УКРАЇНСЬКА МОВА—НАЦІОНАЛЬНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ДІАЛЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Лінгвістичне поняття «національна мова» визначається поняттям «нація». Нація як історична форма спільності людей, продукт тривалого розвитку суспільства.
Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст., і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності.
За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов’янську мовну підгрупу. Східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку.
Спільною основою сучасних східнослов’янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов’янської народності.
Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз’єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської.
Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови.
- У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не было, нет и быть не может", это "наречие" — "тот же русский язык, только испорченный" впливом на нього польської мови, що "общерусский язык так же понятен для малороссов, как й для великороссов и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, в особенности поляками, так называемый украинский язык".
- У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави.
Право громадян колишнього Радянського Союзу, в тому числі й громадян УРСР, спілкуватися, здобувати освіту рідною мовою визначалося Конституцією — Основним законом СРСР (статті 36, 45), а також іншими державними та партійними документами. Ніяких офіційних документів, постанов, розпоряджень про обмеження функціонування української мови на Україні не видавалось. Натомість з’являлися документи, спрямовані на поширення сфери вживання, поглиблення вивчення російської мови (Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 10 листопада 1966 р., відповідно до якої у класах сільських шкіл УРСР чисельністю більше 25 учнів утворювали дві групи для вивчення російської мови; резолюція науково-практичної конференції з питань удосконалення вивчення російської мови в національних школах, середніх, спеціальних і вищих навчальних закладах — Ташкент, 1975 р.; республіканські, обласні заходи подібного спрямування).
Верховна Рада УРСР у 1989 р. ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР". І статтею 2 цього Закону за українською мовою було закріплено статус державної. Водночас Закон визнавав рівність (юридичну і практичну) усіх мов, якими користується населення держави.
У ХУІ ст. відновлюється об’єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров’я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.
Провідною тенденцією у розвитку національної мови є прагнення її до єдиної, уніфікованої, універсальної форми, тобто спільної і єдиної для всіх літературної форми, поширеної в усному і писемному різновидах по всій території держави.
Українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Відмінності виявляються на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному і т. д. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території проживання їх, утворює д і а л е к т, у межах якого виділяються менші єдності — говірки.
Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя): північний, південно-західний, південно-східний.
1. Північний діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської.
Фонетичні особливості Північним говорам характерне вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел
Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати, цюю щірую людину, кожнеє малеє дитя.
Л е к с и ч н і особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча), драглі (холодець), кендюх (шлунок), шебета (торбинканахліб), ясниця (веселка), соновик (стебло соняшника), жаркий (коричневий), хупавий (красивий), шупить (розуміти), харапудитись (лякатися), цвіліти (дратувати).
2. Південно-західний діалект
Поширений на території сучасних областей Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської.
Фонетичні особливості. Переважає чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу°лу°вік, ку°рова; у закритих складах замість давнього [о] в словах книжного походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, порідний,
Морфологічні особливості. Іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням-оу, -су замість-ою, -.рукоу, ногоу, землеу, піснеу, душеу;
Лексичні особливості. У словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрець (потік), майва (прапор), гатка (казка, байка), нано, бадіко (батько), вуйко (дядько), кубіта (жінка), чічка (квітка), ґазда (господар), плай (стежка), файний (красивий), варгатий (губатий), вакатись (відважуватись).
3. Південно-східний діалект
Поширений на території сучасних Полтавської, Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської областей.
Особливості південно-східного діалекту більше відповідають нормам літературної мови, ніж відрізняються від них. Однак окремі його говірки мають властивості, що відмежовують цей діалект від літературної мови.
Фонетичні особливості.
У цьому діалекті відсутні африкати [дж], [дз], а в І особі однини дієслів змінюється і місце наголосу: бжола, сажу, саджу.ходжу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник; ствердіння [р'] на початку складу: радок, радно, ражанка; пом'якшена вимова шиплячих: спі[ш'а]ть, кри[ч'а]ти, [ч'о]го.
Морфологічні особливості.
Відсутність чергування приголосних у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни: просю, носю, возю, платю
Лексичні особливості. Діалект відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови. Приклади їх: допіру (тільки що), баняк (чавун), ярчак (зграя), пшеничка (кукурудза), слабий (хворий), пакіл (кілок), гасник, гасниця (гасова лампа).
4. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА ЇЇ НОРМИ.
Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов.
Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна.
На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів.
Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю.
Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися за межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору .
Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою.
Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова».
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.
Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.
Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.
Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського.
І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови.
Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову.
Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.
Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.
Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична - це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу.
Літературна мова має дві форми вживання:
1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;
2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.
Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні.
Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.
За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.