Реформація церкви та освіти, розвиток науки та книгодрукування

Культура козацької доби – СРС.

Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури – СРС.

План

Індивідуалізовані риси української культури в їх історичному становленні

 

Лекція 5. Українська культура доби козацько-гетьманської держави. Українське бароко (2 год.)

1. Реформація церкви та освіти, розвиток науки та книгодрукування.

2. Українське бароко.

3. Театр і музика 2 пол. ХVІІ-ХVІІІ ст.

4. Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії.

 

Література

1. Грушевицкая Т.Г., Гузик М.А., Садохин А.П.Словарь по мировой художественной культуре. – М.: Аcademia, 2001. – 403 с.

2. Ізваріна О.М. Українська та зарубіжна культура: навч.посіб. – Донецьк: ДІТБ, 1999. – С. 112-115.

3. Історія української та зарубіжної культури: збірник матеріалів і документів / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища шк., 2000. – С. 129-156.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – C. 208-289.

5. Українськата зарубіжна культура: підруч. / За ред. В.О. Лозового. – Харків: Одіссей, 2006. – С. 311-332.

6. Українськата зарубіжна культура: навч. посіб. / За ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2000. – С. 458-501.

7. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 84-88.

8.Українська і зарубіжна культура / За заг. ред. К.В. Заблоцької. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – 372 с. – С. 273-290.

 

Додаткова література

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – 212 с.

2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII століть. – К., 1981.

3. Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. – Львів-Краків-Париж: «Просвіта», 1993. – 206 с.

4. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876) / Драгоманов М.П. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – C. 559-574.

5. Історія української культури. Т.1-4. – К.: Наукова думка, 2001-2006.

6. Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1993. – 560 с.

7. Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні XVI-XVIII ст. – К., 1983.

8. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII ст. – К., 1983.

9. Наливайко Дм. Козацька християнська республіка. – К.: Основи, 1992. – 495 с.

10. Яковенко Н.М. Українська шляхта. – К., 1993.

Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя в Україні. У боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла зі вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Вже в 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита і підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синодбюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і в Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович найближчий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч імперії, виступав проти них.

Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями.

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і хвороб. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600-1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусі, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії.

Школа но­сила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський. Серед її випускників були юристи, музикан­ти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Від'їзд освічених людей з України мав украй не­гативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдос­коналення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитів свого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були під­тримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містахЧернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.).На Правобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам'янецьким, Луцьким, Пере­мишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належне місце в культурному житті українських земель по­сідав Львівський вірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомими діячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович. Слід підкреслити, що куль­турні зв'язки між Правобережжям і Лівобережжям тривали всупереч конфесійним особливостям. Далеко не всім вихід­цям із Київської академії та інших шкіл вдалося отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті, частина з них ставала "мандрівними дяками", тобто вчителями, які ходили по селах і містах у пошуках роботи. Діяльність ака­демії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їхнього освітнього рівня.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так, арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653-1656 рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти".

За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, у 1740-1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщи­ни діяло 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські та міські школи утриму­валися громадою. На заході України аналогічні школи най­частіше існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти. Для чи­тання вибирали традиційні церковнослов'янські тексти, але вимовлялися вони на український лад.

Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову почат­кову освіту були здійснені в Гетьманщині. У 1760-1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлін­ням: усіх козацьких дітей, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю ініціативу схвалив гетьман, і в 1765 р. Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст. сільські школи занепадають: да­лося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі навчальних посібників. Так, букварі, які вироблялися друкарнею Львівського братства, виходили в XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на початку XVIII ст.по 6-7 тис. примірників. З середини XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кор­дон. Багато українців навчалось у Лейпцигу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.

Зацікавлення наукою виявилося в шанобливому став­ленні до книжок. Великі бібліотеки, які виникали при на­вчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у XVII-XVIII ст. Так, у XVII ст. було впоряд­ковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька стар­шина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому, що збирали книги з астро­номії, математики, медицини, географії, історії, права.

Найбільший інтерес викликало природознавство. У Київ­ській академії вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою "фізика". Найбільшим авто­ритетом був тут Феофан Прокопович, який написав нау­кову працю з "фізіології" про причину нетлінності тіл печерських святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, геогра­фія. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручни­ки, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвивається матема­тика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчив­ся цінити її по західних університетах. Як учитель матема­тики відзначився в цей час Іван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчити тригонометрії.

Друкарська справа отримала розвиток по всій Україні. Вже в І пол. XVII століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорізького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друкарських аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу в друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619), Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично в незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

У частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII столітті царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII століття, йшлося: книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорізької Січі у 1775 книгодрукування українською мовою занепало.