Групова комунікація
Міжособистісна комунікація
Правда і неправда в благовиявляється в повсякденному етикеті, у стереотипній увічливості, про яку Н. Мандельштам писала як про «звичайну неправду нашої епохи». Прославлене жіноче кокетство і примхливість, схильність до удавання і прихильність до лестощів не раз служили мішенню для чоловічої дотепності. Стендаль затверджував категорично: «Бути цілком щирої для жінки — те ж, що показатися на людях без плаття». Д. Дідро: «Жінки п'ють улесливу неправду одним ковтком, а гірку правду — краплями». Галантний Г. Флобер знаходить для прекрасної підлоги виправдання: «Жінок привчають брехати, ніхто ніколи не говорить їм правди, а якщо іноді і приходиться їм почути її, то вони уражені нею як чимось незвичайним». Звичайно, жіноча частка на початку XXI століття значно відрізняється від способу життя жінок XIX сторіччя, але хіба психологія жіночності змінилася докорінно? Э. Рязанов, що написала: «Любов — облудна країна, де кожна людина — ошуканець», так само прав, як О. Бальзак, що сказала: «Любов — це гра, у якій завжди махлюють».
Правда і неправда з розрахункудоставляють масу засмучень у повсякденному житті: від професійних шахраїв, ошуканців і шулерів типу Соньки Золотої Ручки до витонченого маніпулювання свідомістю ближнього по рецептах Дейла Карнегі. Кому не приходилося зіштовхуватися з лицемірством, лукавством, наклепом, хитрістю, хамством і дурістю, що засмічують повсякденну комунікацію? Усе це — плоди комунікаційного насильства в міжособистісній комунікації. Як отут не згадати М. М. Зощенко, що писав у свій час: «Що стосується підступництва, те — на жаль! — воно в нас безсумнівно ще є, і не будемо закривати ока — його порядно... І навіть у нас спеціальні назви підібрали для позначення цього — дворушники, комбінатори, авантюристи, аферисти, арапи і так далі. З цього цілком бачити, що в нас цього добра ще досить. Але тільки в нас саме те добре, що є повна впевненість, що з часом цього в нас не буде. І з чого б йому бути, раз на те ніяких причин не залишиться»[11] . Зощенко, звичайно, лукавив. Але адже він сам скаржився на «занадто м'яке перо панів письменників, що інш раз писали далеко не те, чого думали. І навпаки».
Правда і неправда в благодіється людьми віруючими, і розсадниками їх є місіонери і проповідники, маги, ворожки, астрологи. Утопії, складені шляхетними мрійниками (Т. Мор, Т. Кампанелла, А. Сен-Симон, Ш. Фур'є, Р. Оуэн, К. Маркс і Ф. Энгельс) — це неправда в благо. А. С. Пушкін мріяв про торжество правди-справедливості, коли викликував:
Пітьми низьких істин мені дорожче
Нас обман, що піднімає.
«Правда мистецтва», про яку вже говорилося, звичайно, служить у благо різним групам його шанувальників. Медичні заклики типу «Мінздрав попереджає: паління небезпечне для вашого здоров'я» — прояв щирої турботи про благо курящих громадян, але цим закликам довіряє усього лише четверта частина курців.
Правда і неправда з розрахункупоширюється не тільки на військову справу, розвідку, контррозвідку та інші силові структури, але і на сферу бізнесу, підприємництва і торгівлі, де етично чисті взаємовигідні угоди настільки ж рідкі, як непідкупні суди. Недарма американський мільйонер Морган говорив: «Те, чого не можна зробити за гроші, можна зробити за дуже великі гроші».
Боротьба політичних партій, наукових шкіл, плинів у мистецтві не обходиться без наклепу, образ, обману і прямого насильства. Згадаємо боротьбу «карамзинистов» і «шишковистов» на початку XIX століття; гоніння на «нігілістів», що нібито підпалювала крамниці в Санкт-Петербурзі; провокаторів царської охранки С. Дегаева, Е. Азефа, Р. Маліновського; нарешті, лысенковщину і репресовані в Радянському Союзі науки — педологію, генетику, кібернетику, теорію соціальної комунікації.