Створення професійної музики

Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби.

Доба козаччини — період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища героїв, борців за свободу та незалежність і йде за ними. Сколихнувся і піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. У цей складний і буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з’явилися 1648 р.: «Дума про Козака Голоту», пісні «Засвистали козаченьки в похід з полуночі», один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, «Був Сава в Немирові» (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька історичних пісень О. Павловський надрукував у «Грамматике малороссийского наречия» (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський — у першому виданні «Наталки-Полтавки» (Харків, 1819). Ці публікації розбудили інтерес до збирання українського фольклору. Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорнули активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814 — 1818 pp. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен».

Термін «дума» у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 р. «Думи» окремою книгою, наголосивши в передмові, що це «самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу». У мові народних співців термін «дума» відповідає назві «лицарські пісні». Сьогодні інколи думами називають історичні пісні про Байду, Нечая, Г. Голого та ін.

Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: «Малороссийские песни» (М., 1827), «Украинские народные песни. Часть І» (М., 1834), «Сборник украинских песен. Часть I» (К., 1849). М. Максимович доповнив трактування терміну «дума»: героїчний ліро-епічний твір, в якому розповідається про боротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. За твердженням ученого, кожна дума була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов’язана з кобзарським рухом.

Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці «О малороссийских песнях» він підкреслював, що пісня — «це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу».

Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним думам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером («Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін.).

Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Руданський, М. Кропивницький, І. Франко, М. Лисенко, Леся Українка, Ф. Колесса та ін.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історичних і побутових пісень.

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського. А в 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюється міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні.

Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Галаганів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спадок від Івана Галагана до Григорія Галагана.

Великий хор та оркестр мав протягом 1770-1780 рр. генерал-губернатор Малоросії російський граф П. Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігівщині. Велика капела була в російського князя Г. Потьомкіна, яка складалася і 200 музикантів.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка на високому художньому рівні, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. раrs - частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об’ємне відчутті простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

У хоровому концерті другої половини ХVІІІ ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729-1200). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Дмитро Степанович Бортнянський (1751-1825). Народився в Глухові, очевидно там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга — у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, але й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів.

На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук’янович Ведель (1767-1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований з прекрасним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані

Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині ХVІІІ ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

4.2.5. Специфіка національного варіанта бароко в літературі.