С.Дністрянського

Проблеми національного самовизначення українського народу в творчості

Не менш оригінальною була національне-державницька концепція доктора права, професора цивільного права в університетах Львова і Праги, політичного діяча Станіслава Дністрянського (1870-1935), автора Конституції Західноукраїнської Народної Республіки. Проблеми національного самовизначення українського народу були провідними в науковій творчості представника соціологічної школи права, професора цивільного права Львівського університету, ректора Українського Вільного Університету Станіслава Севериновича Дністрянського. Свою державницьку теорію він виклав у ро­ботах «Україна», «Нова держава», «Самовизначення на­родів», «Загальна наука права й політики», «Погляд на теорії права та держави», інших працях.

За своїм змістом вчення про державу і право С. Дністрян­ського є системним узагальненням результатів здійсненого ним глибокого дослідження політико-правової думки вче­них попередніх епох та практики державного будівництва в багатьох країнах світу. Теоретико-методологічною основою і предметом його досліджень були наукові доробки вчених і мислителів Західної Європи в галузі філософії і теорії права і особливо ті, в яких з'ясовувались наскрізні проблеми: сут­ності права і держави; рівності і свободи; суверенітету наро­ду і держави; співвідношення права і закону; соціальна роль та призначення права; сутність понять народу, нації тощо.

Досліджуючи загалом «теорію суспільних зв'язків на основі історичної системи», Дністрянський прийшов до вис­новку, що

по-перше, право існує не тільки в державі. Дер­жава є лише соціальним зв'язком найвищого типу поряд з родиною, родом, плем'ям, народом. Для дотримання пра­вового порядку вона використовує адміністративний апа­рат, котрий застосовує примус на відміну від інших типів соціальних зв'язків, яким притаманний моральний примус звичаїв і традицій;

по-друге, всі правові норми є водночас соціально-етичними. Однак не всі соціально-етичні норми є водночас правовими, а лише ті, які вибрані державою для її існування як суспільного зв'язку;

по-третє, все, що утво­рюється генетичне в суспільних зв'язках протягом століть, залишається реальною основою держави і права;

по-чет­верте, авторитет держави знаходить головну опору в авто­ритеті окремих суспільних зв'язків, які є найвищим крите­рієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийня­тих в окремих родинах, родах, племенах, станах, політичних партіях, громадах тощо, тобто на основі морального авто­ритету, який пов'язує людей набагато міцніше, ніж держава.

Історію цивілізації вчений розглядав як боротьбу різ­них напрямів розвитку, які постійно «...перехрещуються зі собою, та загальна розвиткова лінія сходить нараз із сво­го шляху, нараз зломлюється. Противні струї зупиняють постійний хід розвитку...»¹, який згодом відновлюється. Соціальні стреси (війни та революції) висвітлюють «провід­ні ідеї» державотворення. В цьому плані вчений підкреслю­вав значення французької революції в історії людства, «...та коли на протязі 19 і початку 20 століття ідея загального історичного розвитку зійшла зі свого провідного шляху, при­йшла всесвітня війна та припинила хибні шляхи. Всесвітня війна зазначила, як не мож краще, провідні ідеї модерної держави».

Провідною державотворчою ідеєю «нової держави» є ідея права кожного народу на самовизначення. Зазначена ідея набула свого поширення під час революції в Росії й Україні, але тут до неї долучилась ідея про заборону анексії, зазначав вчений.

Предтечею цих ідей С. Дністрянський називав Т. Шевченка, який сформулював "їх свого часу у вислові «В своїй хаті своя прав­да й сила й воля». Народ, зазначав вчений, «мусить мати свою хату, свою державу. Чим є хата для чоловіка, для родини, тим повинна бути держава для народу».

Досліджуючи сутність держави і нації, С. Дністрянський виявляв їх спільні та відмінні ознаки.Зазначав, зокрема, що за своїм походженням вони пов'язані спільним аспектом — територією, а відрізняються іншим: держава є політичним явищем, а нація — природноетнічним. Причому поняття «нація» в його вченні ототожнювалося з поняттям «народ». «Нарід є в першому ряді зв'язок осіб, держава в першому ряді територія».

Інтегруючим чинником, який здатний об'єднати народ і стимулювати його до боротьби за самовизначення вчений вважав національну ідею. В новій Українській державі, яка буде створена в межах її етнічних кордонів, суспільне жит­тя повинно ґрунтуватися на засадах демократії, за умови га­рантування прав і свобод людини, реального забезпечення її економічної незалежності.

За його вченням, суспільне життя є системою соціальних зв'язків, які регулюються нормами права. Такі зв'язки він поділяв на дві групи: природні та організаційні. До першої групи відносив соціальні зв'язки на рівні сім'ї, роду, пле­мені, держави, народу; до другої — соціальні зв'язки на рів­ні класів, партій, церкви, вільних та примусових товариств. Відповідно до цього передумовою перетворення народу на націю є існування свідомого суспільного зв'язку, в основі якого лежить національна психологія та національна свідо­мість.

Вчений зазначав, що в історії розвитку народів тери­торіальний аспект часто превалював над родовим, держав­на приналежність людини відігравала більш важливе зна­чення.

Територіальний аспект на перших етапах розвитку мав також суттєвіше значення в розвитку культури. Згодом «на­стала тривка культурна сполука суспільних мас... яка кріпла щораз... без огляду на те, чи дотична суспільність існува­ла в межах одної держави, чи кількох, — чи в одній державі був лиш один такий культурний зв'язок, чи їх було більше». Тобто усвідомлення належності до певної спільності-нації з'явилося пізніше. Національний аспект у формі ідеї самовизначення гостро постав в умовах імперіалізму, коли мало місце завоювання нових територій і народів з «різною історичною традицією, іншими звичаями та обичаями... Се дало основу до національної ідеї 19 віку».