Містобудування й архітектура
Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу
Хрещення киян
К. Лебедєв.
Християнство було офіційно запроваджено Володимиром Великим у 988 р. Запровадження християнства на Русі піднесло її міжнародний авторитет, вирішило проблему об’єднання язичницьких культів, сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, літератури та нової техніки, архітектури, іконопису, мозаїки. Зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на Русі було запроваджено церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих та ін.
Однак русичі неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів, тому християнізація Київської Русі розтяглася на кілька століть. Прийняття християнства мало важливе історичне значення для подальшого розвитку Київської Русі.
Християнство сприяло руйнації залишків родових відносин у східних слов’ян, зміцненню князівської влади, визнанню її права на панування. Водночас християнство стверджувало рівність усіх перед Богом.
Прийняття християнства долучило Київську Русь до кола цивілізованих держав свого часу. Воно зміцнило міжнародний авторитет Русі, відкрило перед київськими князями можливості для встановлення рівноправних зв’язків із європейськими країнами.
Виникнення найдавніших поселень міського типу на Русі історики відносять до третьої чверті І тис., коли в середовищі східних слов’ян розгорталися етнічні й державотворчі процеси. У «Повісті минулих літ» Нестор-літописець називає східнослов’янські поселення «градами».
На думку дослідників, східнослов’янські гради були адміністративними й релігійними центрами союзів племен, фортецями в прикордонних районах. Їхні залишки були знайдені археологами в Києві, Чернігові, селі Зимно поблизу міста Володимира-Волинського, селі Пастирське на Черкащині та інших місцях.
Гради були своєрідними зав’язками, із яких за сприятливих умов виникли міста. Проте більшість із них так і не стали містами через те, що їх спалили кочовики або залишили мешканці.
У IX — першій половині X ст. в Київській Русі, за повідомленням літописця, існувало 16 міст: Київ, Новгород, Ростов, Полоцьк, Ладога, Білоозеро, Муром, Ізборськ, Смоленськ, Любеч, Псков, Чернігів, Переяслав, Пересечен, Вишгород, Іскоростень.
У IX—X ст. більшість населених пунктів Київської Русі становили села. Їхні жителі займалися землеробством, присадибним тваринництвом та промислами (мисливством, рибальством, бортництвом тощо).
Археологічні дослідження дозволили історикам дізнатися про те, який вигляд мали сільські поселення на Русі.
Слов’янське житло. Реконструкція (у розрізі)
Вони розташовувалися в місцевості зі сприятливими для ведення сільського господарства природними умовами. Це були неукріплені поселення з 30—50 селянських садиб. Окремі садиби розміщувалися довільно, без дотримання якого-небудь плану. Це дозволяє припустити, що їхні мешканці селилися там, де їм подобалося, намагаючись не змінювати природу, а пристосовуватися до неї.
Селянські господарства одного або декількох сусідніх сіл об’єднувалися в сільську територіальну общину, яку називали «верв» або «мир». Члени общини були пов’язані круговою порукою, разом відповідали за сплату данини і скоєні на її території злочини.
Кожен із великих руських «градів» мав досить складну для свого часу систему оборонних укріплень. Вони складалися з валів, насипаних на дерев’яні кліті й оточених глибоким ровом. На валах споруджувалися дерев’яні стіни з оборонними вежами.
«Змієві вали» під Переяславом (сучасний вигляд)
Внутрішня будова «Змієвих валів»
«Змієвими валами» називали оборонні лінії, які захищали Київ із півдня, сходу й заходу, протягаючись майже на тисячу кілометрів уздовж проток Дніпра. Археологи, дослідивши залишки «Змієвих валів», установили, що переважну більшість із них збудовано за князювання Володимира. Висота валів досягала 10 м, їх доповнювали дерев’яні фортеці з баштами й стінами, але вони не збереглися.
У фортецях постійно перебували загони дружинників. Роз’їзди дозорців або богатирів, як їх називали в билинах, несли в степу «заставу богатирську» й попереджали гарнізони фортець про появу ворога.
У IX—X ст. на Русі встановилася форма правління державою, за якої головною фігурою був князь, який керував країною за допомогою своєї дружини.
У складі населення Київської Русі в IX—X ст. сформувалася панівна верства, до якої належали великий князь київський, племінні князі, бояри і князівські дружинники.