ТИША І ГРІМ

Пройдуть зливи, замовкнуть грози...

Пройдуть зливи, замовкнуть грози,

Задрімають на ланах.

І весняного грому погрози

Пронесе стороною луна,

А проміння довге, як мітли,

Обмете сизо-хмарну даль.

І пройдеш ти, лишивши світлу,

Невгамовну мені печаль.

Та в прекраснім житті важкому

Будуть завжди сіять мені

В душу, повну вітрів і грому,

Сіруватих очей вогні.

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре...

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив.

Хай заляжеться тиша навколо,

Й знову стану, як ви, німим,

Але в серці моїм ніколи

Не замовкне весняний грім.

Роздуми над поемою В. Симоненка «Казка про дурила»

В. Симоненко… Поет-шістдесятник… Поет-лірик… Поет-сатирик… І просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси — і народ, і, безумовно, Україну, до якої він не шукав «ні .стежки, ні броду», бо вона була в його грудях, «у чолі і в руках».

Після закінчення факультету журналістики при Київському університеті Василь розпочав своє трудове життя, а вірші писав ще в шкільні роки.

Його творчість — це своєрідний маніфест «шістдесятників», це гімн природі і гімн правді. Далеко не кожен поет зважувався на правду. А Василь інакше не міг. І цього не пробачили йому. До 80-х років його ім’я не можна було промовляти, а твори не друкувалися, за винятком невеликої збірки, що була видана чи то друзями, чи то якимось чудом.

Та настав час — народ все-таки пізнав їх і оцінює нині як належите. Сьогодні Симоненко повертається до нас, повертається в усій красі своїй, в повноті й первозданності свого таланту.

Читаєш, перечитуєш вірші поета, осмислюєш їх і приходиш до висновку, що це не просто автор ліричних творів, це поет-борець, Поет-патріот шевченківського пафосу.

Одним з кращих творів письменника є «Казка про Дурила», написана в 1963 році. У своєму щоденнику Василь залишив такий запис «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше».

1963 рік — той період в житті нашої держави, який характеризувався нудотою й задушливістю. В історію він увійшов під іменем «застій». На думку істориків, ніякої, по суті, не було різниці між Хрущовською «відлигою» і брежнєвською «задухою». Тому-то й Замовчують наших «шістдесятників», поетів, які не хотіли миритися з певними установами і в своїх віршах викривали горе, керівників. Симоненко ще в 1955 році сказав:

Біля керма запроданці, кастрати

Дрижать від жаху в немочі сліпій…

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!

Про що ж і про. кого «Казка про Дурила»? Зміст твору багатопроблемний як і багатопроблемне наше життя. Та ідея її така: засудження тих. хто відбирає у людини Батьківщину, відучує ц любити, ховає живе життя -«в хребтах високих паперових гір і заливає його чорнильними морями» облуди, забирає свободу освідчення любові до неї і притуплює історичну пам’ять, свідомість обов’язку.

Своїм твором В. Симоненко ще й ще раз ствердив високість Шевченкового:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

Твір складний, алегоричний, переповнений замаскованими алюзіями. Кожен образ символізує певне явище з життя країни. Не всі літературні критики саме це вбачають в оригінальному творі, дехто зводить тлумачення «Казки…» до народнопісенного джерела, а образи розцінює як казкових героїв з народних казок.

І все ж треба подивитися на твір іншими очима. У «Казці…» і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. Симоненко свідомо руйнує часові й просторові рамки, підкреслюючи цим спільні корені тиранії.

Петро і Дурило — представники двох поколінь. Петро — не старше покоління, активність у якого витравили ще за часів царської Росії і сталінського режиму, хоч його доброту знищити ніхто не зумів. Свого сина виганяє Петро не через погрози старшини, а щоб той з голоду не помер. Батько ніби й проклинає сина, проте в нього на вустах «щира посмішка».

Розповідь про дурного Петра та його сина Дурила ведеться спокійно, непоквапливо, просторічною мовою.

Ці люди піддаються на обман, вступають врешті-решт в двобій зі злом і іноді перемагають. їм притаманний гумор. Коли старшина прийшов до Петра скаржитися на неслухняність Дурила, Петро відповів:

Та я його витурю з дому,

щоб не балакав малий сатана то,

що усім відомо.

Дурило не може миритися з режимом, він вирушає в довгі мандри щастя шукати. Симоненко наділяє героя рисами казкових богатирів: неймовірною силою, умінням ходити по воді, сміливістю та мужністю. Коли герой підріс, змужнів, одразу вирушає до рідного краю. По дорозі йому трапляється рай. Старшини раю заманюють Дурила до себе. Картина раю — просто-таки модель хрущовсько-брежнєвського суспільства: тут чорнильно-паперові стосунки з суспільством, прагнення знищити тих, хто проти ідеї. І все це в ім’я світлого майбутньою. В характеристиці старшин раю Симоненкова іронія переходить у сарказм:

Одна турбота наші чола оре —

а що, як в мудрі паперові гори

раптово влучить іскорка вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб залить?

А більше нам нічого не болить.

Моторошно і бридко уявляти собі цю гору, що вивершена на гроші народу й заступає сонце від народу. Симоненко ганьбить творців «Евересту» за допомогою прийому самовикриття. Вони пророкують свою мудрість, а насправді це жалюгідність і тупість:

Порода наша мудра від природи,

Ми знаєм все, бо осягнули все.

І глипає на нас зворушено і гордо

Щасливий предок — щирий шимпанзе.

У «Казці…» цікава інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. Це — кам’яний ідол на постаменті. Але засновник раю — не лише Сталін, це і Хрущов, і Брежнєв:

Бо таке на роду написано.

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво мудрих вождів.

Всі ці мужі мають спільну рису: зоологічну ненависть до талановитих і чесних людей.

Є в «Казці…» й інші образи — це повії-Музи. Вони не прикриті алегорією, оголені автором:

Там живе племін усяких

Престрашенна мішанина,

І зате той край зоветься —

Русь єдина, Русь єдина.

Серце поета переповнене непорозумінням: його страшенно пригнічувало й дратувало те, що в нашій літературі багато «низькопробних митців», жалюгідних служак, що пишуть твори на замовлення:

Скільки бідною торгували,

Скільки вже продавалась сама,

що назвать її мертвою мало,

а сильнішого слова нема.

Неймовірно! Хіба можна було після таких слів сподіватися на видання «Казки…»?

Чому старшини раю запобігаюгь перед Дурилом? Та тому, що їм потрібний апарат, а Дурило підходить до цього. Та Дурило виявляється Мудрішим і ставить старшинам непотрібні питання: чого у вас, люди добрі, ноги у крові?

У «Казці…» В. Симоненко викриває лицемірство, блюзнірство, засуджує класовий гуманізм, виражає непохитну віру в перемогу народу. Тому-то й втікає з раю Дурило. Кінець твору написаний у чисто симоненківській манері.

Україно! Ти для мене — диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

«Казка про Дурила» — ще не до кінця осмислений твір В. Симоненка. Його треба читати й перечитувати. І сприйняти ідейний зміст його можна тільки при умові глибокого знання історії та літературного-процесу. Казка про Дурила - Симоненко Василь

КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Ото ж воно й почалося з

того,

що одружився дурний

Петро.

Тільки до хати привів

небогу -

зразу ж топитись пішов у

Дніпро.

Стрибнув у воду - в воді

не тоне,

почухав тім'я дурний,

а тоді

почав серед річки -

хай Бог боронить! -

ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже

полежить,

на хвилю закине ноги

брудні -

і хоч би тобі що!

Схопив, правда, нежить

та рибалок до смерті злякав

у човні.

Йому все байдуже -

ходить та чхає,

та грайливо моргає до

риб,

а небога із кручі рукою

махає:

- Вернись, чоловіче,

бо з'їм твій хліб! -

Почув те Петро та бігом

додому,

що запопав - то усе

перегриз,

добре, що жінка спалила

солому

та в глечиках поховала

дрова і хмиз.

Наївся Петро:

- Ну, стели постелю,

горличко ніжна моя,-

та сама лишень лізь під

стелю,

а на долівці приляжу я.-

Отак і жили без нужди та

горя. Сусіди шепталися, як

один:

- Від чого товстіє Петрова

Федоря? -

Аж гульк -

у Федори син.

І такий тобі хлопець, що

далі нікуди,

і такий тобі хлопець, що -

ну.

На другий рік вже навчився

бігати,

а на шостий - виматюкав

старшину.

Прийшли тоді до Петра

пузаті

та й кажуть:

- Ти знаєш чи ні,

що виродок твій губатий

сказав, ніби ми дурні? -

Розізлився Петро:

- Отаке тобі й на!

Та я ж його витурю з

дому,

щоб не балакав малий

сатана

того, що усім відомо...-

Узяв і прогнав.

А що дурному?

Тільки приказував, як

проганяв:

- Іди, лобуряко, з дому -

ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб'єшся у

пани,

то гляди не поскупися,

сину,

матері справить картату

хустину,

а мені - кисет і штани...

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо дома з голоду вріжеш

дуба...-

І пішло хлоп'я із убогої

хати

кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно

не було!

Спало, де впало,

їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало -

слава Богу:

не менше саженя в ріст.

Кулаки - мов горщата,

мов обаполи, ноги -

і де те здоров'я бралося

в нього,

коли ж все життя

безконечний піст?

А люди про хлопця так

говорили:

- Чому б не рости, коли

він - Дурило! -

Отож, як Дурило уже

зміцнів

і огидло хлопцеві

байдикувати,

раптом ні сіло, ні впало він

захотів

навідаться до рідної

хати.

Спакував у кишеню речі,

доброго костура в руки

взяв -

і, як говорять, ноги на

плечі

та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

- А де тут дорога до

Рідного краю? -

А люди говорять:

- Кругла Земля,

так що прямої дороги немає:

сонце сходить онно

звідтіля,

а тамечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

біга довкола Землі давно,

то, певне, тобі щось

розумне порає.-

Махнув рукою Дурило

та й пішов навпростець,

добре, що сонце у спину

гріло,

а в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах

занило,

присісти хотів, та ба -

з-за кущів до Дурила

вибігла враз галаслива

юрба.

- Ти куди йдеш?

- Додому.

- А де ж та домівка?

- У Ріднім краю.

- А край де?

- Їй-богу, не знаю.

Я люди, шукаю вітчизну свою.

- А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас -

у нас не життя, а свято,

щасливим зробишся враз.-

І вмить та юрба оточила

Дурила

і дружно до нього отак

говорила:

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

Порода наша мудра від

природи,

ми знаєм все, бо осягнули

все.

І глипає на нас зворушено

і гордо

щасливий предок - щирий

шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі

рипучім

і на тропічних тішитись

вітрах,

а ми підем і цілий світ

научим,

як у чорнильних плавати

морях.

У нас до того мудрі всі

та вчені,

що лімітуємо чорнило

і папір.

Вулкани діють дужі

і скажені

в хребтах висотних

паперових гір.

Ми знаєм все! Для нас усе

відоме!

буде завтра? Запитайте

нас.

Як живить вогнища руда

суха солома,

так нас годує мудрість

повсякчас.

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Ми стільки істин вам за

мить націдим,

що подив назавжди

заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу,

ніби п'яні,

чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги

осіянні

під наше сонце з вашої

імли?

У нас давно ніхто й не чув

про горе

та інші нісенітниці й

бридню.

Одна турбота чола наші

оре -

а що, як в мудрі паперові

гори

раптово влучить іскорка

вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб

залить?

А більше нам нічого не

болить

Дурило, звичайно,

розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив

та слуха,

Дурило гукає:

- Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до

вашого раю! -

І друзі Дурила під руки

беруть,

і друзі Дурила до себе

ведуть.

А хлопцеві думка сидить в

голові:

- Чого, люди добрі, в

вас ноги в крові?

- Та це,- йому

кажуть,-

така у нас звичка:

до щастя дорога веде через

річку -

та річка із крові та трішки

зі сліз,

але ти не бійся.

Не втопишся.

Лізь.

Вона не глибока -

либонь, до колін...

- А кров там чия? - не

гамується він.

- Чия? А відомо чия -

тих людей,

що підло не визнали

наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки,

зовсім помалу

кого задавили, кого

зарубали.

- А це хто тут

висить? -

питається в них.

- Це дурень один із отих

навісних,

що пруться на острів...

- На острів? За чим?

- Та, правду сказати,

либонь, ні за чим:

там щастя закуте в печерах

німих

не те, що для нас,

а оте, що для всіх...

- То нащо ж повісили?

- Так, для годиться:

якби не повісили, міг би

втопиться...

І далі Дурило по Раю іде,

круг себе очима дурними

пряде.

- А це що за ідол? -

питається знов.

- Це той, хто закон

наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману

пускати,

навчив нас, як жити

годиться на світі,-

читай заповіта його на

граніті

ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ

Що кому на роду

написано,

то й конем не обскачеш

того.

Одному доля дарує лисину,

другому шляпу з широкими

крисами,

а третього причастовує

батогом.

А четвертому, п'ятому,

шостому і дев'ятому

цілісінький довгий вік

стільки добра обіцятиме,

що врешті з четвертого,

п'ятого, шостого і

дев'ятого

поробить стандартних калік.

А найкраще тому, кому

доля багата

не захоче нічого дати -

ані честі, ні глузду, ні

сорому -

нічогісінько.

Ось цьому ми з нікчемства свого

п'єдестала створимо

та освятим в кадильнім

диму,

та сипнемо під ноги квітів,

та у лаври чоло вберем,

та, щоб весело жив на світі,

приведем панну Музу в

гарем.

А самі заживем без гризоти,

бо відомо й дитині малій,

що у Музи тієї цноти

вже не більше, ніж у повій.

Скільки бідною торгували,

стільки вже продавалась

сама,

що назвать її лярвою мало,

а сильнішого слова нема.

Ну а нам що до того?

Ми люди тихі.

Нам би повне корито бурди,

теплу ковдру, затишну

стріху

та цукерку вряди-годи.

Бо таке на роду написано:

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво-мудрих вождів.

Думав, думав Дурило,

аж йому голова заболіла,

та ніяк собі не збагне:

куди і до чого той ідол

гне?

Якщо йому правда -

ріднесенька мати,

то нащо ж йому п'яти

лизати?

А якщо йому люба лизня,

то тоді його ненька -

брехня?

Так замислився,

що аж присів,

сім днів не пив і не їв,

а на восьмий устав і каже:

- Якесь дуже дивне те

щастя ваше!

Не хочу такого, щоб я

вмер!

Сходжу ще на острів до

тих печер...-

Та й ну Дурило

від друзів нових тікати,

а ті йому в спину кілки

метати.

Добре, що наш Дурило

водою не брів -

він, як і батько,

ходить по воді умів -

отож він рершим став у

печері

і давай своїм костуром

бити у двері.

За третім ударом впали

двері,

і враз ніби сонце сяйнуло

в печері.

І вийшло звідти дівча,

і всміхнулося мило:

- Спасибі за поміч тобі,

Дурило!

Я долю тепер не мину

і твою -

жду тебе, парубче, у

батьківській хаті,

у твоєму Ріднім краю...-

Сказало і щезло.

Озирнувся Дурило -

дивиться:

гори вогнем охопило,

і кривава ріка змеженіла,

а там, за рікою,

на тихій Зеленій горі

біліє батькова хата,

а під нею засмучена мати

пасе сонячних зайчиків

у дворі...