ПИТАННЯ 2. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА КАРАЛЬНОГО (ДОПЕНІТЕНЦІАРНОГО) ПЕРІОДУ.

Кримінально-виконавче законодавство Києворуської доби почало формуватися ще за часів роздробленості князівств. Про це свідчать перші договори руських з греками 911 та 945 рр., підписані за кня­жіння Олега та Ігоря. В них, так само як і в більшості пізніших пра­вових джерел (на відміну від побутових) — Мирній грамоті новго­родців з німцями 1195 р., договорі князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом 1229 р., самій Руській правді в усіх її редакціях, — термін «покарання» не зустрічається і це глибоко символічно. ос­кільки, як зазначає професор М. Володимирський-Буданов, «в смысле слова «наказание» (исправление, научение) выражен основной взгляд славян на цель наказания, взгляд, конечно, указывающий на будущее и малоприменимый к эпохе Русской правды». Замість нього в указану добу вживалися інші терміни — «страта» та «помс­та». Останній мав кілька значень, у тому числі «покарання» в широ­кому розумінні.

Зазвичай, коли йдеться про постанови відомих нам списків Ру­ської правди, то аналізові піддаються лише два види покарань: кров­на помста та штрафи. Але такий підхід свідчить про занадто спро­щене розуміння системи покарань доби Руської правди. Насправді їх було значно більше:

1) помста;

2) грошові покарання;

3) криміналь­ні покарання.

Останній вид можна поділити ще на кілька підвидів:

покарання, спрямовані на свободу, — вигнання, заслання, ув'яз­нення;

покарання, спрямовані на здоров'я, — «болезненные» і «членовредительные»;

смертна кара.

Покарання, спрямовані на свободу, належать до найдавніших видів покарань. Зокрема, про вигнання і заслання ми маємо відомос­ті, починаючи з XI ст. У 1024 р. князь Ярослав «изымав волхвы, расточи», а князь Мстислав у 1129 р. «поточи князя полоцкие Царьграду в Греки». Про ув'язнення згадується також з найдавніших часів, починаючи з перших договорів руських з греками.

Для доби Руської правди характерні три види ув'язнення:

«в погреб», «поруб» — земляну тюрму;

«в железа» — кайдани;

«в дыбу» — дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях.

Два останні іноді використовували як засоби по­передження втеч з-під варти з огляду на примітивний устрій земля­них тюрем і за відсутністю належним чином організованої охорони. Здебільшого в літературі з історії права згадують про кілька найвідоміших випадків як короткострокового ув'язнення, наприклад кня­зя Мстислава Полоцького у м. Києві, так і довгострокового. Зокре­ма, в «Повести временных лет» можна прочитати коротку звістку про звільнення князями Ізяславом, Святославом і Всеволодом свого «стрия» (дядька) князя Судислава, який просидів у «порубі» 24 роки.

Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого ві­дома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійсню­вати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова «на поток» замінено словами «на бой». Аналогічну постанову містить і Судебник Казиміра 1368 р. (ст. 19): «парубок» за першу «татьбу» отримує тілесну кару («пробити»). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава — його сини поста­новили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або «кнутом бьеши развязав на санех». Отже, про особисту помсту мова тут йти не мог­ла. В іншому нормативному акті — договорі Новгорода з м. Готлан­дом 1270 р. — можна знайти постанову, де «вор», укравши речі ці­ною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало.

Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули тако­го поширення, як в епоху пізнього середньовіччя.

У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна ка­ра. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смерт­на кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втеплення, зв'язавши «руцы й нозе». У піз­ніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікова­них, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя.

Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це до­кументи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень.

За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників — батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації.

Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати «вирники», «емци», «детские». Але хто саме мав безпосереднє від­ношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від цивільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмо­вих джерелах фігурує посада «детского» пристава — «тівуна». Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати жорсткіші захо­ди — «погреб», «железа», «дыбу» тощо.

Функцію охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала «дружина» князя.

Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи іс­нуючих кримінальних покарань, фактично сприявши відокремленню кримінально-виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рам­ками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років.

Певну роль у формуванні кримінально-вико­навчої системи і законодавства відігравали й інші джерела — Маг­дебурзьке право та «судові обрядки» Запорізької Січі. Значний інте­рес становить також кодифікація «Права, за якими судиться мало­російський народ», але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового ре­гулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих те­риторіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттє­во відрізнявся. Зокрема, у переліку публічно-кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий пе­релік штрафних санкцій з метою задоволення «кривди», нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визна­чається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними. В епоху Литовських статутів панівне становище займа­ють цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно-кримінальні та залякуючі покарання, зокрема смертна кара; тілесні покарання (бо­лісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто каральних за­садах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіска­ції (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо.

Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні поста­нов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, знаряддям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей1.

Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом, понят­тя дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо харак­терного, оскільки у Московії його просто не було.

Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план висту­пає мета залякування у чистому вигляді — «в страх прочим», «дабы й другие таких непристойних худостей делать не отважувались». Звичаєві норми («обрядки») Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань — простих і кваліфікованих. Ос­танні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.

Найпоширенішим було повішення — просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішен­ня — вниз головою — згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.

Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплення. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері — «по ринку возечи, клещами тело торгати», а потім «в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку... зашити й где на глубей до води — утопити». Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. «під міст посадили води пити» протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили «під лід во­ди пити» київського війта Хведора Ходику.

Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на па­лю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем.

Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання — посадження на палю. «Паля» являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був заліз­ний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вий­шов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони — «куди вітер віє», і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свід­чення, що днів три він залишався живим.

Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення «зрадливим потаємним обнчаем» шляхтича. Винного — «смертью четвертованием, або на паль карать».

Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазна­чити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків від­кладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката ви­конував полонений іншої релігії, зазвичай «татарин» або «бусур­ман» і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.

За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які перед­бачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття «киями». Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали ка­лачі і кілька оберемків «київ» (товстих дерев'яних прутів). При­в'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто прохо­див і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: «оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...», чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.

Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, — тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.

Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським ста­тутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути ви­конаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештантами. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокре­ма, в одному з артикулів «Прав, за якими судиться малоросійський народ», говориться: «Кат, хотя звание на себе поносное й ненавистное имеет..., зато он перед Богом не мерзок й явно грешником признан бить не должен, но паче слугою справедливости...»1.

І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало си­лу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила «пушкарня», де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, трима­ли злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні по­терпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види по­збавлення волі — прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закін­чувалося побиттям киями.

У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосо­вувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, роз­поділеного на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 роз­ділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шлях­тича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, «тогды на тому замку того воєводства... мает сидети також у земли шесть сажон». Пани ж воєводи і старости «на замкох нашых» повинні дбати, щоб тюрми були добре «отправленьї й вкопаньї» та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організа­ції охорони і нагляду за дотриманням закону.

На завершення зазначимо, що законодавство XV—XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізо­ваних країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвине­ної системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання.

ВИСНОВКИ

Завдяки історико-правових досліджень з’ясовано сутність та особливості системи виконання кримінальних покарань на території України та її законодавче закріплення, які мали теоретичне та практичнее значення для аналізу та подальшого розвитку пенітенціарної системи України.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України. 1996 р.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України.

3. Кримінальний кодекс України.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України.

5. Указ Президента України від 22 квітня 1998 року «Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань».

6. Указ Президента України від 31 липня 1998 року (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 248/99 від 12. березня 1999 року) «Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань».

7. Советское исправительно-трудовое право. Общая часть. Учебник. Рязань. 1987 г.

8. Стручков. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. Учебник. М.1984.

9. Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. Українсько – Американське бюро захисту прав людини, Амстердам – Київ – 1996.

10. Пенітенціарна ідея. Радов Г.О. Киів –1998.

11. В.П. Филонов, А.И. Фролов “Уголовно-исполнительное законодательство Украины. Донецк. 1998.

12. В.М. Трубников, В.П. Филонов, А.И. Фролов “Уголовно-исполнительное право Украины”. Учебник. Донецк. 1999.

13. Уголовно-исполнительное право. Учебник для юридических вузов. Издание 2. Под ред. Проф.. В.И. Селиверстова, М.: Юриспруденция, 2000.

14. О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець “Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та Особлива частини.” Навчальний посібник. – К.: Юринком Інтер, 2000.

15. О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець та інші “Кримінально-виконавче право України” Навчальний посібник. – К.: Юринком Інтер, 2002.

Список додаткової навчально-методичної літератури:

1. Андреевский И.Б. Лекции по истории полицейского права и земских учреждений в России. - Спб., 1883.

2. Антонович А. Полицейское право и полицейская экономия // Киев. Унив. известия. - 1883. - №2.

3. Беляева Л.И. Правовые, организационные и педагогические основы деятельности исправительных заведений для несовершеннолетних правонарушителей в России (середина ХІХ – начало ХХв.): Автореф. дис… докт. юр. наук: 12.00.08 / Академия МВД России. – М., 1995. – 49с.

4. Борисов А. Руководители карательных органов дореволюционной России: Учебное пособие. – М.: Академия МВД СССР, 1979. – 153с.

5. Варадинов Н. История Министерства Внутренних Дел. Ч,Н. Кн. 1. - Спб., 1859; Ч.П, Кн. 2. - Спб., 1862; Ч.Ш, Кн. 4. - Спб., 1862.

6. Воробейкова Т.У., Дубровина А.В. Преобразование административно-полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во второй половине XIX века: Учеб. пособие. - К., 1973. - 68 с.

7. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.1. – 384с.

8. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.2. – 582с.

9. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.3. – 430с.

10. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.4. – 302с.

11. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т.5. – 340с.

12. Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. - 2 изд. - М., 1968.

13. Золин П.М. Преступность в стране в 1909-1928гг.: Сравнительная статистика // Советское государство и право. – 1991. – №5. – С.112-118.

14. Зубков А.И., Калинин Ю.И., Сысоев В.Д. Пенитенциарные учреждения в системе Министерства юстиции России. История и современность. – М.: Издательство НОРМА, 1998. – 176с.

15. История государства и права Украинской ССР. В 3-х т. - К.: Наук, думка, 1987.

16. История милиции Украинской ССР. В документах и материалах / Под ред. П.П.Михайленко. – К., 1969. – Т.1. – 883с.

17. История органов внутренних дел дореволюционной России / Под ред. Р.С.Мулукаева. – М.: Академия МВД СССР, 1984. – 91с.

18. История полиции России (Курицын В.М., Альхименко В. и др.). - Спб., 1998.

19. Калюжний Р.А., Маковський В.І., Чубатенко В.Г. З історії пенітенціарної реформи в російській імперії // Науковий вісник НАВС України. – 1998. - №3. - С.165-170.

20. Кульчицький B.C. та ін. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 294 с.

21. Министерство Внутренних Дел. Исторический очерк. - Спб., 1901. - 224 с.

22. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. – К.: Генеза, 1997. – Т.1: 1917-1925рр. – 504с.

23. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. - К.: Генеза, 1999. – Т.2: 1926-1945рр. – 412с.

24. Мулукаев Р.С. Полиция и тюремные учреждения дореволюционной России: Учебное пособие. – М., 1964. – 27с.

25. Пашук А.Й. Суд і судочинство на лівобережній Україні в ХYІІ- ХYІІІст. (1648-1782). – Львів. 1967.

26. Российское полицейское (административное) право, конец Х1Х-начало XXв.: Хрестоматия / Сост. Старикова Ю.М. - Воронеж, 1999. - 619 с.

27. Рыбак М. Жестокость и произвол царской тюремной системы // Советская юстиция. – 1983. - №4. - с.23-25.

28. Скрипилев Е.А. Тюремная политика и тюремное законодательство Временного правительства: Лекция. - Москва: Высшая школа МООП СССР, 1968. – 61с.

29. Соловей Ю.П. Российское полицейское право: История и современность // Государство и право. - 1995. - №6. - С. 75-85.

30. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К., 1968.

31. Уголовно-исполнительное право России. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. А.И. Зубкова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – 614с.

32. Фролов Ю.А. Организационно-правовые преобразования системы учреждений и органов, исполняющих наказание, в Украинской ССР. – К., 1984. – 100с.

33. Хрестоматія з історії держави і права України / В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький. – К.: Ін-Юре, 1997. – 450с.

34. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.1. – Ч.1. - 414с.

35. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.1. – Ч.2. - 402с.

36. Чисніков В.М. Секретарі, наркоми, міністри внутрішніх справ України. – К.: Українська академія внутрішніх справ. – 23с.

37. Шинджикашвили Д.И. Министерство внутренних дел царской России в период империализма: Структура, функции, реакционная сущность, связь с другими министерствами: Учебное пособие. – Омск, 1974. – 110с.

38. Юридический словарь / Под ред. С.Н.Братусь. – М.: Госюриздат, 1953. – 782с.

39. Юридичний словник-довідник / Під ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996.– 696с.