Іван Виговський.
ГЕТЬМАНЩИНА.
1. Новий устрій.
2. Зміни в суспільному устрої
3. Економічний та культурний вплив Гетьманщини на Московію.
4. Руїна.
5.2. Гадяцька угода
5.3. Московська інтервенція.
5.4. Втрачені перемоги.
6. Розкол України на Правобережну і Лівобережну.
6.1. Юрій Хмельницький і розкол України.
6.2. Яким Сомко та Іван Брюховецький
6.3. Петро Дорошенко
6.4. Андрусівське перемир`я.
6.5. Гетьмани Лівобережної України.
7. Іван Мазепа.
7.1. Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті.
7.2. Культурно-просвітницька діяльність.
7.3. Початок Північної війни.
7.4. С. Палій. Похід І. Мазепи на Правобережжя.
7.5. Союз І. Мазепи з Карлом XII. Полтавська битва.
1. Новий устрій
Під кінець правління Хмельницького, козакам підпорядковувалася більшість земель на правому й лівому берегах Дніпра (колишні Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства), тоді як Галичина та Волинь лишалися у поляків. На підлеглих козакам землях площею близько 250 тис. кв. км проживало 1,2—1,5 млн населення. В перші десятиліття після повстання половина землі, що раніше належала Польській короні, стала власністю Війська Запорозького, яке передало більшу її частину самоврядованим селянським поселенням, за що вони сплачували податки. Прибутки з частини цих земель (так званих рангових) ішли на виплату грошей високопоставленим козацьким урядникам, що перебували на службі. Близько 33 °/о землі належало козакам та українській знаті, 17 % були власністю православної церкви.
Козаки швидко встановили свою форму правління. Підпорядковану їм територію було поділено на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська. Полковники, що під час воєнних дій командували цими 3—5-тисячними полками, були головними адміністративними й судовими урядниками на відповідній території у мирний час. Територія кожного полку ділилася на сотні, в яких військову та адміністративну функції виконували сотники. Органи управління полками та сотнями розміщувались у великих містах відповідних земель, що носили їхню назву. На нижньому щаблі цієї адміністративної будови знаходилося окреме містечко чи село, в якому влада належала козацькому отаманові. Спочатку козацькі старшини обиралися козаками відповідних загонів. Проте з часом ці посади стали спадковими.
На верхівці цієї військово-адміністративної системи стояв гетьман. Теоретично він підпорядковувався волі козацької генеральної ради, яка обирала його. Але через швидке збільшення чисельності козаків у 1648—1656 рр. проведення цих рад стало недоцільним, тому гетьмани рідко скликали їх. Натомість Хмельницький та його наступники воліли радитися з дедалі впливовішими старшинськими родами. Проте на практиці гетьмани могли вільно здійснювати свої прерогативи і вважалися фактичними правителями України. Крім командування козацьким військом, вони проводили власну зовнішню політику, наглядали за системою управління та судочинства, здійснювали контроль за козацькою скарбницею та земельним фондом. Цей фонд складався з земель, конфіскованих у поляків, і право гетьмана на власний розсуд розподіляти їх значно посилювало його політичну вагу. На додаток до конфіскації земель, що переважно використовувалися для утримання козацьких урядників, скарбниця одержувала 1 млн золотими злитками від податків, мита й тарифів.
Виконувати покладені на нього функції гетьманові допомагала генеральна старшина, що являла собою поєднання генерального штабу та ради міністрів. Найвпливовішим її членом був генеральний писар,що встановлював порядок денний засідань ради, складав основні урядові тексти та здійснював постійний нагляд за зовнішніми зносинами.
Іншою ключовою постаттю в генеральній старшині був обозний — посада, аналогічна військовому міністрові,— що відповідав за боєздатність 40—60 тис. регулярного козацького війська, включаючи артилерію. Судові справи контролював генеральний суддя, а двох генеральних осавулів та генерального хорунжого гетьман використовував для спеціальних доручень. Хоча Хмельницький та його наступники завжди вважали Київ головним містом України, гетьманський уряд зосереджувався в невеликому козацькому містечку Чигирині, а у XVIII ст.— в Батурині та Глухові. Формально козацька держава й підпорядковані їй землі називалися Військом Запорозьким. Проте московити звичайно вживали для цієї території назву Малоросія, а поляки продовжували називати її Україною.
2. Зміни в суспільному устрої
З самого початку Великого повстання на Україні суперничали між собоюдві різні концепції суспільного устрою — егалітарна та елітарна. Спочатку переважала перша концепція. Польську знать як пануючий клас замінило козацтво, а, за традицією, стати козаком міг кожний.У буремний час 1648—1656 рр. До козацьких лав влилися тисячі міщан, селян та православних священиків. Згідно з неповним московським переписом 1654 р., близько половини дорослого чоловічого населення становили козаки. Для селянина чи міщанина, здатного на власний кошт нести військову службу, не складало труднощів записатися до козацького полку й претендувати на такі привілеї, як право землеволодіння, звільнення від податків та право обирати й бути обраним козацьким старшиною. Відповідно козак, який не міг купити власного військового спорядження чи втратив бажання воювати, звичайно повертався до стану селянина чи міщанина. Так чи інакше, 1648 рік спричинився до того, що межі між суспільними станами стали дуже розмитими, а ідеї соціальної рівності набули небаченого для Східної Європи поширення.
Унаслідок повстання значно покращало становище селянства, яке пережило цю жорстоку війну. Прогнавши шляхту, селяни відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й куди завгодно. Тепер заможніші з них мали можливість набути вищого статусу, записавшись у козаки. Протее селяни не позбулися всіх повинностей. Займаючи землі, конфісковані у поляків, вони мали виконувати певні послуги й виплати на користь Війська Запорозького. До них насамперед належали зобов'язання забезпечувати козацьке військо засобами транспорту, постоєм та провізією. Хоч селяни й надалі сплачували грошові та натуральні податки, ненависну панщину на користь польських феодалів було знищено.
Проте, з часом цим здобуткам стали загрожувати елітарні тенденції в середовищі старшини. Багато козацьких ватажків і, зокрема, значний контингент української знаті та реєстрових старшин, що приєдналися до Хмельницького, були незначними уламками того ладу, що існував до 1648 р. В їхньому розумінні повстання не передбачалостворити суспільство рівноправних людей, про яке у Східній Європі й не чули, а мало вигнати ненависну польську шляхту та магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Вони навіть уявити собі не могли життєздатного суспільства без знаті. Завдяки своєму відносно високому положенню, великому військовому та політичному досвіду та багатству чимало української знаті та заможних козаків зайняли високі посади серед ватажків Війська Запорозького.
Більш симпатичними народним низам, особливо селянству, були січові порядки. Але більш ефективними і реалістичними, тобто відповідними часу, були порядки гетьманської держави, що в більшій мірі наслідували порядки не Січі, а реєстрових козаків Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII ст. Оскільки гетьмани часто були вихідцями із старшини й спиралися на її широку
підтримку, вони не лише не запобігали зосередженню в її руках влади та багатств, а й всіляко сприяли цьому, щедро роздаючи їй землі та посади. Зміцнюючись, ця нова верхівка поглиблювала поділ українського суспільства на стани й дедалі
агресивніше зазіхала на вольності селянства та простого козацтва. Останні відповідали на спроби позбавити їх завоювань 1648 р. зростаючою ворожістю й навіть відкритим опором.
Унаслідок цього в новонародженому суспільстві козацької України виник глибокий, зрештою навіть фатальний розкол.
Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті не змінився. Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів, Полтава, й надалі здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно з Магдебурзьким правом, їхні стосунки з селом, де панувало козацтво, були відносно обмеженими. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан — аналогічно тому, як до неї це робила польська шляхта. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними конкурентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст шукали допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах із старшиною.
На відміну від міщан православне духовенство підтримувало з козацькою верхівкою дружні стосунки, оскільки воно уособлювало ту віру, яку боронили козаки. Хмельницький та його наступники, не зволікаючи, підтверджували права монастирів на приписані до них землі, а також обов'язок селян, що жили на цих землях, виконувати для монастирів трудові повинності. Щедра підтримка гетьманом церкви фактично стала основним чинником, що звів нанівець здобутки селянства. Існуючий стан речей задовольняв українську православну ієрархію, тому вона виступала проти зміцнення зв'язків із Москвою, особливо у справах церкви, небезпідставно вважаючи Москву нижчою за себе в релігійному та культурному відношенні. Останне негласно визнавали і московські урядовці. Мине багато років задобрювань і даропідношень, перш ніж царям удасться змінити таке ставлення українського духовенства.
3. Економічний та культурний вплив Гетьманщини на Московію.
Економічний та культурний рівень козацької країни невпинно зростав. Літом 1654 року архидіакон Павло Алеппський, супроводжуючи свого батька, антіохійського патріарха Макарія, мандрував Україної і захоплювався вражаючими економічними і культурними надбаннями козацького народу. У своїх нотатках до подорожі він згадує «правда, мало зустрічається дорослих чоловіків, але повсюди багато дітей, всюди млини, будинки для подорожуючих, притулки для бідноти і сиріт, всюди городи, сади, рибні ставки, багато птиці та усілякої поживи»( К. Осипов Б. Хмельницкий М.1949. с. с.420). Особливо були вражені подорожуючі поширенням освіти серед народу. «по усій землі козаків, - писав Павло Алеппський, ми помітили, що всі вони, за невеликими виключеннями, навіть більшість їх жінок і дітей вміють читати і писати і знають порядок церковної служби; крім того священники навчають сиріт, і не залишають їх вештатися вулицями»(там же). Особливо були вражені мандрівники високою освітченністю українського вищого духовенства. «Серед настоятелів монастирів є люди вчені, законодавці, оратори, що знають логіку та філософію та займаються глибокими питаннями» Сильне враження здійснила на Павла Аллепського друкарня Печерського монастиря у Києві. Гетьманщина здійснює у цей час неоціненний досі, колосальний культурний вплив на культурно відсталу Московію. Сотні спеціалістів, науковців, культурних і духовних діячів України ведуть просвітницьку роботу на теренах Московії. Так, коли у Москві приступили до виправлення церковних книг, переклад яких став різнитися від грецького оригіналу, то своїми силами не змогли виконати цю складну, фахову, роботу. У 1649 році Олексій Михайлович просив надіслати йому із Києва для виконання цих робіт вчених монахів. Українські спеціалісти, зокрема Єпифаній Славинецький, успішно провели виправлення богословських книг, а також уклали латино-словянський словник, переклали ряд книг з історії, географії, педагогіці і почали переклад біблії. Українці заснували у Москві, за Київським зразком, школу де працювали монахи Славинецький, Арсеній та інші.
4. Руїна.
Поняттям "Руїна" історіографія позначає трагічний період в історії України, пов'язаний з третьою чвертю XVІІ ст. "Руїна" об'єднує поняття громадянської війни та іноземної інтервенції в Україну з боку Росії, Польщі, Туреччини.
Смерть Б. Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Москва, щоб посилити наступ на вольності українського народу, почастішали вторгнення в Україну польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Усе це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів. Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобам і, що особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани-нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Московського царства, Польщі, Туреччини, Кримського ханства.