Тема 6. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
6.1. Інститути та їх функції в економіці. Базисні інститути національної економіки.
6.2. Інституціональна трансформація перехідної економіки та становлення інституту приватної власності.
6.3. Становлення інституту конкуренції в перехідних системах.
6.4. Становлення інститутів підприємництва та контрактного права в транзитивних національних економіках.
6.1. ІНСТИТУТИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ. БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
На межі ХІХ-ХХ ст. в розвитку національних економік розвинених країн починає домінувати інституціональний напрямок в економічній думці як реакція на бурхливі зміни економічної ситуації та неспроможність неокласичної теорії їх пояснити.
Характерною рисою інституціоналізму є погляд на національну економіку як на систему інститутів. Останні трактуються як спосіб мислення та дії, що закріпився у звичках, звичаях, нормах поведінки, законах тощо. Таким чином, виділяють інститути держави, приватної власності, ринку, сім’ї та інші, еволюція яких і є предметом дослідження.
Предметом дослідження сучасного інституціоналізму є поведінка господарюючих суб’єктів. Оскільки такі суб’єкти діють у певному інституційному середовищі (яке характеризується високими трансакційними витратами, мережею контрактних відносин, специфікацією прав власності, недосконалістю інформації тощо), їхня поведінка не може бути цілком раціональною з традиційної точки зору. Підписання та виконання угоди супроводжується додатковими (трансакційними) витратами, зниження яких є важливим фактором підвищення ефективності виробництва і можливе за рахунок часткової заміни ринкової регуляції ієрархічною. Остання також пов’язана зі зростанням трансакційних витрат, а отже, необхідно шукати оптимальне поєднання ринкових та адміністративних методів управління.
Досягнення такого поєднання можливе лише за умов чіткого визначення «правил гри», і перш за все специфікації прав власності.
Права власності – це сукупність закріплених відносин між людьми щодо володіння, розпорядження та використання обмежених благ. Існує так званий «пучок прав», володіння яким забезпечує повну власність. Проте на практиці переважає розщеплення «пучка», коли частина прав належать одним суб’єктам, а інша частина – іншим. Оптимальний розподіл ресурсів спостерігатиметься, коли права власності будуть чітко визначені (специфіковані), а витрати на здійснення необхідних угод не перевищуватимуть вигоду, отриману внаслідок переміщення цих прав.
Інститути, як спадкова інформація циркулюють у суспільстві. Цей процес утворює певний цикл, що має декілька фаз, кожній з яких відповідає певний стан інституції, а саме:
- інформація у чистому вигляді – норми і правила;
- засвоєна людьми інформація (тобто знання) – ментальні моделі й стереотипи мислення;
- об’єктивована інформація – колективні дії та матеріальні системи.
Норми і правила (інформація у чистому вигляді) можуть бути як офіційними, так і неофіційними.
Індивіди впливають на інституціональні угоди, оскільки є ініціаторами останніх, а також на інституціональне середовище шляхом участі у виборах законодавчих органів влади або через укладання угод, які можуть вплинути на нього. Інституціональні угоди впливають одна на одну (тому що не є рівнозначними), здійснюють вплив на індивідів (укладання угоди зобов’язує індивіда виконувати певні дії) та інституціональне середовище (угода, що приносить вигоду окремим індивідам може бути закріплена у вигляді закону).
Нарешті, інституціональне середовище здійснює прямий вплив на інституціональні угоди (правила, які входять до інституціонального середовища, дозволяють або забороняють певні види угод), а також впливає на індивідів як безпосередньо (закон є обов’язковим для виконання), так і опосередковано (через інституціональні угоди).
Найважливішим трансформаційним інститутом є інститут власності.
Відносини власності становлять основу саморегуляції ринкової економіки, де більшість суб’єктів діє в режимі приватної власності, оскільки саме вона забезпечує реалізацію економічної свободи, можливість брати взаємні зобов’язання щодо проведення економічних операцій і необхідність їх виконувати.
Іще одним інститутом трансформації є інститут конкуренції. Останню у найбільш загальному вигляді можна визначити як суперництво між господарюючими суб’єктами за кращі умови виробництва та реалізації продукції з метою максимізації прибутку.
Функціонування ринкової економіки неможливе також без інституту контрактного права. Серед основоположних принципів контрактних зобов’язань можна виділити свободу контракту (тобто свободу укладання, визначення змісту і форми контракту, свободу вибору контрагентів) та відповідальність за його виконання. Відповідно, до складу контракту входить опис не тільки зобов’язань сторін, а й санкцій. Таким чином, контракт можна розглядати як акт обміну правочинностями, а також як сукупність правил, що включають механізм дотримання зобов’язань, а значить, контракт є інституційною угодою.
До базисних інститутів ринкової економіки відноситься також інститут підприємництва – самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що виконується суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
6.2. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ Й СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
Україна майже сімдесят років входила до складу Радянського Союзу, де домінувала державна форма власності (понад 90%). Це спричинило негативні тенденції в розвитку вітчизняної економіки, її структурну деформацію, падіння ефективності виробництва, зниження мотивації до праці і т.ін. Як наслідок, в кінці 80-х років розпочався процес приватизації.
Можна виділити чотири етапи приватизаційного процесу в Україні.
Перший – охоплює 1988-1992 рр. і характеризується усвідомленням того, що адміністративно-командна система з домінуванням державної власності не може забезпечити ефективне функціонування економіки. У цей період були створені також відповідні державні інституції, що мали займатися проблемами реформування відносин власності, а згодом прийняті Закони України «Про власність», «Про приватизацію державного майна» та ін.
Другий етап приватизації (1993-1994 рр.) пов’язаний з початком широкомасштабної передачі об’єктів державної власності приватним особам. У цей час використовувався як грошовий, так і сертифікатний способи приватизації. Найбільш розповсюдженим став викуп державного майна, зданого в оренду трудовим колективам, який давав можливість взяти участь у процесі приватизації лише працівникам реформованого підприємства і, відповідно, обмежував права інших. Використання грошового способу приватизації було істотно обмежене недостатньою кількістю грошей у населення, які до того ж значно обезцінились внаслідок посилення інфляційних процесів. Це обумовило необхідність сертифікатного способу, який передбачав продаж об’єктів державної власності на аукціонах за приватизаційні сертифікати, що мали бути надані кожному громадянину в однаковій кількості.
Третій етап (1995-1999 рр.) характеризувався масовою сертифікатною приватизацією. Населенням було отримано понад 45 млн. приватизаційних майнових сертифікатів, що складало близько 90% від їхньої загальної кількості. Однак недосконалість законів та їх численні порушення мали наслідком швидке збагачення окремих груп людей, які мали певну політичну чи фінансову владу (згодом їх стали називати олігархами). У цілому сертифікатна приватизація мала неоднозначні результати. Протягом даного етапу була створена основа для наступного етапу - продажу державного майна за гроші.
Четвертий етап приватизації (починаючи з 2000 р.) являє собою індивідуальну грошову приватизацію. Його особливістю є продаж контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. При цьому мають враховуватись індивідуальні характеристики кожного з них, а покупцем може бути лише «промисловий інвестор», тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку, яка повинна виробляти аналогічну продукцію не менше трьох років тощо. Має забезпечуватись також відкритість продажу підприємств групи Г, якщо частка акцій складає 25 або 50% плюс 1 акція.
6.3. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНКУРЕНЦІЇ У ПЕРЕХІДНИХ СИСТЕМАХ
Першим законом незалежної України у сфері регулювання конкуренції став Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності” 1992 р. Забігаючи наперед, слід відзначити, що він втратив чинність з введенням у дію Закону України “Про захист економічної конкуренції” у 2001 р.
Центральним державним органом у сфері формування та реалізації конкурентної політики України є Антимонопольний комітет України,
Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 р. встановлює правові основи захисту від будь-яких дій у конкуренції, що суперечать чесним звичаям у підприємництві, містить визначення правопорушень у вигляді неправомірного використання фірмового найменування, знаків для товарів та послуг, інших позначень, дискредитації суб’єкта господарювання, неправомірного використання комерційної таємниці тощо, а також передбачає особливості процесуальних принципів припинення недобросовісної конкуренції. .
У 2000 р. був прийнятий Закон України “Про природні монополії”.
Закон України “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. містить основні поняття конкуренційного законодавства, базові положення таких інститутів конкуренційного права, як узгоджені дії, концентрація суб’єктів господарювання, основні норми конкуренційного процесу, визначає санкції за порушення конкуренційного законодавства і т.ін.
. Монопольним (домінуючим) є таке становище суб’єкта господарювання, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% (при цьому він не доведе наявність значної конкуренції), а також якщо він не зазнає значної конкуренції (навіть за меншої частки на ринку). Монопольне становище може також мати місце, якщо сукупна частка не більше ніж трьох найбільших суб’єктів господарювання перевищує 50%, не більше ніж п’яти – 70% (і між ними немає або є незначна конкуренція). Згідно з цим законом негативними наслідками монополізації є зловживання домінуючим становищем (встановлення таких умов реалізації або придбання продукції, які були б неможливі в конкурентних умовах; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод без об’єктивних причин; нав’язування додаткових зобов’язань; обмеження виробництва або технологічного розвитку, яке може завдати шкоди іншим суб’єктам; відмова від придбання або реалізації продукції за відсутності альтернативних джерел; істотне обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів без виправданих причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з нього), а також усунення інших суб’єктів), яке забороняється і тягне за собою певну відповідальність.
6.4. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА КОНТРАКТНОГО ПРАВА В ТРАНЗИТИВНИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІКАХ
Іще одним важливим завданням в розвитку національної економіки перехідних систем є формування ефективного інституту контрактного права.
Під договірним правом в Україні розуміють сукупність правових норм, розміщених у Цивільному кодексі України, інших актах цивільного законодавства та інших актах законодавства України, які встановлюють: принципи договірних відносин; правила та порядок укладення договору; зміст договору, тобто права та обов’язки сторін; порядок виконання договірних зобов’язань; правові наслідки неналежного виконання договірних зобов’язань і способи захисту порушених прав сторін договору. Новий етап його розвитку почався 1 січня 2004 р., коли були введені в дію Цивільний і Господарський кодекси України.
Зокрема вперше було легально визначено поняття договору як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно з Цивільним кодексом України всі договори поділяються на одно-, дво- й багатосторонні. Якщо одна сторона бере на себе обов’язок виконати певні дії (або утриматись від них) щодо іншої, яка наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов’язку, договір називається одностороннім. Двосторонній договір має місце, коли обидві сторони наділені як правами, так і обов’язками. Зміст багатосторонніх договорів безпосередньо не визначено. Але оскільки вони є одним з видів цивільно-правового договору (який наближається до двостороннього), передбачається можливість застосування загальних положень про договір у випадках, які не суперечать багатосторонньому характеру цих договорів.
Іще одним критерієм класифікації договорів є їхня відплатність чи безвідплатність. При цьому встановлена презумпція відплатності, тобто договір вважається відплатним, якщо інше не встановлено законом, самим договором, або не випливає з його суті. Договір вважається відплатним, якщо кожна зі сторін має взаємні обов’язки щодо передачі матеріального чи нематеріального оборотоздатного блага, надання послуги, вчинення іншої дії, яка є об’єктом цивільного права, а безоплатним – коли відсутня така взаємність.