Лекція № 7
Запитання та завдання
1. Як вплинули суспільні події початку ХХ ст. на розвиток української культури?
2. Які модерністські течії ви знаєте?
3. Розкрийте основні риси модернізму.
4. Охарактеризуйте розвиток архітектури та образотворчого мистецтва України пер. пол. ХХ ст.
5. Як розвивалась українська література ХХ ст.?
6. Розкрити історію українського кіно.
7. Проаналізуйте ваш улюблений фільм.
8. Що таке «масова» та «елітарна» культура?
9. Які основні риси постмодернізму?
10. Які напрямки сучасної естрадної музики ви знаєте?
11. Розкрийте історію розвитку телебачення.
12. Охарактеризуйте український авангард початку ХХ ст.
13. Як вплинула політика українізації на розвиток української культури?
14. Охарактеризуйте літературний процес країни у 20-30-х рр. ХХ ст.
15. Проаналізуйте розвиток українського кінематографа в пер. пол. ХХ ст.
16. Яких змін зазнала освітня система України у першій половині ХХ ст.
17. Охарактеризуйте літературну дискусію 1925-28 рр. в Україні.
18. Як розвивалася українська культура під час Другої світової війни?
19. Що таке соціалістичний реалізм?
20. Що таке тоталітаризм?
21. Яке значення громадської діяльності «шістдесятників»?
Література
1. Баканурський А.Г. Культурологія: Курс лекцій. – К., 2004..
2. Виткалов В.Г., Митровка М.М. Українська культура: Навчально-методичний посібник. – Рівне: Волинські обереги, 2001. – 186 с.
3. Гречанко В. А. Історія України. Всесвітня історія ХХ ст. – Х., 1998.
4. Донцов П. Дві літератури нашої доби. – Львів, 1991.
5. Жулинський М. Г. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990.
6. Історія української архітектури / Ред. В.І. Тимофієнко. – К.: Техніка, 2003. – 472 с.
7. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Знання, 2002. – 356 с.
8. Матвієнко Л. П., Михайлик А. Г., Макаренко О. П. Культура Південноукраїнського регіону. Питання міжетнічної комунікації: Навч. посіб. – Миколаїв: Вид-ць Прокопчук Т.Ю., 2010. – 332 с.
9. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури. Навч. посіб. – К.: Знання, 2000.- 360с.
10. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 1998. – 728 с.
11. Хоменко В. Я. Українська і світова культура: Підручник. - К.: Україна, 2003. – 336.
УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІКА ЕТАПУ ВІДРОДЖЕННЯ (XVII - ПОЧАТОК XVIII СТОЛІТТЯ)
1. Вплив європейських культурних процесів на освітньо-культурне відродження в Україні. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич.
2. Енциклопедія И Беринди та риторика І. Галятовського.
3. Педагогічні погляди Е. Славинецького та С Полоцького.
4. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича.
1. ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСІВ НА ОСВІТНЬО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ. ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ: П. РУСИН І Ю. ДРОГОБИЧ
Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв'язку і під впливом сві-тових культурних процесів. На зміст, характер і спрямованість української суспільної думки, освіти й культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі у XVI-XVII ст. Гуманізм епохи Відродження знаменував собою становлення нових відносин у Європі. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був Бог, гуманістична філософія звертає увагу на людину, її утвердження в поцейбічному світі, на пошук людського щастя, яке гуманісти вбачали в свободі й освіченості особистості, в справедливому суспільному ладі. Гуманізм зародився, в Італії і швидко поширився на інші країни Європи. З пробудженням національної свідомості, інтересу до рідної історії, культури, мови, з виникненням потреби у розвитку освіти й науки гуманістичні ідеї знаходять поширення і на Україні. їх провідниками здебільшого були представники української інтелігенції, які навчалися в польських та західноєвропейських університетах.
У списках зарубіжних студентів, починаючи з XIV ст., можна віднайти українців, які за національною приналежністю значилися як RUTENUS, ROXOLANUS, RUSSICUS (Рутенія і Роксоланія - це назви України, поширені в Західній Європі в ті часи).
Чимало українців, які навчались за кордоном, стали відомими вченими, професорами, медиками, поетами, художниками, представниками гуманістичної культури на Заході..
Серед них Юрій Дрогобич, або Юрій Котермак чи Георгій з Русі (1450-1494), що народився в Дрогобичі на Прикарпатті, в родині ремісника. На честь рідного міста вибрав псевдонім Дрогобич. Середню освіту отримав у М.Дрогобичі та Львові. Навчався в Краківському й Болонському університетах. Здобув ступінь доктора філософії й медицини. Займав посаду ректора медицини та вільних мистецтв у Болонському університеті, викладав математику й астрономію. Повернувшись до Польщі, викладав медицину й астрономію в Ягеллонському університеті. Університети, де вчився й викладав Ю.Дрогобич, були найбільшими гуманістичними центрами в Європі. Вчителями Ю.Дрогобича були такі відомі італійські гуманісти, як філософ Джовані Гацоні, астроном і медик Джироламо Манфреді, астроном із Кракова Мартін Регіс та ін. Учнями Дрогобича були такі згодом відомі діячі, як поет-гуманіст Конрад Цельтіс з Німеччини, польський астроном Ніколай Копернік та ін.
Ю.Дрогобич - перший вітчизняний автор друкованої книги. В 1483р. у римській типографії Зільбера була надрукована його книга "Прогностична оцінка нинішнього 1481 року" латинською мовою, яка починалася вступом у вигляді вірша, що дає підстави вважати його першим гуманістичним поетом України. Його перу належить декілька наукових трактатів у галузі астрономії та географії. Ю.Дрогобич - вчений зі світовим ім'ям, ряд його праць зберігається в університетських бібліотеках Західної Європи. До українських гуманістів також належали Павло Русин із Кросна - нині територія Польщі ( близько 1470 - близько 1517 ), Лукаш з Нового Міста (р.н.невід. - 1542). Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) та ін.
Педагог і поет-гуманіст Павло Русин народився на території, заселеній лемками - українська етнічна група, яка нині проживає на території Закарпатської області, Польщі, Чехії, Словаки'. Закінчив Грейсвальдський університет у Німеччині. Все його подальше життя пов'язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1506 році йому присвоєний учений ступінь магістра.
Серед учнів П.Русина були видатні слов'янські поети XVI ст. Ян Лантишек, Ян з Вицліни, майбутні письменники та педагоги, вихідці з України та Білорусії. П.Русин видавав твори хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія.
У 1491 р. у Кракові П.Русин приймав участь у роботі типографії Ф.Швайпольта по друкуванню та виданню кириличним шрифтом перших книжок слов'янською мовою. Серед них був Часослов для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Після зруйнування католицьким духовенством давньоруських* книгосховищ на західноукраїнських землях П.Русин вважав їх видання великою перемогою у відродженні освіти на Україні. Як і Ю.Дрогобич, він писав латинською мовою. Літературна спадщина П.Русина величезна. Тільки в збірці "Пісні Павла Русина з Кросно" нараховується більше 4 тис. рядків. Його твори були знайдені в архівах і почали вивчатися українськими та польськими вченими трохи більше ніж 30 років тому.
Високу оцінку дістав внесок українців у європейську гуманістичну культуру часів Відродження. "Вихідці з Українських степів", повертаючись на батьківщину після навчання в Європі, яке іноді тривало 10-15 років, не полишали своєї діяльності. Навколо них гуртувалася прогресивна українська молодь, формувалися послідовники.
Таким чином, гуманістична культура доби Відродження зробила значний вплив на розвиток українського духовного життя. А доробок українських гуманістів цілком справедливо вважати частиною культурної спадщини України.
2. ЕНЦИКЛОПЕДІЯ П. БЕРИНДИ ТА РИТОРИКА І.ГАЛЯТОВСЬКОГО
У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики позитивну роль відіграла діяльність Павла Беринди -відомого просвітителя кінця XVI і першої половини XVII ст. Припускають, що він народився у 50-70 роках XVI ст. в молдавській сім'ї на Прикарпатті, або у Молдові. Соціальне походження невідоме. Освіту здобував у Львівській братській школі, після закінчення якої працював певний час у друкарні Ф.Балабана в Стрятині, поблизу Бережан.
Підтримуючи тісні зв'язки зі Львівським братством, П.Беринда деякий час працював вчителем братської школи, пізніше - в друкарнях Львова, Перемишля, аз 1616 по 1619 р. -в друкарні Києво-Печерської Лаври.
Найбільш відомою працею П.Беринди, яка має велике педагогічне значення, є словник "Лексикон славено-россійский имен толкование". Він являв собою енциклопедичне зібрання відомостей про зовнішній світ, природу та людину. При його написанні П.Беринда ставив за мету не тільки полегшити вивчення наук, але й зробити його свідомим.
До історії України Іоаникій Галятовський (близько 1620™ 1688) увійшов як педагог, письменик-полеміст, публіцист, суспільний діяч.
Освіту отримав у Київській колегії під керівництвом Л.Барановича. В 1649 - 1651 pp. був професором риторики в Київській колегії, в 1951 р. прийняв чернецький сан, у 1659 р. повернувся до Києва та Київської колегії.
У 1664 р. І.Галятовський виїздить з Києва та мандрує по Україні і Білорусії у пошуках матеріалів з життя народу для своїх книжок. З 1669 р. до останніх років свого життя обіймає посаду архімандрита Єлецького монастиря у Чернігові.
Творча діяльність І.Галятовского співпала із закінченням національно визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. У повоєнний час Київська колегія опинилася в тяжкому стані. І.Галятовський багато зробив для її відродження.
Великим внеском у розвиток педагогічної теорії та практики в Україні став його посібник з риторики "Наука, или способ зложеним казания", у якому подано конкретні рекомендації для підготовки та виголошення різного роду ораторських промов. Особливо важливим вважав він те, щоб кожне слово було зрозуміле для слухача, щоб промовець не тільки сам добре уявляв собі суть того, про що веде мову, але й вмів передати її слухачам, розтлумачити та донести до їх свідомості. У кожній промові, за Галятовським, мають бути вступ, основна частина та висновки.
Цей та інші посібники І.Галятовського широко використовувалися в навчальних закладах України, Білорусії та Росії, чим сприяли подальшому розвитку вітчизняної педагогіки.
3. ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Е. СЛАВИНЕЦЬКОГО ТА С.ПОЛОЦЬКОГО
У педагогічній думці цього періоду можна виділити офіційну систему освіти і виховання, яка виражала інтереси панівних класів, прогресивну педагогічну теорію і практику та псевдонародні педагогічні теорії й ідеї.
Між представниками цих напрямів йшла тривала й гостра боротьба. Вона позначилась на виховній і освітній діяльності, відбилось у педагогічній та художній літературі.
Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в статутах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і політичного характеру, зокрема, в творах видатних діячів братських шкіл Лаврентія та Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького та ін.
У літературно-художніх, полемічних, історичних працях письменників і просвітителів України цього періоду знаходимо думки про соціальну роль, характер і значення виховання й освіти. У розвитку педагогічної думки у XVII ст. можна чітко виділити два напрями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпифаній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов'янських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки (Симеон Полоцький).
Коли у Московській державі визнали важливість потреби мати вчених людей і задумали видрукувати Біблію, то цар Олексій попросив для такої організації вчених із Києва. Отже, 12 липня 1649 року приїхали в Москву українці-справщики, серед яких був і Єпифаній Славинецький. Це була високоосвічена людина, "муж многоучений, а ще кто им во времени сем, на токмо граматики и риторики, но и философии и самые феологии извесный быть списатель и искустный расудитель". Славинецький придбав славу чоловіка "вельми ученого и мудраго" і мав великий вплив у Москві, він добре знав декілька мов, був "опасный претолковник эллинского, славянского и польского діалектов" і лишив по собі "лексикон греко-славяно-латинский".
Через 15 років, у 1664 p., прибув до Москви українець Симеон Полоцький (1629-1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія І Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав ве-« ликий вплив у Москві і в державному житті, і в літературі, де особливо вславився як поет. Написав багато праць, і серед них такі, як "Обед душевный" (1681) та "Вечеря душевная''' (1683), чим зажив собі великої слави. "Псалтир рифмованая" Симеона Полоцького була широко скрізь розповсюджена у Московії, і по наказу царів Івана та Петра її було покладено на ноти.
Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький були першими казнодіями (промовляли проповіді по церквах на відміну від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книжок).
Представників обох напрямів єднало прагнення поліпшити освіту і виховання народу, сприяти піднесенню рівня його культури, відстояти національну незалежність.
Є.Славинецький не лише виправляв помилки у церковних книгах, а й перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, створював підручники.
Серед праць Є.Славинецького найбільший інтерес, з педагогічного погляду, становить твір "Громадянство звичаїв дитячих". Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А.Коменського "Правила поведінки ...", а також з твором Ераз-ма Роттердамського "Похвала глупоті". Однак твір Е.Роттердамського мав розповідальну форму, а "Громадянство звичаїв дитячих"- катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є.Славинецького сприяли утвердженню прогресивних ідей у справі виховання підростаючого покоління.
4. ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ Ф.ПРОКОПОВИЧА
Входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави, за наслідками російсько - польської війни 1654-1667 pp., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей період зростає роль Києво-Могилянської колегії як культурно-освітнього центру України.
Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф.Прокопович, Г.Кониський та інші у своїх лекціях з філософії критикували католицизм і його носіїв в Україні, орден Єзуїтів та Уніатів, хоча проблеми тогочасного суспільства бувало залишалися поза академічними аудиторіями.
Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича. Народився він у м. Києві у сім'ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він і
виховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ'я. З 1705 р. читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи гуманізму на Україні.
У своїх лекціях Ф.Прокопович завжди згадував про старокла-сичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Ротердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від'їзду (1715) до Петербурга. У Росії він був активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718), архієпископ (1724), віце-президент(1721) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.
Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розу- • мом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду "Епінікіон", де оспівував Полтавську перемогу.
Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф.Прокопович може іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, він може висловити жаль, що "ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології", бо на "божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку". Ідеалізуючи Петра І, активного душителя України, підтримуючи його реформи, Ф.Прокопович з теплотою пише про "нашу Батьківщину" -Україну, проголошує похвалу Дніпрові: "Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий...Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих....О, славо і гордосте наша одвіку", присвячує вірші Києву ("Опис Києва"). Суперечливість відчутна і в його наукових творах.
Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф.Прокопович був енциклопедично обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.
У "Духовному регламенті" (1721) для Синоду Ф.Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. За цим регламентом Прокопович пропонував три типи навчальних закладів: архірейські школи, семінарії та академії. На жаль, за його життя регламент так і не був зреалізований у межах Російської імперії. Слід зазначити також, що його буквар "Перше уміння отрокам" витримав 12 видань за перші 5 років.
Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.
УКРАЇНСЬКА ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА ПЕРІОДУ РУЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII СТОЛІТТЯ)
1. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди.
2. Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей.
3. Педагогічна діяльність М. Ломоносова.
4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної системи.
5. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті (друга половина XVIII століття).
1. ІДЕЯ НАРОДНОСТІ ТА ПРИРОДОВІДПОВІДНОСТІ ВИХОВАННЯ Г. СКОВОРОДИ
Григорій Савич Сковорода (1722-1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник, народився в сім'ї малоземельного козака в с.Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув ушколі-дяківці. По закінченнісільської школи в 1738 роцівступив доКиєво-Могилянської академії. В 1742 p., як вдалого співака, його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській академії переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов.
Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського та ін. Отже, до 1750 року юний Сковорода скінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750 р. як церковний служитель, у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г.Вишневським) він поїхав до Угорщини. Зазначимо, що Києво-Могилянська академія у ті роки давала ґрунтовні знання. Кращі її професори ознайомлювали студентів з передовими досягненнями світової науки.
Очевидно, саме це спонукало допитливого Г.Сковороду залишити експедицію і таємно пішки мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідує Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Природно, майбутній вчений прослуховує курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах (зокрема, у Галле він вивчав філософію у Вольфа).
З 1752 р. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного підручника "Рассуждение о поэзии и руководство к исскус-тву" чимало новацій. Це звичайно не сподобалося Переяславському єпископу, котрий звільняє Сковороду з посади викладача.
Після звільнення Сковорода працює домашнім учителем, навчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергієвській лаврі (Підмосков'я).
З 1759 по 1769 рік Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму. Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс "благонравності". Останній курс Сковорода читає принципово по-новому. Для цього він підготував підручник "Начальная дверь ко христианскому добронравию". Природно, що цей його курс не був підтриманий церковниками і він був звільнений за вільнодумство.
З цього часу Сковорода деякий час працює добровільно з найкращими студентами Харківського колегіуму у позанавчаль-ний час у монастирських садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрує лівобережною Україною, навчаючи при цьому простий український люд.
Першу збірку "Сад божественних пісень" він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, він зібрав багатий матеріал для власної творчості. Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні та літературні твори - трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник "Басни Харьковскія".
Будучи вже немічним, останні роки свого життя Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалинського у с Іванівці. Він, як свідчать матеріали листування з М.Ковалинським, розмірковував над "Біблією". Помер він 9 листопада 1794 р. і похований у селі Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золо-чівського району). У наші дні у колишньому маєтку М.Ковалинського знаходиться музей Ґ.С. Сковороди.
Г. Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Маючи знання з філософії, іноземних мов, літератури, тодішньої педагогіки, він до того ж чудово співав, грав на скрипці, флейті, сопілці, бандурі, чудово малював. Його багатопланова літературна, філософська, "педагогічна спадщина належить до визначних надбань прогресивної вітчизняної культури XVIII ст.
Науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи XVIII століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у XVIII ст. на основі значних наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного прогресу.
Природно, що вирішальну роль у цьому зв'язку зіграли професори Києво-Могилянської академії. Цьому сприяли також його викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25-ти років серед простого українського люду.
У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирізняються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Сковорода до останніх років свого життя глибоко вивчав "Біблію" і був набожною людиною, хоча з іронією (іноді й з презирством) ставився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та слідуючи античній філософії про пізнання світу і внутрішнього духовного стану самої людини, він у той же час був матеріалістом. Людина, за його переконанням, є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макроко-смосі".
Загалом у педагогічних поглядах Г.Сковороди чітко відбилися тогочасні соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення українського козацтва, заміна українсько-державної автономії царсько-чиновницьким централізмом.
Проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його притчі "Благодарный Єр о дій", вірші "Убогий жайворонок", збірці "Сад божествених пісень", байках та численних листах. Заслугою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природовідповідності у вихованні.
Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обґрунтовано представниками епохи Відродження. Заслугою Г.Сковороди є те, що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало та в силу виховання. За Г.Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г. Сковородою можна вважати той факт, що протягом 1764-1769 pp. в монастирських угіддях передмістя Харкова він згуртував навколо себе найздібніших вихованців Харківського колегіуму, у якому раніше працював. Вони вивчали різні науки, співали чотирьохголосі кантати самого Г.Сковороди і т.ін.
Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано Я.А.Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує поняття "народності". Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, інакше кажучи ментальністю народу.
Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.Ж.Руссо. Останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи, готувати дитину до майбутнього життя. Про різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.
На відміну від своїх попередників Сковорода висуває ідею "спорідненого", тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа," писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.
За Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.
Виходячи з власних принципів, Сковорода у притчі "Благодарный Єродій" писав: "Главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности".
У вірші "Убогий жайворонок" та ін. творах він уточнює завдання виховання зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: 1) розумове виховання дітей; 2) становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до "спорідненої" праці); 3) моральне виховання.
2. Г. СКОВОРОДА ПРО РОЗУМОВЕ, МОРАЛЬНЕ ТА ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
Розумовий розвиток людини, за Г.Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе - щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей незалежно від їх соціального стану. Загалом школи мають бути рідномовними та доступними для навчання. Крім рідномовності, вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості.
До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.
Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та їх індивідуальні особливості.
Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог-просвітитель. Це уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний спосіб життя. Дещо по-новому Сковорода використовував листування як метод навчання. В численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність й індивідуальність кожного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.
Сковорода одним із перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню у процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем.
Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з народом. Учитель - це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати "спорідненість" до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.
Зазначимо, що й сам Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дієвого переконання.
До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін.
Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до "спорідненої" трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г.Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу ("кураж"), а також гуманізм та милосердя.
Моральне виховання має базуватися на використанні подяки. "У подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідаю. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, як вдовольняється власним своїм, котра посилається їй від Бога? З невдячності смуток, неувага і жадоба, з жадоби - заздрість, а з заздрості - лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва беззаконів".
Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, - радив він, - необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.
Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про "серце" людини. Серце, за Сковородою, - це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії.
Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка "не в знании живет, но в делании". Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень, Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.
Загалом, виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "вінець" щастя, як сенс життя людини.
3. ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.В.ЛОМОНОСОВА
М.В.Ломоносов (1711-1765) народився в с. Холмогори Архангельської губ. у сім'ї рибалки. Елементарну освіту здобув у сільських домашніх учителів за підручниками М.Смотрицького та Л.Магницького. Вже 19- річним юнаком вступив до Московської слов'яно-греко-латинської академії. Протягом 1733 року навчався у Києво-Могилянській академії. Пізніше, з 1736 по 1741 pp., навчався у Німеччині (вивчав хімію, математику, фізику, філософію у знаменитого Лейбніца). З 1742 р. призначений ад'юнктом, а з 1745 р. - професором хімії, пізніше академіком Російської Академії Наук. Чимало років свого життя вчений віддав справі розвитку гімназії та університету при Російській АН, працюючи в той же час викладачем у цих закладах.
Саме енциклопедичність наукових інтересів спонукала його,до цілої низки відкриттів у різних напрямках науки: філософії, хімії, математики, географії, фізиці та ін. Прогрес людства вчений вбачав у розвиткунауки й освіти. У вихованні науковець відстоював принципнародності, підкреслюючи, що російському народові властивілюбов до Вітчизни, гуманність, вірністьгромадському обов'язку, працьовитість, допитливість, відвага, скромність.
Метою виховання, на його думку, має бути підготовка громадян своєї Вітчизни.
До змісту освіти він включав вивчення рідної мови, літератури, історії, математики, іноземних мов, природознавства, піїтики, риторики, географії.
Система освіти, на його думку, повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої (гімназії) та вищої (університету). Головне завдання школи полягає у тому, щоб виховати у дітей любов до праці, навчати їх "правил і прийомів поведінки", дати освіту.
Заслуговують на увагу методичні праці вченого, зокрема, "Регламенти" для академічної гімназії і для гімназії Московського університету (1755). Важливо, що проект та статут Московського університету теж розроблялися Ломоносовим. Суттєвим є те, що вчений передбачив саме ті факультети у цьому вузі, котрі найповніше віддзеркалювали тенденції світової практики вищих навчальних закладів і найновіші досягнення світової науки. Важливими принципами діяльності університету, він вважав відкритість та автономність. Для цього ж закладу вчений написав "Математичну хімію" та "Фізичну хімію".
М. Ломоносов створив також ряд підручників для інших типів шкіл: "Краткое руководство к красноречию", "Российская грамматика", "Краткий российский летописец с родословием", "Древняя российская история". Зокрема, "Российская грамматика" М. Ломоносова протягом півстоліття була найкращим посібником і витримала чотирнадцять видань.
М. Ломоносов вважав, що основними методами навчання є бесіди, розповіді і лекції, які доцільно супроводити вправами; навчання повинно забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу. Навчальний матеріал доречно викладати коротко і стисло, а кожне теоретичне положення підкріплювати фактами; у навчанні учнів потрібно враховувати їх вікові особливості, природні нахили, своєчасно переходити від легкого до важкого, від простого до складного.
У вихованні, як вже зазначалося, М. Ломоносов обстоював принцип народності. Зокрема, йому належить ідея організації різноманітних з'їздів домашніх акушерок. Також він розробляв основи російської народної медицини для попередження хвороб серед дітей простого російського люду. Могутнім засобом народного виховання вчений вважав працю, приклад батьків.
Доречно згадати й благодійницьку діяльність Ломоносова. У його будинку (у Петербурзі) постійно проживали найздібніші діти з малої батьківщини, котрі за кошти вченого отримували вищу освіту.
4. СТАТУТ 1786 РОКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПРО ЗМІСТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ШКІЛЬНОЇ СИСТЕМИ
У 1786 році було затверджено "Статут народних училищ у Російській імперії", згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні народні училища -4-х класні школи, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових - малі народні училища -2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.
Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту впливало на освіту України, сприяючи відкриттю нових шкіл у ряді міст. Проте охопити все населення училища не могли і тому не стали масовою школою. Широкі маси українського народу, по суті, були позбавлені можливості здобувати освіту, та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення.
Населення України ставилось негативно як до головних, так і до малих народних училищ, вважаючи, що вони готували лише канцеляристів і сутяг, ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й за цих засобів боротьби з дяківськими школами, в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах.
Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербургу і Москви, або ж до західноєвропейських вищих навчальних закладів. Українська шляхта відчувала потребу власного університету в Україні. Але жоден з проектів створення в Україні університету не діждався реалізації за часів Катерини II, оскільки нейтралістська політика російського уряду взагалі була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування вищого навчального закладу - може, з міркувань, що саме український народ має особливу "схильність до наук".
Дещо інший шлях у II половині XVIII ст. пройшла освіта і школа у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті, які опинились під юрисдикцією австро-угорської монархії. Український народ одразу відчув увесь тягар австрійської бюрократичної державної машини. Австрія дозволяла польській шляхті брати участь в управлінні краєм, внаслідок чого український народ терпів подвійний гніт.
Із посиленням експлуатації українського народу австро-польська шляхта спрямувала свою діяльність на знищення всього українського. Австрійські колонізатори з презирством ставились до культури, мови, традицій західних українців, намагалися притупити їхнє прагнення до возз'єднання з усім українським народом. У школах Галичини навчання велось переважно польською, іноді німецькою мовою.
Уже на початку XIX ст. в Східній Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено плату за навчання у головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простого люду. Посилювався суворий нагляд за діяльністю навчальних закладів, весь навчальний процес був пройнятий релігійністю.
Поступово народні школи Галичини перейшли у відання консисторій, які забороняли викладання українською мовою. До 1817 року в Галичині не існувало жодної тривіальної школи з українською мовою навчання.
Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх вважався дуже низьким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її національний характер.
Очолена духовенством, боротьба за рідну мову підготувала ґрунт для появи "Русалки Дністрової". Австрійський уряд виступив за освіту українського населення, але на німецький лад. Українізація школи урядові була не до вподоби.
Після повстання декабристів у 1828 році було проведено контрреформу школи, головне завдання якої цар Микола І визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану.
Статут 1828 року насаджував в учбових закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Учбове навантаження учнів було різко збільшене з метою заповнення їх часу, позбавлення можливості займатись самостійним читанням і зустрічатись з однолітками поза учбовим закладом.
У 1831 і 1832 роках більшу частину гімназій на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них насаджувались церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян.
У першій половині XIX ст. на Лівобережній Україні було створено цілий ряд гімназій (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в Україні були "інститути шляхетних дівчат". Вже у 1818 році в Харкові існував інститут, де вчителював А.Гулак-Артемовський. У цьому році аналогічний інститут було відкрито в Полтаві, у 1825 році в Одесі, у 1833 році - в Києві.
Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850) , у 1860 р. вони з'явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним; восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином тим, що в них не було класичних мов, а натомість заведено природознавство. Єпархіальні школи переважно були семирічними, а своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи відомства імператриці Марії.
Кількість повітових училищ залишалася майже незмінною, а парафіяльних з 1841 р. до 1856 р. збільшилась тільки на 64 в межах всієї імперії (приріст - 4 школи в рік). На Україні цей процес носив нерівномірний характер.
У кінці 50-х років XIX ст. в Україні виник новий тип шкіл для підлітків і дорослих - так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована у Києві у 1859 p., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення недільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. До навчання в цих школах підключилась українська інтелігенція - вчителі, студенти і взагалі молодь, серед якої не бракувало українців, які вважали необхідним вести навчання українською мовою. Але недовгим було життя недільних шкіл: у 1862 році розпорядженням міністра освіти всі вони були скасовані.
Усі школи України, від загальноосвітніх до вищих, були русифіковані. Крім того, школа була чужою для нашого народу, не тільки мовою, а й самою методикою викладання. У читанках та підручниках говорилося виключно про руський народ, його господарське життя і звичаї, історію, а про український - і не згадувалося. У школі дитина потрапляла в залежну від неї духовну атмосферу, в чужий світ, де нічого свого рідного вона не бачила. А звідси - слабкий розвиток дитини, невисокий рівень знань.
З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX століття. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою. Царський уряд був змушений піти на поступки. Новий шкільний статут, прийнятий у 1787 році, визнав українську мову основною для шкіл Галичини, а в 1789 році уряд Австрії дав згоду на відкриття українських шкіл, принаймні даних про відкриття хоча б однієї школи з українською мовою навчання немає.
На початку XIX ст. царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції.
Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національного навчання розвиток української держави стане неможливим. Під час реформи 1804 р. керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції, повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Академії Наук із пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.
Не обминула русифікація і середніх шкіл. У гімназіях, що відкривалися на Україні, навчання проводилось російською мовою. Українська мова, література, культура та історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах. Українського народу ніби й не існувало взагалі.
У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав наступний указ: "Никакого малоросийского языка не было, нет, и быть не может, и что наречие, употребляемых простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши". Інколи в російських підручниках з'являлися статті з українського життя, але вони або спотворювали історію українського народу, або були просто брехнею.
Російська історія не обмежувалась русифікацією української школи. У 1876 році царський уряд видав указ, який перекривав доступ рідного слова до українського народу: "Не допускать ввоза в пределы Империи без особого разрешения книг, издаваемых на малоросийском наречии. Печатание и создание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить. Воспретить различные сценичные представления и чтения на малоросийском языке".
Ця доба відзначалася повним пригніченням учительства та учнів. Православ'я цілком русифікувалось, як і чимало виховань ців шкіл. Після розправи із членами Кирило-Мефодіївського братства царизм посилив репресії проти України. Заборонялись будь-які книги українською мовою, переслідувались навіть наукові статті про Україну російською мовою.
5. СИСТЕМА ОСВІТИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ ТА ЗАКАРПАТТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII СТОЛІТТЯ)
У першій половині ХУШ ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим.
У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які відкривало саме населення за. власні кошти.
На запорізьких землях функціонували, як і у попередньому столітті, січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.
На зразок Києво-Могилянської колегії (академії) були створені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.
З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.
Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., в якому "мандри" були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися у парафіяльні.
Особливо варто відзначити діяльність Головної Січової школи (1754-1768). За характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.
У школах приділяли достатню увагу патріотичному вихованню та музичній підготовці учнів. З них виходили кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі.
У 1738 р. в м. Глухові була відкрита школа співаків, у якій готували співаків для Петербурзької придворної капели. Тут навчалося по 20 учнів. Вони вивчали нотну грамоту, гру на скрипці, гуслях, бандурі. Також з ними проводили хорові заняття. Щорічно 10 випускників направлялися до придворного хору, оркестру. Проіснувала співацька школа понад 40 років.
Особливо відомим у середині XVIII ст. стає Харківський колегіум. У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так з 1765 р. започатковано вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчається інженерна справа, геодезія тощо. Проводиться загальнокультурна і естетична підготовка (література, музика, живопис, архітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківській колегії здійснювався за зразком колегії Київської (граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я), то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету (математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина).
Це зумовлювалося потребами розвитку на Україні промисловості і намаганнями дворянства та української старшини дати своїм дітям досконалу й широку освіту. У колегії навчалися представники різних станів, за винятком дітей кріпаків.
За шкільним Статутом 1786 р., в Україні почали відкриватися малі (у повітових містах) і головні (у губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) - 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.
На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували "дяківські школи". Для покатоличення української людності насаджувалися уніатські школи, а також школи духовних орденів - василіан, єзуїтів.
У 1789 р. на Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним терміном навчанням, 14 підокружних шкіл з шестирічним терміном навчання. На Буковині за часів панування Туреччинини шкіл майже не було. На Закарпатті існувало кілька церковно-уніатських шкіл, у яких навчали грамоти. У 1744 р. в м. Мукачеві була відкрита богословська школа, а в 1766 р. були засновані початкові школи в Мукачеві, пізніше - в Тячеві та Випікові. Існували також Ужгородська гімназія (1646), реформаторська колегія (1540) і католицька гімназія в Мармарош-Сигеті (1730). У 80 pp. XVII ст. в Ужгороді було відкрито "нормальну школу", при якій з 1793 р. існувала вчительська семінарія. Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх змадяризування і покатоличення. Наприкінці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання в школах Закарпаття стала угорська. Потребу в освіті рідною мовою закарпатські українці задовольняли приватним навчанням своїх дітей.
Після першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила Галичину. Спочатку тут було відкрито кілька церковнопарафіяльних шкіл, а з 1783р. у Львові було засновано російську духовну семінарію. Одночасно з цим йшло онімечення шкіл. Відкрита з 1784 р. гімназія при Львівському університеті була німецькою.
Загарбавши Буковину (1775), австрійський уряд і на цій території насаджував німецькі школи, забороняючи українські. У XVIII ст. здійснювалася поступова заборона українського слова. У 1720 р. Петро І своїм указом заборонив друкування українських книжок. Згодом російська мова, за наполяганням царату, стає мовою викладання у всіх навчальних закладах. У 1769 р. Синод наказав вилучити всю літературу, написану українською мовою. За Катерини II для України настали ще тяжчі часи. Українська автономія була знищена, козацтво замінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворянства, а селян-землеробів (які раніше були вільними) закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне виховання, доручаючи виховувати дітей гувернерам-французам або німцям.
Підкреслюючи свою показну турботу про освіту, Катерина II все робила, аби затримати її розвиток. Так багато мандрівних дяків, за її розпорядженням, направляли на військову службу. Інші змушені були обрати постійне місце проживання і потрапили у кріпосну залежність. Посилення кріпосного права не лише затримало поширення освіти, а й призвело до знищення уже існуючих шкіл. У 1789 р. було закрито всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.
ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ)
1. Загальна характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття.
2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів (М.Шашкевич, 1. Вагилевич, Я. Головацький, Й. Левицький).
3. Педагогіка О. Духновича.
4. Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІТИ В УКРАЇНІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ
З початком XIX століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагається заводити свої урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі русифікації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Оперуючи ззовні просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.
Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись "відповідно до обов'язків і користі кожного стану". Основними типами навчальних закладів були визначені церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові (2 роки навчання), гімназії (4 роки "навчання), ліцеї, університети.
Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто, відзначається виразний "становий" характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях - діти духовенства, в повітових - діти міщан.
Існували ще так звані приходські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості.
В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, Київщині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.
Про окремі деталі організації навчання в ланкастерській школі повну інформацію подає документ, складений учителем Полонським у 1840 році. Це перелік предметів, необхідних для навчання дітей за методом Ланкастера: 30 паличок розміром 3 вершки, 50 дощечок і вішалка для таблиць. Всі учні поділяються на 8 класів: першокласники вчилися писати букви спочатку на піску, учні 2-6 класів писали крейдою і грифелями на дощечках, а учні 7-8 класів - перами на папері. Белль-ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини XIX ст.
Другим ступенем у системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях.
Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.
17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. У 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів, перш за все, для самого університету, а згодом - кузнею учительських кадрів для України.
2. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ДІЯЧІВ (М.ШАШКЕВИЧ, І. ВАГИЛЕВИЧ, Я. ГОЛОВАЦЬКИЙ, Й. ЛЕВИЦЬКИЙ)
Нове сторіччя розпочалося для Західної України добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок* нового віку, а з другого - зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'язок та взаємозалежність.
У цей час серед поміж інтелігенції, що й далі продовжувала з погордою відноситися до народної мови, та духовенства, страшенно заполонізованого як у щоденному житті, так і в проповідях, починають вирізнятися окремі особистості, які роблять спроби засвітити каганчик у темряві національного життя. Такими світлими проблисками можна вважати заходи І.Могильницького, М.Левицького, І.Снігурського, І.Лаврійського у справі піднесення народного шкільництва й національної освіти. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні заклади, видавали навчальну й художню літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну думку.
У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильницький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в українських школах дозволено було вчити всіх предметів українською мовою, а у змішаних школах було введено українську мову як обов'язковий предмет для української молоді. Канонік і інспектор народних шкіл І.Могильницький зробив перші кроки у праці на терені широкої народної освіти. У 1816 р. він заклав у Перемишлі вперше на Західній Україні культурно-освітнє "Товариство галицьких уніатських священиків для поширення освіти й культури серед вірних на підставі християнської релігії', що поклало собі завданням видавати для народу книжки релігійного змісту. Зусиллями товариства було створено вчительський інститут. Світська влада затвердила це товариство, але Рим побачив у ньому реальну загрозу католицизму й заборонив його діяльність.
Намагаючись прислугуватися на полі мовознавства, галичани робили перші спроби видати твори з граматики "руської" мови. Немалий вплив на свій час мала праця І.Могильницького "Ведомость о руском языке", яка вийшла друком, щоправда, польською мовою, та його перша науково обґрунтована "Граматика языка славяно-руського". В Перемишлі в 1834 р. була випущена німецькою мовою граматика Йосипа Левицького, а у 1846 р. галицький священик Йосип Лозинський видав там же ще одну граматику народної мови, але й цього разу вона була написана іншою мовою -польською.
Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою "руська трійця", який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях.
Захоплені красою рідної мови й рідної пісні, ознайомлені з джерелами та найвідомішими творами слов'янських літератур, заохочені першими літературними й етнографічними працями, що вийшли за Збручем, молоді патріоти взялися поширити ідею розвою українського письменства серед широких кругів українського громадянства.
Вони склали літературно-етнографічний альманах "Русалка Дністрова", вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом. Зміст альманаху, до якого ввійшла збірка українських народних пісень, оригінальні пісні "трійці", переклади, історичні пісні та відомості про слов'янські й українські рукописи, став переломним у духовному житті галицьких українців, указуючи новий шлях розвитку для українських літераторів.
Окрім трьох названих засновників гуртка, до нього ввійшли також М.Ількович та М.Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М.Устиянович та А.Могильницький. Гуртківці багато зробили в боротьбі за школу з українською мовою навчання, у відстоюванні права на існування української літературної мови, народженої з живої мови народних мас, збиранні та .вивченні народної творчості, поширенні освіти серед народу. Так М.Шашкевич склав свого часу гарну читанку для шкільної дітвори. А поетичною казкою "Олена" він започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті. Я.Головацький у результаті своїх етнографічних досліджень підготував 4-томний збірник пісень галицької й угорської України, що вийшов друком у Москві завдяки заходам славіста Йосипа Бодянського в 1878 році.* М.Устиянович продовжив літературні традиції гуртка, редагуючи потім "Галичо-руський Вісник" та змальовуючи у своїх повістях зразки бойківського життя й буйну вдачу верховинців.
Ці заслуги гуртківців тим більші, що вони звернулися до мови простолюддя в той час, коли вищі верстви галичан із погордою та зневагою дивилися на селянина. Діячі гуртка підготували той ґрунт, на якому розгорнулася боротьба за розвиток української школи й освіти під час буржуазної революції 1848 року.
3. ПЕДАГОГІКА О. ДУХНОВИЧА
Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович.
Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім'ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії. Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті народного букваря - "Книжниці читальної для початківців" (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також "Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських" (1857), яка була першим систематизованим підручником з педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.
Виходячи з реальних умов, О.Духнович пропонує в кожному селі обирати "шкільного куратора", який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.
У 30-40-х роках О.Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність - літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання рідною мовою, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як "єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу". О.Духнович показав, що праця - найважливіший фактор становлення особистості. Сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань. Незважаючи на утопічний характер поглядів на шляхи національно-культурного відродження закарпатських українців, Олександр Васильович виступив палким і послідовним поборником великого братерства українців, росіян та інших народів.
Виходячи з принципу природовідповідності, О.Духнович прагнув враховувати вікові та індивідуальні особливості вихованців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.
На принципі природовідповідності ґрунтуються думки Олександра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морально