ПИТАННЯ 2. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА І ЗАКОНОДАВСТВО ПОЛІТИЧНОГО ПЕРІОДУ.

Друга хвиля тюремних реформ у Європі, що її пов'язують з по­чатком міжнародної співпраці і рішеннями перших тюремних кон­гресів, поступово перекинулась і на Російську імперію. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60—80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками знач­но вищого порядку, а саме — крахом феодально-кріпосницької сус­пільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.

У 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпосництво краще скасувати зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оці­нюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув «дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань».

Під час розробки проекту селянської реформи знову постало пи­тання про скасування тілесних покарань. Зрештою селяни звільнилися від кріпосницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.

В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні по­карання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні по­карання аморальним і безцільним мордуванням, а «в нас б'ють кожного, хто дає себе бити». «Плети, клеймение й розги должны быть отменены». Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише принижує гідність людини.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні. Комітет погодився з Орловим, і виніс таку ухва­лу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне йо­го виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності люди­ни, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань.

Відлунням закону від 17 квітня 1863 р. були закон від ЗО серпня 1864 р. про відміну тілесних покарань у Царстві Польському та Статут від 20 листопада того ж року. Останній увібрав у себе поста­нови про незначні злочини, прийняті попередніми законами. Особлива частина цього Статуту (статті 28—181) передбачала у 18 ви­падках покарання тюрмою, у 59 — арештом.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюрем­ного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання «загального систематичного проекту тюремного перетворення» під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи не можна було і мріяти. Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою «Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії».

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення за­гального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законо­положень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями — відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень — про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введен­ня в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комі­сією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього ко­мітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та відповідних підрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного арештантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 мільйони крб. «Навряд чи якась дер­жава, — розмірковували члени комітету, — у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї ме­ти за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вар­тості».

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету були внесені на розгляд Державної ради, а згодом — передані на доопрацювання в спеціаль­ну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було «высочайше» затвер­джений 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових за­сад карної системи, які надалі дістали своє відображення в поло­женнях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого «для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання».

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шля­хи розбудови системи:

· або взяти за основу пропозиції комітету гра­фа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного ус­трою та управління;

· або призупинити нормотворчу діяльність, реор­ганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано перспективні­шим1.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р. Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової систе­ми покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особис­то проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питан­ня стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремних споруд.

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядку­вання різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів звер­талася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених.

Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з будівельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ.

Встанов­лювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціаль­ну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого ста­тистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої ді­яльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому скла­дали предмет турбот тюремного відомства, а саме:

· приведення до ладу тюремних споруд;

· покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення;

· поліпшення тюремного господарства й ор­ганізації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів,

· розвитку пересильної частини,

· організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі.

Згадавши про розвиток кримінально-виконавчої системи у другій половині XIX ст., варто сказати також і про розвиток законодав­ства. Йдеться про відомі редакції «Статуту про триманих під вар­тою» 1857, 1886, 1890 років.

При порівнянні редакцій 1857 р. та 1886 р. можна виявити вели­ку розбіжність у кількості статей. Замість 1130 статей Статуту ви­дання 1857 р. Статут про триманих під вартою 1886 р. мав 400 ста­тей, їх зменшення пояснюється виключенням цілого ряду статей, що мали відношення до скасованих видів позбавлення волі — упокорювальних і робочих домів. Щодо арештантських рот цивіль­ного відомства, вони були замінені виправно-арештанськими відді­леннями.

Велика розбіжність у кількості статей певним чином вплинула на зміст і структуру статуту. Але це була не остання кодифікація, оскільки через шість років Статут був знову переглянутий.

У виданні 1890 р. нараховувалося 394 статті, а впродовж 1909 р. залишилося 439. Змістовна частина Статуту настільки велика, що назвати всі статті практично неможливо. Нагадаємо лише назви розділів і глав.

Загалом Статут складався з двох розділів:

1. Установи місць три­мання під вартою;

2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення (ст. 1 — 5); 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення (ст. б—13); 3. Про уп­равління місць ув'язнення (ст. 14—63); 4. Статут Товариства піклу-вального про тюрми (ст. 64—123).

Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арешто­ваних (ст. 124—152); 2. Про виховно-виправні установи для непов­нолітніх (ст. 153—167 були відмінені і замінені правилами, викладе­ними в Положенні про виховно-виправні установи для неповноліт­ніх від 1909 р.); 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах (ст. 168—280); 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештант­ських відділеннях (ст. 281—340); 5. Про заняття арештантів робо­тами і про розподіл отриманих від цього доходів (ст. 344—371); 6. Про пересилку арештантів (ст. 372—394); 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправ­но-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під вар­ти (ст. 395—415)1 та інші.

Значну роль щодо нормативно-правового регулювання діяльнос­ті у сфері виконання покарань до 1917 р. відіграла «Загальна тюрем­на інструкція», остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках за­собів масової інформації, зокрема відомчого журналу «Тюремний вісник».

Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пені­тенціарних установ і відносин у системах:

· в'язень — адміністрація та персонал;

· персонал — адміністрація;

· адміністрація — центральне управління.

У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відпові­дальністю центральних органів2.

Наступним нормативним актом, про який варто згадати, незва­жаючи на те, що він діяв дуже короткий час, були перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку (1916 р.).

Документ примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів:

1. Прийом арештантів;

2. Поведінка арештантів;

3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни;

4. Розподілення арештантського часу;

5. Продовольство, виписка, постачання;

6. Побачення та листу­вання;

7. Арештантські роботи;

8. Виправно-дисциплінарні заходи;

9. Звільнення арештантів.

ВИСНОВКИ

Отже, розвиток і становлення пенітенціарної системи України за часів перебування України у складі Російської імперії з середини ХІХ ст. по 1917 р.р. відзначився прагненням окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. Цей процес майже збігся з пер­шою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованих працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантро­пічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кри­мінально-виконавчої системи і законодавства.

Проте, для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути пев­ний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають «періо­дом будівництва тюрем нового типу»

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України. 1996 р.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України.

3. Кримінальний кодекс України.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України.

5. Указ Президента України від 22 квітня 1998 року «Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань».

6. Указ Президента України від 31 липня 1998 року (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 248/99 від 12. березня 1999 року) «Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань».

7. Советское исправительно-трудовое право. Общая часть. Учебник. Рязань. 1987 г.

8. Стручков. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. Учебник. М.1984.

9. Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. Українсько – Американське бюро захисту прав людини, Амстердам – Київ – 1996.

10. Пенітенціарна ідея. Радов Г.О. Киів –1998.

11. В.П. Филонов, А.И. Фролов “Уголовно-исполнительное законодательство Украины. Донецк. 1998.

12. В.М. Трубников, В.П. Филонов, А.И. Фролов “Уголовно-исполнительное право Украины”. Учебник. Донецк. 1999.

13. Уголовно-исполнительное право. Учебник для юридических вузов. Издание 2. Под ред. Проф.. В.И. Селиверстова, М.: Юриспруденция, 2000.

14. О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець “Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та Особлива частини.” Навчальний посібник. – К.: Юринком Інтер, 2000.

15. О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець та інші “Кримінально-виконавче право України” Навчальний посібник. – К.: Юринком Інтер, 2002.

Список додаткової навчально-методичної літератури:

1. Андреевский И.Б. Лекции по истории полицейского права и земских учреждений в России. - Спб., 1883.

2. Антонович А. Полицейское право и полицейская экономия // Киев. Унив. известия. - 1883. - №2.

3. Беляева Л.И. Правовые, организационные и педагогические основы деятельности исправительных заведений для несовершеннолетних правонарушителей в России (середина ХІХ – начало ХХв.): Автореф. дис… докт. юр. наук: 12.00.08 / Академия МВД России. – М., 1995. – 49с.

4. Борисов А. Руководители карательных органов дореволюционной России: Учебное пособие. – М.: Академия МВД СССР, 1979. – 153с.

5. Варадинов Н. История Министерства Внутренних Дел. Ч,Н. Кн. 1. - Спб., 1859; Ч.П, Кн. 2. - Спб., 1862; Ч.Ш, Кн. 4. - Спб., 1862.

6. Воробейкова Т.У., Дубровина А.В. Преобразование административно-полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во второй половине XIX века: Учеб. пособие. - К., 1973. - 68 с.

7. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.1. – 384с.

8. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.2. – 582с.

9. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.3. – 430с.

10. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.4. – 302с.

11. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.5. – 340с.

12. Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. - 2 изд. - М., 1968.

13. Золин П.М. Преступность в стране в 1909-1928гг.: Сравнительная статистика // Советское государство и право. – 1991. – №5. – С.112-118.

14. Зубков А.И., Калинин Ю.И., Сысоев В.Д. Пенитенциарные учреждения в системе Министерства юстиции России. История и современность. – М.: Издательство НОРМА, 1998. – 176с.

15. История государства и права Украинской ССР. В 3-х т. - К.: Наук, думка, 1987.

16. История милиции Украинской ССР. В документах и материалах / Под ред. П.П.Михайленко. – К., 1969. – Т.1. – 883с.

17. История органов внутренних дел дореволюционной России / Под ред. Р.С.Мулукаева. – М.: Академия МВД СССР, 1984. – 91с.

18. История полиции России (Курицын В.М., Альхименко В. и др.). - Спб., 1998.

19. Калюжний Р.А., Маковський В.І., Чубатенко В.Г. З історії пенітенціарної реформи в російській імперії // Науковий вісник НАВС України. – 1998. - №3. - С.165-170.

20. Кульчицький B.C. та ін. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 294 с.

21. Министерство Внутренних Дел. Исторический очерк. - Спб., 1901. - 224 с.

22. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. – К.: Генеза, 1997. – Т.1: 1917-1925рр. – 504с.

23. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. - К.: Генеза, 1999. – Т.2: 1926-1945рр. – 412с.

24. Мулукаев Р.С. Полиция и тюремные учреждения дореволюционной России: Учебное пособие. – М., 1964. – 27с.

25. Пашук А.Й. Суд і судочинство на лівобережній Україні в ХYІІ- ХYІІІст. (1648-1782). – Львів. 1967.

26. Российское полицейское (административное) право, конец Х1Х-начало XXв.: Хрестоматия / Сост. Старикова Ю.М. - Воронеж, 1999. - 619 с.

27. Рыбак М. Жестокость и произвол царской тюремной системы // Советская юстиция. – 1983. - №4. - с.23-25.

28. Скрипилев Е.А. Тюремная политика и тюремное законодательство Временного правительства: Лекция. - Москва: Высшая школа МООП СССР, 1968. – 61с.

29. Соловей Ю.П. Российское полицейское право: История и современность // Государство и право. - 1995. - №6. - С. 75-85.

30. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К., 1968.

31. Уголовно-исполнительное право России. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. А.И. Зубкова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – 614с.

32. Фролов Ю.А. Организационно-правовые преобразования системы учреждений и органов, исполняющих наказание, в Украинской ССР. – К., 1984. – 100с.

33. Хрестоматія з історії держави і права України / В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький. – К.: Ін-Юре, 1997. – 450с.

34. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.1. – Ч.1. - 414с.

35. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.1. – Ч.2. - 402с.

36. Чисніков В.М. Секретарі, наркоми, міністри внутрішніх справ України. – К.: Українська академія внутрішніх справ. – 23с.

37. Шинджикашвили Д.И. Министерство внутренних дел царской России в период империализма: Структура, функции, реакционная сущность, связь с другими министерствами: Учебное пособие. – Омск, 1974. – 110с.

38. Юридический словарь / Под ред. С.Н.Братусь. – М.: Госюриздат, 1953. – 782с.

39. Юридичний словник-довідник / Під ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996.– 696с.