Ораторське мистецтво промовця як умова переконання

Поняття "ораторське мистецтво" або "красномовство" має два значення: по-перше, це вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої інформувати та перекону­вати слухачів засобами живого слова; по-друге, високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Від моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ора­торського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про "Риторику" Аристотеля, в якій він визначив її як мистецтво переконливого впливу, як здатність знаходити різні способи впливу на кожного. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слуха­ча, якого він називає "кінцевою метою всього".

Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам'ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно позначалося простотою, щирістю, образністю та переконливим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружи­ною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова "Мертві сорому не мають" стали легендарними, хвилю­ють та переконують людей і сьогодні.

Ораторське мистецтво поділяється на види, пов'язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Передусім нас цікавить академічне красно­мовство, яке включає власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (роз­повідь учителя). Лекція, що проголошується для масової ауди­торії, сприяє поширенню наукових знань. Від ораторського мистецтва прокурорів та адвокатів, які виступають у суді, нерідко залежить доля підсудних. Багато людей збираються послухати проповіді священнослужителів, і сказане ними слово іноді змінює поведінку та світогляд людини. У будь-якому з цих видів за всіх професійних відмінностей є єдина основа — мистецтво, яке слугує цілям впливу на людей, зокрема переконанню. "Цінністю є не сама по собі мова ора­тора і не звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна", — писав великий оратор античності Демосфен.

Складність ораторського мистецтва як способу переконан­ня полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті вплинути на людей. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилася на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Промовець нерідко має справу з людьми, в яких уже склалася певна си­стема поглядів та установок, до того ж не завжди правиль­них. Уводячи нову інформацію, промовець ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності слухачів, їхнього критичного сприйнят­тя думок оратора. Встановлюючи зворотний зв'язок, промо­вець залучає присутніх на зустрічі до процесу спільної мисленнєвої діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім ціннос­тям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності. Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Але жодне красномов­ство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостат­ньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, катего­ричності, безапеляційності. Тоді вона сприймається людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, спочатку вороже настроєних до промов­ця. Про це розповідає Георгій Кониський у книзі "Історія русів". Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків з такими словами: "Помисліть, брати і друзі, по­мисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хо­чете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне пролива­ти? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдино­вірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користями і потребами вашими. Ми підняли зброю не задля ко­ристолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей на­ших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність... Тощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступні­стю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством... І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відо­мщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї". Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: "Готові вмерти за вітчизну і віру право­славну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов'язок наш кличуть" .

Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багато­річна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам'я­тають слухачі, бо спілкування відбуватиметься на високому рівні культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що слухає.

Але іноді, навіть коли промовець володіє ораторською май­стерністю, частина з присутніх залишаються при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає, то хоті­ли б теж висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм слід надати.

Суперечка — це зіткнення різних думок, під час якого кожна зі сторін відстоює свою позицію. Найкраще природу суперечки розглянув С.І. Поварнін .

До основних факторів, що впливають на визначення виду суперечки, належать її мета, моральна та соціальна значущість предмета, форма та кількість учасників обговорювання. За метою суперечки поділяють на такі:

1. Суперечка як засіб пошуку істини. Вона використовуєть­ся для перевірки якоїсь думки, ідеї. Із глибини віків до нас дійшов афоризм: "У суперечці народжується істина".
2. Суперечка як переконання іншої сторони. Досягти його можна лише тоді, коли відправник сам глибоко перекона­ний у предметі обговорення, а інша людина готова до сприй­мання.
3. Суперечка заради перемоги. Є люди, для яких головне — перемога в будь-який спосіб. Вони керуються тезою "пере­можців не судять". Останнє слово завжди намагаються зали­шити за собою.
4. Суперечка заради суперечки. Іноді такий вид супереч­ки називають "суперечка-спорт". Людині подобається сам процес, для неї не так важливо, про що йдеться і які будуть результати.
5. Суперечка заради доказів, а не заради думки. Тих, хто сперечається, понад усе цікавить, як можна довести чи спро­стувати те чи інше положення;

Суперечка як гра. Тут мета — домогтися спростування опонентом його першої тези. У цьому разі можна користу­ватися для відповіді лише словами "так" чи "ні".

Отже, суперечка використовується для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опо­нента та одержання додаткової інформації. Але в будь-яко­му випадку ті, хто сперечаються, мають бути тактовними, по­важати гідність одне одного.

На специфіку суперечки впливає кількість осіб, які беруть у ній участь. За цією ознакою можна виокремити суперечку-монолог, суперечку-діалог та суперечку-полілог. Суперечка може бути масовою (якщо в ній беруть участь усі присутні) або груповою (сперечається лише певна частина присутніх).

Чи завжди слід промовцю вступати в суперечку з присут­німи? Доцільніше ухилитися від неї. Якщо цього не можна зробити, то треба поводитися за принципом "на війні — як на війні". Промовцю слід взяти участь у суперечці, викрива­ючи нечесні або помилкові докази опонента, використовую­чи логічні прийоми. Проте в цьому разі є межа, яку порядна людина не переступить. На жаль, дуже часто, особливо за браком доказів, на людей навішують ярлики: "демагог", "екст­реміст", "крикун" тощо.

Звичайно, суттєвими елементами культури суперечки є вміння слухати та вміння говорити, дотримуючись етичних норм і правил. У Давній Індії, наприклад, були спеціальні процедури, за допомогою яких встановлювали, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести чесну та пізна­вально орієнтовану суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозуміння, високої мораль­ної культури спілкування людині довіряли керувати інши­ми і виступати перед ними публічно.

Для успішного спілкування зі слухачами промовцю важ­ливо вміти користуватись як вербальними, так і невербальними засобами.

Найважливішим засобом спілкування промовця, безумов­но, є його мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мовлення часто називають ораторською, чи публічною, мовою. Воно слугує певній меті — пізнавальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській аудиторії), або нерідко пере­конанню. У мовленні промовця в аудиторії виявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнай­краще відповідав вимогам інформування, переконання, навію­вання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем по­стає завдання вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, тобто добре знати особливості моно­логічної форми мовлення.

У широкому розумінні — це вміння користуватися всіма пов'язаними з мовленням прийомами впливу на слухачів. Це "мовленнєва майстерність". У вузькому розумінні — це правильність, грамотність мови, тобто знання загальноприй­нятих норм (правил) літературної мови. Основне практичне завдання промовця в оволодінні культурою мовлення — навчитися точно формулювати свої думки, вда­ло добирати слова, граматично правильно будувати фрази, чітко промовляти звуки та їх сполучення, правильно ставити наголос і т. ін. Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування людей, що зібрали­ся на зустріч.

Взагалі, ніщо не виявляє так швидко і яскраво походження, освіту, самодисципліну й виховання, як слова, що вживаються та вимовляються. При цьому не треба плутати характерні мовні ознаки певних регіонів країни або акцент, успадкований від батьків іноземного походження, з поганою вимовою, що бере початок від неграмотності чи недбальства. Краще говорити просто й зрозуміло, ніж "гарно" і претензійно. Прикрашання мови іноземними словами аж ніяк не є ознакою високої куль­тури й освіченості, але слушно вжите рідкісне слово часто до­дає своєрідних барв виступу промовця. Проте це добре сприй­мається лише тоді, коли таке слово органічно вплітається в його мову. Якщо промовець говорить "е-е-е" та гарячкувато шукає потрібне слово, то слухачі перестають стежити за його думкою і відмовляються бути партнерами у спілкуванні. Про­ста й зрозуміла мова набагато приємніша й краще сприяє вста­новленню дружніх взаємин, ніж невміле використання непри­таманного промовцеві великого словникового запасу.

Найчастіше сигналізують лекторові про те, як відбуваєть­ся його взаємодія зі слухачами, невербальні засоби. Під час промови слухачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання виступу вони можуть лише так, щоб не заважа­ти: жестами та мімікою. Ці засоби використовуються про­мовцем як пошукові компоненти, що враховуються при орі­єнтуванні перед початком спілкування, і як символи, що вико­ристовуються для коригування вже встановленого контак­ту. Вони, зокрема, поділяються на такі сигнали, що йдуть від слухачів до промовця на підтвердження розуміння того, про що він говорить, і на такі, що йдуть від промовця із "запитом" до слухачів про розуміння, а також передають його ставлення до слухачів. Уміння читати невербальні за­соби допомагає промовцю розуміти, як його сприймають слу­хачі, і своєчасно вносити корективи у свою промову й пове­дінку.

Досить поширене явище серед промовців — страх перед слухачами. Він дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, вкриватися червоними плямами обличчя, виявлятися блоку­вання будь-яких проявів волі. Найгірше ж те, що це підсилює страх, і промовець зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше завершення "екзекуції", бо усві­домлює, що прояви страху помітні для слухачів. Знаючи про це явище, людині, яка має виступати, слід працювати над со­бою, використовуючи психологічні засоби впливу.

Підготовка до публічного виступу

Будь-який публічний виступ треба розглядати в єдності всіх його аспектів, як цілісний комплекс, що складається з кількох взаємопов'язаних між собою етапів :

— докомунікативний — формування методологічних прин­ципів, визначення позицій, добір та оцінювання матеріалу, що стане основою виступу;

— передкомунікативний — визначення стратегії й такти­ки майбутнього виступу та його основної ідеї, вирішення питань, пов'язаних з її трактуванням, відпрацювання змісту виступу, добір засобів та прийомів його передавання;

— комунікативний — центральний у процесі спілкуван­ня; це творча робота промовця перед слухачами; при ре­зультативній взаємодії підготовлений та розроблений змістов­ний матеріал лекції стає дієвим засобом впливу на установ­ки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;

— посткомунікативний — визначення результативності зустрічі зі слухачами. Цей етап іноді ігнорують, проте він потребує уваги, бо дає змогу визначити, чи досяг промовець мети, чи задовольнили свій інтерес і свою мету слухачі. Це допоможе наступного разу уникнути припущених помилок, кра­ще врахувати запити людей.

Як зазначалося, етап підготовки публічного виступу пев­ною мірою визначає її ефективність. Науковці, найкращі ора­тори, посилаючись на так звану теорію формування розумо­вих дій П.Я. Гальперіна, а також дослідження нейропсихолога А.Р. Лурія, рекомендують:

— готувати повний текст публічного виступу;

— надрукувати його, прочитати для себе вголос, пам'ятаю­чи, що читання однієї сторінки продовжується в середньому 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі;

— підкреслювати найважливіші думки;

— виокремлювати основні смислові блоки так, щоб пе­рехід від одного до другого був природним;

— визначити основні думки в кожному блоці, їхню аргу­ментацію, відповіді на можливі запитання тощо.

Досвідчені оратори вважають, якщо так працювати, то від самого початку текст не буде сумою окремих висловлювань, а цілісною структурою, в якій виділяються основні й другорядні питання, сильні та слабкі сторони, чисто "ораторські" та змістовні прийоми. Тоді втрачається залежність від тексту, і він підкоряється тому, хто виступає. Промовець зможе говорити спокій­но, невимушено, скорочувати текст, перебудовувати, доповнюва­ти, а згодом майже не користуватися ним. Думка завжди кра­ще сприймається, якщо втілюється в живу фразу, що народжу­ється у процесі мовлення. Зусилля промовця не витрачатимуться на те, щоб відтворити текст, який було підго­товлено раніше. Адже працює думка, а не пам'ять.

Усім подобається слухати промовця, який вміє включити до виступу цікаву оповідку й робить це доречно. Але слід також зважати на те, що немає нічого гіршого, ніж невдало сказаний жарт, бо слухачі почнуть реагувати на нього і пере­стануть слухати. Якщо є можливість проілюструвати тему виступу наочними матеріалами, треба цим неодмінно скори­статися. Це гарантує більшу увагу слухачів, бо вони не лише чутимуть, а й бачитимуть. Проте слід спочатку переконатися в тому, що в приміщенні є технічні засоби і вони перебувають у робочому стані, а ви вмієте з ними працювати.