Формування й еволюція світової валютної системи.
Історично першою світовою валютною системою була система золотого стандарту (gold standard) або золотого монометалізму. Окремі елементи системи золотого монометалізму існували у Великій Британії ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст., проте остаточно вона сформувалася й дістала юридичне закріплення на міжнародній конференції у Парижі у 1867 р.
Паризька валютна система –1867-1922 рр. – етап «Золотого стандарту»
- основа ВС – золотомонетний стандарт (золото): курс і вартість національних валют у вигляді паперових банкнот стали визначатись кількістю вмісту в них золота, яка вказана на банкноті;
- банки були зобов’язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота, тому валютні курси були твердими;
- випуск (емісія) паперових грошей було обмежено золотим запасом країни – це перешкоджало розвиткові інфляції – знеціненню грошей;
- діяли золоті паритети, валюти вільно конвертувались у золото, золото використовувалось як світові гроші, склався режим вільно плаваючих курсів валют на основі ринкового попиту і пропозиції, але в межах золотих точок; якщо ринковий курс золотих монет відхилився від паритету, то боржники розраховувались по міжнародних зобов’язаннях золотом, а не іноземними валютами.
Позитивні сторони:
- повна конвертованість національних валют;
- стабільність купівельної здатності грошей;
- стабільність валютних курсів;
- стабільність світових цін.
Негативні сторони:
- залежність від рівня видобутку золота;
- недостатня гнучкість ВС;
- стихійне регулювання ВС;
- виключення державного втручання в сферу валютних відносин.
Водночас система золотого стандарту мала низку недоліків. Вона була занадто жорстка, недостатньо еластична, дорога, залежна від видобутку монетарного золота. Найбільша її вада полягала в тому, що функціонування системи золотого стандарту перешкоджало проведенню окремими державами власної незалежної валютно- грошової політики. Наприклад, безпосередньою реакцією на збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотого запасу, що обмежувало можливості цілеспрямованого державного втручання у сферу грошових і валютних відносин.
Недоліки системи золотого стандарту, з одного боку, і прагнення урядів країн до валютно-фінансової стабільності, з іншого, обумовили перехід до модифікованої форми золотого стандарту — золотодевізного стандарту.
На генуезькій конференції в 1922 році було укладено міжнародну угоду, яка документально оформила світову валютну систему, ввівши “золотодевізний стандарт”, який передбачав обмін провідних валют на золото за фіксованими співвідношеннями. Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944 року, а реально — до “великої депресії” 30-х років.
Принципи :
§ Основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків) (Грошові системи 30 країн базувались на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.
§ Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн)
§ Відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються. Вільне коливання курсів без золотих точок (в 30-х роках)
§ Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.
На відміну від попередньої системи золото служить тільки для часткового забезпечення грошового обігу, обмін паперових грошей на золото для приватних осіб не проводиться.
Остаточний відхід від золотого стандарту відбувся у період «Великої депресії» (економічної кризи 1929-1933 рр.) і в перші післякризові роки: Велика Британія (у 1931 р.), США (у 1933 р.), Франція, Нідерланди, Швейцарія (у 1936 р.) відмовилися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. Треба зазначити, що в період відмови від золотого стандарту забезпеченість золотом паперової маси трималася на дуже високому рівні: в 1929 р. вона становила у Великій Британії - 41%, Франції - 60%, США - майже 100%. У 1937 р. цей показник дорівнював відповідно 122%, 74%, 230%. Це свідчить, що головним глибинним чинником скасування системи золотого стандарту стала трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових само- регуляторах, в економічну систему, що регулювалася державою. Така трансформація відбулася на основі теоретичних рецептів, розроблених Дж. М. Кейнсом.
У 1944 році зародилась Бретон-Вудська валютна система (золото-доларовий стандарт) у відповідності з угодою, яку було укладено в місті Бретон-Вудс. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку.
Ця система офіційно проіснувала до 1978 року, а реально — перестала існувати уже в 1971 році.
Основні положення цієї системи:
· світовими грішми вважалися золото і долар;
· скарбниця США зобов’язувалась обмінювати долари центральним банкам та урядовим установам інших країн за встановленим офіційним курсом 1934 року (35 доларів за тройську унцію — 31,1 г);
· прирівнювання валют і їхній взаємний обмін здійснювались на основі офіційно узгоджених співвідношень (валютних паритетів);
· паритети були стабільні, а їхня зміна могла відбутись тільки з дозволу Міжнародного Валютного Фонду при певних умовах;
· ринкові курси валют не повинні були відхилятись від фіксованих доларових паритетів у той чи інший бік більше, ніж на 1% (тобто усі валюти твердо прив’язувались до долара);
· міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний Валютний Фонд.
Падіння Бреттон-Вудської системи було пов'язано з погіршенням внутрішньої економічної ситуації у США та припиненням конвертації долара в золото, зміною структури світової економіки (у кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва - США, Західна Європа та Японія), що породжувало необхідність створення нової більш ефективної світової валютної системи.
Контури нової валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці до цього часу, визначила нарада представників країн — членів МВФ, яка відбулася в м. Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р. Ямайська валютна система набрала сили після ратифікації Кінґстонської угоди державами-учасницями у квітні 1978 р.
Результатом попередніх процесів було створення Ямайської валютної системи (багатовалютного ринкового стандарту), яка вступила в силу в 1978 році у відповідності з ухвалою Кінгстонської конференції 1976 року.
Головні засади Ямайської валютної системи:
· узаконено систему плаваючих курсів;
· золото уже не виконує роль світових грошей, її виконують національні валюти разом з інтернаціональними розрахунковими грошима (СДР);
· центральним банкам дозволено купувати і продавати золото за ринковими цінами;
· офіційну ціну на золото й золоті паритети відмінено;
· внески у Міжнародний Валютний Фонд уже не здійснюються в золоті, а тільки у валюті та СДР.
На нинішньому етапі формування інституційних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вона постійно змінюється, доповнюється та удосконалюється відповідно до змін у міжнародних валютних відносинах.
Унікальною подією в новітній економічній історії Європи, що забезпечує досягнення найвищого ступеню економічної інтеграції, стало впровадження єдиної валюти — євро.
Одним з головних елементів валютного механізму є Міжнародний Валютний Фонд – МВФ (International Monetary Fund - IMF), який був заснований у 1945 році на основі Бретон-Вудської конференції і має статус спеціалізованого закладу ООН. Налічує 185 країн-членів.
Основні функції МВФ:
· вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їхнім виконанням;
· надання державам-членам кредитів для вирівнювання платіжних балансів;
· для підтримки національних валют.
Капітал Міжнародного Валютного Фонду створюється із внесків країн-членів у відповідності зі встановленою для кожної країни квотою, яка визначається з урахуванням економічного потенціалу й місця даної країни у світовій економіці. Квоти переглядаються не рідше, ніж раз у 5 років. Голоси в керівних органах МВФ розподіляються між країнами, виходячи з розмірів квот. Кожна країна має 250 голосів плюс один голос за кожні 100 тис СДР її квоти.
Вищим органом МВФ є Рада управляючих, яка складається з представників усіх країн-членів. Практичну діяльність здійснює Директорат, який налічує 22 директорів, 5 з котрих постійні (від США, Великої Британії. ФРН, Франції, Японії).
За правилами МВФ загальна сума кредиту не повинна перевищувати 200% квоти, але бувають винятки. Великі суми кредитуються у формі чотирьох кредитних часток з підвищенням жорсткості контролю для кожної наступної частки.
Вище згадувалися такі композитні гроші, як СДР, а тому розглянемо їх окремо. СДР(SDR- Special Drawing Right) (СПЗ (спеціальні права запозичення) представляють собою штучно створені гроші (міжнародні резервні кошти), які призначаються для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з Міжнародним Валютним Фондом.
Прийнято рішення про створення СДР у 1969 році, а введено в дію з 1970 року.
СДР безпосередньо не виконують функції засобу платежу і не використовуються в розрахунках між країнами навіть для регулювання державних зобов’язань. Наявність у країні ліміту СДР дає право придбати в його межах в іншої країни конвертовану валюту в обмін на СДР.
СДР — це міжнародна розрахункова валютна одиниця, яка існує у вигляді записів у бухгалтерських книгах на рахунках країн-учасниць системи СДР, МВФ та деяких міжнародних організацій і перебуває тільки в безготівковому обігу. На сьогодні до складу цієї штучної валюти входить чотири національні валюти, а саме: американський долар — з питомою вагою 44%, єдина європейська валюта (євро, англ. euro, euros - у Франції, еигі — в Італії тощо залежно від лінгвістичних особливостей національної мови) — 31%, японська єна - 14%, англійський фунт стерлінгів — 11%.
Вартість СДР визначається на базі чотирьох найважливіших валют у світі (долар США, японська єна, євро, фунт стерлінгів) за допомогою спеціальних коефіцієнтів.
СДР можна використовувати:
1. для отримання конвертованої валюти, необхідної для регулювання пасиву платіжного балансу;
2. для проведення операцій з МВФ: виплати комісійних, погашення в СДР отриманих раніше в іноземних валютах кредитів в МВФ, викупу у Фонду власної валюти.
3. для визначення операцій за двосторонніми угодами з другою країною-членом МВФ, наприклад для викупу власної валюти (США викупали долари у центральних банків західноєвропейських країн).
Європейська валютна система – це міжнародна (регіональна система)
Створення Європейського співтовариства розпочалось з 1 січня 1958 р. на основі підписання Римської угоди у березні 1957 роціФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.
Римська угода 1957р. не передбачала створення європейської валютної системи. Вона містила лише загальні положення щодо координації внутрішньої та зовнішньої грошової політики та створення для цього консультативного органу – Валютного комітету.
1967р.- започаткувалася процедура консультацій на випадок зміни валютних курсів і було створено Комітет управління центральних банків.
1968р.– на фоні майже перманентної валютної кризи розпочалося формування Європейської валютної системи.
Грудень 1969 року – Конференція керівників держав та урядів Європейського співтовариства у Гаазі . Було визначено поетапне створення економічного та валютного союзу.
1971р.– країни ЄС прийняли програму поетапного створення економічного та валютного союзу до 1980р. (“план Вернера”, який передбачав створення союзу в три етапи)
З1973р. до Європейського співтовариства приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія,
5грудня 1978р. – Європейською радою було прийнято рішення про створення Європейської валютної системи.
13 березня 1979р.була створена Європейська валютна система.
1981р.– до Європейського співтовариства увійшла Греція,
1986р.- до Європейського співтовариства увійшли Португалія та Іспанія,
1995 р. – до Європейського Союзу ввійшли Австрія, Швеція, Фінляндія,
2004 р. – до Європейського Союзу ввійшли Чехія, Польща, Угорщина, Мальта, Кіпр, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія,Литва.
2007 р.– до Європейського Союзу ввійшли Болгарія та Румунія.
Особливості західноєвропейського інтеграційного комплексу визначають структурні принципи ЄВС, які відрізняють її від Ямайської валютної системи:
¨ ЄВС базувалась на ЕКЮ, потім – на євро;
¨ На відміну від Ямайської ВС, яка юридично закріпила демонетизацію золота, ЄВС використовувала його в якості реальних резервних активів. Створений спільний золотий фонд за рахунок об’єднання 20% офіційних золотих резервів країни ЄВС в ЄФВС (Європейський фонд валютного співробітництва), який згодом перетворено на Європейський Центральний Банк;
¨ Режим валютних курсів заснований на спільному плаванні валют у формі “європейської валютної змії” у встановлених межах взаємних коливань (+2,25% від центрального курсу, для деяких країн (Італії) +6% до кінця 1989р. Потім Іспанії. З серпня 1993р.у результаті загострення валютних проблем ЄС межі коливання розширилися до +15%);
¨ В ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття часового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією;
¨ Як підсистема ЄВС несе на собі негативні наслідки нестабільності світової валютної системі і вплив долара.
Для вступу у Валютний союз необхідно дотримуватися визначених критеріїв за такими параметрами:
· стабільність цін;
· дефіцит платіжного балансу;
· рівень процентної ставки;
· стабільність обмінного курсу.
Стабільність цін – рівень інфляції в країні має не перевищувати середнього рівня інфляції в трьох найбільш стабільних у ціновому плані країнах більш ніж на 1,5%.
Дефіцит державного бюджету. Рівень державної заборгованості не має перевищувати 60%, а дефіцит державного бюджету – 3% валового внутрішнього продукту.
Рівень процентної ставки. Значення довгострокової номінальної процентної ставки не мало перевищувати середнього значення цього показника в трьох країнах із найстабільнішими цінами більш ніж на 2%.
Стабільність обмінного курсу. Відповідна валюта тієї або іншої країни мала перебувати щонайменше протягом двох останніх років у дозволених межах коливання щодо інших валют.