біду. Так, Київська Русь уклала з греками низку спеціальних договорів “Про порятунок полонених”. Ними визначалися взаємні зобов’язання щодо викупу русичів і греків, хоч би у якій країні вони перебували, та повернення їх на батьківщину (договори князів Олега й Ігоря – 911 і 945 р.).

Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов’янської душі, на думку вчених (В. О. Ключевський), формувалися під впливом особливих географічних і природних умов, серед яких слід виділити безкрайність рівнинних і лісостепових просторів, поміркований клімат, постійну необхідність колективного захисту від войовничих половців та інших сусідів. Духовність, культураслов’ян розвивалися також завдяки діяльності просвітителів Кирила і Мефодія, які 898 р. створили для них єдину книжково-письмову мову. Вона виявилася одним з важливих факторів становлення й розвитку слов’янської цивілізації, тієї особливої духовності наших пращурів, яким властиві доброзичливість, співстраждання[1].

Зауважимо, що самобутній характернаших попередників формувався задовго до введення християнства у Київській Русі. Воно у нашій країні модернізувалося, пристосовувало свої догмати до уявлень східних слов’ян про добро і зло, богів-покровителів й інші надприродні сили та земні явища. Вчення церкви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було співзвучним слов’янській духовності і допомогло йому поширитися серед нашого народу. Християнство відіграло позитивну роль в його історичному розвитку, в т. ч. у піднесенні благодійності. Таку ж місію виконували й інші релігії, що в тій чи іншій формі проповідують гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п’яти своїх “стовпів” розглядає обов’язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що “матір’ю філантропії є релігія”.

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Ось деякі з них: “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть”, “Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайтесь від нього”, “Продай добра свої та й убогим роздай”, “Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з тими хто плаче”. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів “усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу, і питво, і гроші з казни”. Та оскільки немічні і хворі не могли добиратися до його двору, князь повелів зробити теліги, куди клали хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, питаючи: “Де хворі і старці, які не можуть ходити?” Таким роздавали усе необхідне.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видає Устав (або закон), в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів “десятину”. Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культурарусичів досягли високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих людей, богадільні, будинку для паломників, запровадження народних свят, на яких виявлялася турбота про “годування” убогих, сиріт, вдів, мандрівників, роздавалася їм велика милостиня. Не випадково про князя Володимира за його чуйність, безкорисливість складено стільки легенд, билин, оповідань. Його приклад наслідували інші представники княжої влади та духовенства. Благочинна діяльність набувала в Київській Русі все більше спрямованого й організованого характеру.

Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Любили допомагати бідним також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичи. За їх правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих доглядали і лікували безкоштовно. Особливою турботою про бідних і нужденних відзначався, за переказами, Володимир Мономах. Для багатьох поколінь на Русі мала велике виховне значення складена ним “Духовна” (заповітна) своїм дітям, у якій виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність бути уважним до його потреб. “Якщо поїдете по землях своїх, – наставляв Володимир Мономах, – не давайте ображати народ ні в селах, ні на полі, щоб вас потім не проклинали. Куди підете, де станете, напоїть, нагодуйте бідняка, більше шануйте гостя, звідки б до вас не прийшов…”

У Печерському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців Агапіта й Аліпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних, а також чернігівського князя Святослава, котрий після постригу під ім’ям Миколи Святоши влаштував тут у ХІІ ст. лікарню. Цю традицію згодом продовжив єпископ Єфрем Переяславський, будівничий “строєній банних і врачєвє”, інші добродії. За постановами святого Агапіта, багато їх були “безмедниками”, допомагаючими усім безкоштовно.

Ці тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро-монгольським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший плану збереженні та об’єднанні духовних сил народу об’єктивно висувається православна церква. Вона стала одночасно і єдиним притулком для вбогих, старців, немічних. Церква та монастирі повністю взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, поважливо ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про опіку тих, хто її потребував.

У скрутні часи національного гноблення і розпорошення українських земель православна церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Вона надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження.

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. Її суспільно-політичний розвитокще довго стримувало поневолення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслювалися два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного. Перший – продовження традицій Володимира та інших князів, які подали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців, сиріт й інших страдників. Другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабу державної підтримки соціально уразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Звернімося до хроніки українських братств – православних громадських об’єднань. При них створювалися лікарні та інші благочинні заклади. Так, у передмістях Львова ними у ХІV ст. були відкриті чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і “шпиталь для людей вбогих, уломних, старих, як – духовних і цивільних, так і лицарських”[2]. У Кам’янець-Подільському функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікували хворих різних національностей.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах, в критичних ситуаціях намагалися допомогти найбільш знедоленим. Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-руських землях існували і зміцнювалися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й свободами. На думку Д. І. Яворницького, “запорізька общинадоходила до повного ідеалу рівності, не відомі ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях”. На багатьох сторінках трьохтомної праці вчений пише про свободу, рівність, самоврядність, “скорий, правий і повний суд”, що існував на Запоріжжі. В Січі цінувалися лише “особисті достоїнства – хоробрість, досвід, розум, кмітливість”; тут всі справи вирішувалися спільно, громадою, курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим моральним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів т. з. “знатні радці”, сивоусі діди, тобто колишні військовики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж[3]. Чисельність війська в час найбільшого розквіту сягала разом із зимівниками та слободчанами 100 тис. осіб.

Хто залишався поза військом, теж був вільною людиною і тільки замість служби в ньому виконував інші повинності. За переписом 1654 р. половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспільства. Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж. Загальновідомі скромність, мужність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом в ній замість соціальної рівності, що була ідеалом людської революції, настало загострення соціальних відносин і поділ на верстви пануючих і поневолених[4].

Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало їх зналося на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військового скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували дуже своєрідні та ефективні засоби медичної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків (т. з. характерників) володіли таємницями лікування навіюванням. Такі цілителі, часто самоуки, підтримували стосунки з дипломованими лікарями, які за власною ініціативою лікували місцевих жителів та передавали їм знання з медицини, санітарії.

На берегах річки Самари в Придністров’ї, у Трахтемирові під Каневом, в Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля старовинного Овруча – скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Як свідчать записи таких шпиталів у Ніжинському полку було 138, в Чернігівському – 118, у Любенському – 107, у Переяславському – 52, в Полтавському – 42, у Миргородському – 29 і т. д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У Російській державі, до якої в середині ХVІІ ст. приєдналася більша частина України, ставлення офіційної влади до соціальних проблембуло суперечливим і непослідовним. З одного боку, продовжувала існувати започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом й іншими лихами. Вона всіляко підтримувалася церквою, громадською думкою, набувала розмаху і мала численних прихильників серед людей різних станів, чиє матеріальне благополуччя дозволяло їм особистими засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих.

З другого боку, в міру ускладнення соціальних проблемвладні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукають нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 р. наказав споруджувати шпиталі (богадільні), щоб “надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було”. Здорових цар велів примусити хліб свій “заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь”, бо всіляке неробство не веде ні до чого іншого, крім як до злих справ і злодійства.

Петро І, прагнучи викоренити псевдожербацтво, заборонив (погрозою штрафу до 5 крб.) подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Їх організація доручалась Священному синоду і державним адміністраціям (Камерам Контори, Головному магістрату, воєводам), яким приписувалося приступити до облаштування лікарень, богаділень, сирітських притулків, будинків для опіки незаконнонарожденних немовлят…; для людей, що марно вештаються, та їм подібних”. Цей напрям у розвитку громадської опіки, як найбільш цивілізованої форми благодійності, під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та вітчизняної суспільної думки набував поширення і державної підтримки. Так, Катерина ІІ видала 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування Виховних будинків для сиріт. У 1775 р. вона в законодавчому порядку встановила державну систему опіки “для всіх цивільних прошарків”. Ця системамала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хвороб, для божевільних, виправлення аморальних та ін. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселенням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним, сама Катерина ІІ віддала для цього 150 тис. крб., а вельможі довели цю суму до 500 тис. Нею також засноване “Товариство вихованняблагородних дівиць” (1764 р.), ряд інших благодійних установ (будинки опіки, шпиталі, пологові відділення для незаможних жінок, школи та ін.). Зростаюча їх мережа 1854 р. була об’єднана у “Відомство імператриці Марії”. Опікунство бідних мало свої відділення в Києві й інших містах України. В діяльності благодійних товариств, організацій і установ брали активну участь кращі представники імущих класів, прогресивна інтелігенція. Важливо, що опікунство мало на меті знаходити людей, які дійсно потребували допомоги, особливо тих, які соромилися просити милостиню. Для працездатних відкривалися ремісничі класи і школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом.

Велике соціальне значення мало створення товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського, який наприкінці ХVІІІ ст. надавав допомогу полоненим і цивільному населенню без поділу на “своїх” і “чужих” (згодом став академіком). Відомий хірург М. Пирогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. 1863 р. у Швейцарії на терені філантропічної організації “Суспільна користь” розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим, що 1876 р. дістав назву Міжнародного Комітету Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цивільному населенню. В Харкові були організовані поліклініка і дитяча лікарня Червоного Хреста. У Києві засновано “Товариство боротьби із заразними хворобами”, Бактеріологічний інститут при ньому, лікарню для чорноробів, філії на Подолі, в Придніпров’ї та інших містах. Під час воєн вони відкривали сотні шпиталів. До лав цього Товариства вступали кращі інтелігенти – вчені, лікарі, громадські діячі, письменники. Із Червоним Хрестом співпрацювали А. Чехов, С. Руданський, М. Булгаков, С. Боткін, І. Мечников, М. Скліфософський та багато інших відомих людей.

Наприкінці ХІХ ст. в Росії налічувалося 14854 благодійних товариств і закладів, переважно в європейської частині, у т. ч. на Україні, 37,5 % їх були приватними. Протягом 1898 р., наприклад, ними скористалося понад 7 млн чол., не рахуючи 20 млн випадків разових звернень по благодійну допомогу[5]. Однак майже всі ці заклади розміщувалися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні.

Основний тягар соціальної допомоги на селах лягав на громадськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського і суспільного життя набула розвитку в селянській громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні зв’язки між людьми, залежність і взаємодопомога на ґрунті спільних інтересів. Одночасно вона була волевиявленням індивідуальних свобод, люди об’єднувалися у ній для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

У ХVІ-ХVІІІ ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала всі аспекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком середньовічного укладу, а з другого – демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист. Про цю велику колективну силу усна народна творчість українців каже: “Громада – великий чоловік”, “Де людей купа, не болить у пупа”, “Що громада скаже, то й пан не поможе” та ін.

У цій формі самоврядування важливу роль відігравали громадські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи обрання і призначення посадових осіб. До їх функцій входив і розгляд соціальних питань. Чіткий контроль здійснювався за охороною власності, громадського порядку, покаранням порушників правових і моральних норм[6].

Громада несла відповідальність за всіх її членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно із статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого. Люди з різних причин опинялися на найнижчому соціальному щаблі. Найпоширенішими були втрата землі, зменшення поголів’я худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, стихійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, марнотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальника тощо). Щоб не потрапити у залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався “на чорний день” недоторканний запас зерна[7].

У будь-якому випадку керівники громади мали організувати притулокубогим (у спеціальному будинку або вільних помешканнях). Старцям, а також збіднілим сім’ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо перед Великоднем і Різдвом. Заборонялося ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на репутацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарування бідних, покривджених віддається на небесах, а в земному житті буде краще вестися в господарстві. Подекуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, особливо вдовам, ягня чи теля, цінні речі, продукти. Частіше це робилося в межах сусідських і родинних зв’язків.

Невідмовною була громадська допомогапогорільцям. З її коштів або власних запасів найзаможні намагалися допомогти потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельним матеріалом, оперативно влаштовували толоку для зведення житла.

Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. “Вдовині й сирітські сльози камінь лупають”, – говорили в народі. До ХХ ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була і громадська думка. Брались до уваги не тільки ступінь родинного зв’язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для матері-вдови. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до їх повноліття. Іноді громадський суд надавав удові для допомоги співопікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від її нерозважливих вчинків. Кожна громада була зобов’язана мати свій фондубогих і сиріт (хоча це траплялося нечасто). При потребі громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву.

На відміну від Візантії і Росії, де церква спиралася на світську владу й навпаки, в Україні вона не залежала від державців, а залишалася “справою громади”. З часів заснування християнства церква в Київській Русі діяла на основі власних положень, відповідно до своєї мети. У ХVІІІ ст. вона набирає характеру демократичної установи і стає справою громадян. Матеріально вона живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов’язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їх оплатою і т. д. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Перші стали традиційним місцем найбільш масових зустрічей і спілкування людей. Біля них відбувався обмін інформацією, обговорювалися наболілі життєві питання, нерідко оголошувалися розпорядження керівництва громади та урядові накази.

Специфічним різновидом громад виявилися згадувані вже церковні братства, які брали активну участь в розв’язанні багатьох соціальних проблемсвоїх прихильників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об’єднання (асоціації) були органічно пов’язані з церквами. Організаційно вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окремих осіб. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. З давніх часів вони мали тільки релігійне призначення, а згодом набули й широкого громадського характеру. Крім підтримки церкви, займалися відкриттям шкіл, шпиталів, допомогою бідним і старцям.

У Лівобережній Україні братства набули поширення з другої половини ХVІІ ст. На відміну від західного регіону, де їхня діяльність раніше зосереджувалася переважно у великих містах, на Лівобережжі вони створювалися в невеликих містечках і навіть у селах[8]. Скрізь братства приділяли велику увагу найменш захищеним представникам суспільства – людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, сиротам. Для них братства влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, старецькі чи отамани займалися питаннями внутрішнього життя: складали кошториси, збирали і раціонально витрачали фінанси, продукти, одяг, ліки та ін. Зокрема, братства відкривали особливі “старечі” шинки, прибутки від яких направлялись на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за межі звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ця явища суспільного життя народ вважав лихом, але не приниженням. Відповідно розцінювали себе представники соціальних низів. Як писала з цього приводу історик О. Єфименко, “дотепер зберігся ще цей, між іншим вже вимираючий, тип старця, який дивиться на своє становище, як на відому заслугу перед людьми, оскільки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом”, тобто Богом[9].

Значну благодійну діяльність проводили також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулокі допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.

Релігійні організації істотно впливали на громадські стосунки поза церквою.

Велике соціальне значення мали її благодійні повчання, обряди і ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, індивідуальна робота з віруючими. Так, праця на свята вважалася гріховною. Засуджувалися зневага старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні, сприяння “розговінню” убогих. Громада й церква турбувалися також про родинне здоров’я, вихованнядітей, поважне становлення молоді до батьків і літніх людей.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, до розуміння цього готували дітей змалку. Вона повинна була багато вміти. Господарність, спритність у роботі цінувалася більше, аніж врода чи навіть багатство. Про авторитеті поцінування української жінки в сім’ї та громаді свідчить той факт, що до ХХ ст. повсюдно мали юридичну чинність заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками.

Як відомо, в Запорізької Січі не було жінок. Ні матері, ні дружини, ні сестри не допускалися “за пороги”. І в цьому виявлявся, на наш погляд, не стільки впливзабобону (начебто жінки приносять невдачу на війні), скільки бажання вберегти їх від труднощів для повноцінного материнства, зорової сім’ї, продовження гідного роду.

Вдова, наприклад, залишалася господинею в домі, цілком заступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, укладала угоди щодо передачі землі, брала участь в народних сходах і мала там правоголосу.

Народна мораль в Україні високо пошановувала дівчину, її гордість, незайманість. Її поведінкаконтролювалася не тільки батьками, але й ріднею, громадськістю. Найбільшою цінністю для них була дівчина, яка “доносила вінець”, “не заганьбила коси”. І навпаки, осуду й покаранню піддавалися порушення етичних норм, народних традицій. Це стосувалося як хлопців-залицяльників, ловеласів, так і легковажних дівчат. Найстрашнішими для таких були людський поговір, пущена неслава. Побутували суворі звичаї громадського покараннязведених (обрізання коси, запрягання у віз або надягання хомута, обмазування голови і воріт дьогтем, покриття хусткою голови і т. д.). “Покритка” не мала права бути у молодіжній дівочій громаді, ходити без хустки, стояти в церкві поруч з дівчатами. Над нею могли посміятися в сім’ї, при нагоді кинути докір, а іноді й пожаліти. Все це мало на меті покарати винну і тим відвернути інших від подібних вчинків, щоб підтримати моральність; водночас взяти під опіку тих, хто оступився, уберегти їх від страшних наслідків (каліцтва, божевілля, самогубства, дітовбивства). Досить драматично складалася також доля незаконнонароджених дітей (“байстрят”, “копилів”). Вони у своєму житті несли “тавро неповноцінності”, обмежувалися в правах (не обиралися до громадського уряду, мали труднощі при одруженні, успадкуванні та ін.).

Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, що спричиняло гострі сімейні розлади та інші соціальні ускладнення. Таких жінок привселюдно ганьбили, прив’язували до куни – спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви.

Громадському осудові піддавали також злодіїв. Їх з украденою річчю в руках водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих “на гарячому” паліїв, викрадачів коней.

За порушення норм громадського співжиття у ХІХ ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але нерідко застосовувалися середньовічні нормипокарання: били різками, саджали в холодну, замикали у колодку[10].

Отже, громадські норми, думка, звичаї спрямовували соціалізацію особи, оберігали її від небажаних відхилень, щоб вона не опускалася “на дно”, не згубила життя, висували до неї суворі вимоги, визначали межу можливостей. Задану програму можна окреслити так: спочатку – набиратися розуму й досвіду, потім – створити сім’ю і господарство, нарешті – досягти матеріального добробуту. Народна мудрість так відбила цю схему: “До двадцяти – не мудрий, до тридцяти – не жонатий, до сорока – не багатий – круглий дурень”.

В українській громаді і сім’ї було чітке розмежування ролей та обов’язків, культивувалися працьовитість, чесність, непідкупність, надійність, доброзичливість, гостинність, взаємовиручка, милосердя, справедливість, волелюбність, витримка і мужність.

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов’янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми – супряга (співпраця двох сусідів) і толока – колективне виконання трудомістких чи термінових робіт. Сходилися на неї найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку – означало образити господаря. Подекуди приходять на неї без нагадування. Толокою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо. Часто вона була відчутною допомогою вдовам, солдаткам, багатодітним, потерпілим від повені, погорільцям, хворим, немічним та іншим зубожілим людям. Для них з милосердя толоки були безвідробіткові (на відміну від оплачуваних чи відробіткових), а для потерпілих від лиха – терміновими, усім селом не лише зводили житло, але й зносили реманент, надавали молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Велике й соціально-виховне значення толоки (атмосфера спільної праці, солідарність, спілкування, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді і т. д.). Завдяки їх людина знає, що громада виручить з біди, не дасть пропасти.

Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді знання, досвід, навички, вчинки. Соціальне вихованняприродно, органічно впліталося у повсякденне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були настільки високими, наскільки цього вимагала дійсність. Кожен повнолітній мешканець усвідомлював свій обов’язок перед іншими, без примусу їх виконував, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, виявляв для зусилля, кмітливість, ощадливість. Це дозволило українському народові уберегтися від остаточного поневолення і асиміляції, відтворити унікальні форми державності, багату й самобутню культуру, справитися з соціальними недугами.

До початку ХХ ст. основну масу населення України становило селянство. За даними перепису 1897 р. 86 % українців займалися землеробством. До речі, в Росії цей показникстановив 80, у Німеччині та Франції – 42, в Англії – 12 % населення[11]. Лише 13 % населення України в 1897 р. проживало у центрах, що мали статусміста[12]. А українці серед нього становили трохи більше 5%. Модернізація економіки, індустріалізація зумовили у ХХ ст. радикальні зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси, що скрізь супроводжуються гострими соціальними проблемами. І хоча в їх основі були глибокі, класові й економічні корені, свідомі й патріотичні сили намагалися пом’якшити, послабити їхні важкі наслідки, займалися різними формами благодійництва. Як розповів журналістові київський професор Ю. Квитницький-Рижов, на початку віку “… кожен із представників відомих українських родин– чи то урядовців, чи комерсантів – мав за честь щось добре зробити для “братів”, які були знедолені, потребували допомоги”. Саме так свого часу в Києві було створено Товариство сприяння початковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих людей, які не мали родин і засобів до існування (сьогодні ці будинки – справжні палаци). В них багато самотніх і немічних знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. В них опікувалися одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним. В унікальному дореволюційному “Календарі-довіднику Києва” майже на 50 сторінках лише перелічуються благодійні заклади міста. Важко навіть уявити, якою розгалуженою була мережа таких установ. Ось лише назви кількох з них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, боротьби з сухотами, денних приютів для дітей робітничого класу… Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічліжки шанувалися нашими предками, були справою честі[13], допомагали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті.

З революцій, громадянської війни Україна вийшла ослабленою економічно, з непоправними людськими втратами. В цей буремний, тяжкий період було організоване Українське товариство Червоного Хреста. Це відбулося в Києві на з’їзді, що проходив 15-18 квітня 1918 р. у приміщенні Маріїнської общини (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, № 75). У його роботі взяли участь представники Союзу міст і медико-санітарних організацій Союзу земств. Маріїнсько-Благовіщенську громаду не випадково було обрано для з’їзду, бо вона виділялася з-поміж інших активною діяльністю. При ній у 1877 р. виникли перші на Україні курси сестер милосердя, була збудована благодійна амбулаторія, лікарня, аптека (на цій базі по вул. Саксаганського, 75 працює інститут праці). Новостворений Червоний Хрест України звернувся до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки, зайнявся допомогою біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, боротьбою з тифом та іншими масовими інфекціями, створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Під час голоду 1921-1923 рр. Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 20-х років його силами були створені численні будинки для безпритульних, протиепідемічні диспансери, амбулаторії. За кошти Українського Червоного Хреста працювали 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів. Було відкрито 400 аптек і магазинів санітарії. Товариство налагодило широкі міжнародні зв’язки і використовувало допомогу із-за кордону для забезпечення населення найнеобхіднішим.

Поступово титанічними зусиллями трудящих становище в Україні поліпшувалося. Наприкінці 1930 р. повністю було ліквідовано безробіття[14]. Невдовзі покінчили з неписемністю, експлуатацією, зубожінням широких мас, а згодом подолали й жахливі наслідки німецько-фашистської окупації.

У нелегкі повоєнні часи, як і на фронтах Великої Вітчизняної, сповна проявилися гуманізмі милосердя Червоного Хреста України. До його лав стали колишні партизани, підпільники, демобілізовані через поранення фронтовики, трудівники міст і сіл, студенти. Тяжкими були наслідки епідемій, що виникли за роки окупації. Відбудові заважав високий травматизм на виробництві і в побуті. На мирних ланах і територіях підприємств ще довго вибухали залишені фашистами міни й бомби. І товариство Червоного Хреста спільно з санітарними установами та медичною громадськістю відновлює мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реабілітаційних закладів, веде профілактичну роботу, бореться за санітарну культуру. За прикладом Дніпропетровська, при ЖЕКах повсюдно створюються кімнати здоров’я, що дозволяє вдвічі більше обслуговувати самотніх хворих похилого віку за місцем проживання. У перші повоєнні роки сандружини Червоного Хреста взяли шефство над ветеранами-інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами – допомагали їм по господарству, забезпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, підтримували морально. Досвід інтенсивної соціальної роботи післявоєнного періоду добре прислужився під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. За ініціативою Червоного Хреста України розроблена і реалізується комплексна міжнародна програма “Чорнобиль”, що включає різноманітну соціальну допомогу населенню потерпілих областей[15].

За сім десятиліть Радянської влади в Україні була створена ефективна й доступна системадержавної освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення і страхування. Досвід і традиції в цих галузях суспільного життя – неоціненний матеріал для теоретичної і методологічної основи соціальної роботи в сучасних умовах. Вони заслуговують критичного аналізу, об’єктивної оцінки і творчого розвитку.

Однак за порівняно короткий період мирного існування у відсталій напівфеодальній країні не встигли виробитися і закріпитись демократичні традиції і нормигромадського життя. Натомість сталінський тоталітарний режим реанімував мало не найгірші вади минулих суспільств: страхперед будь-якою владою, безвідмовну покору “начальству”, зневагу до праві свобод людини, чимало іншого.

Минуле століття з його соціальними катаклізмами, колосальними зрушеннями у всіх сферах життєдіяльності людей немовби могутнім катком пройшлося по живому народному організму. Порушена природна структура соціуму, відбулися незворотні зміни в укладі життя, світогляді, культурі, психології мас. Якщо в багатьох країнах Заходу процеси індустріалізації, урбанізації, секуляризації, руйнування селянської культури тривали століття, проходили відносно плавно, то в Україні вони здійснювалися надзвичайно швидкими темпами, переважно в екстремальних умовах, що обумовило напружений, зигзагоподібний, навіть стресовий характерсуспільного розвитку. Фатальну роль при цьому відіграли сталінський терорта репресії, іноземні інтервенції, громадянські війни, соціальні наслідки яких долаються довго і болісно.

Отже, історія нашої країни багата власним досвідом становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні і в наші дні, коли гостро постала потреба у вдосконаленні як існуючих державних структур соціальної допомоги і створенні нових, що відповідали б сучасним умовам та вимогам, так і в розгортанні різних форм громадської й приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвідблагодійництва, допомоги, підтримки, створили унікальний соціальний простір, підгрунтя для виникнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, вносили свій культурний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи.