Утворення СЕАТО
Багдадський пакт (СЕНТО)
Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешкодою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.
Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобританія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран.
У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна революція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Багдадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).
Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.
Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких держав.
Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.
США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.
Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.