Високий Ренесанс у Середній Італії.

З кінця XV ст. Італія починає відчувати усі наслідки невигід­ного для неї економічного суперництва з Португалією, Іспанією і Нідерландами. Північні міста Європи організують ряд воєнних походів на розрізнену Італію і вона втрачає свою могутність. У цей важкий для неї час і настає недовгий "Золотий вік" італійсь­кого Відродження - Високий ренесанс.

Цей важкий період викликає до життя ідею об'єднання країни ідею, яка не могла не хвилювати еліту Італії. Високий Ренесанс співпав з періодом жорстокої боротьби італійських міст за свою незалежність.

Мистецтво цього часу було осяяне ідеями гуманізму, вірою в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, в торжество прогресу. В мистецтві на перший план висуваються ♦ проблеми громадянського обов'язку, ♦високих мо­ральних якостей, ♦подвигу, ♦образу прекрасної, гармонійно роз­винутої, сильної духом і тілом людини - героя, що зміг піднятися над рівнем повсякденності. Пошук такого ідеалу і привів ми­стецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних зако­номірностей явищ, до виявлення її логічної взаємодії. Мистецтво Високого Ренесансу відмовляється від частковостей, незначних подробиць в ім'я узагальненого образу, в ім'я відображення гармонійного синтезу прекрасних сторін життя.

Леонардо да Вінчі (1452 - 1519 рр.) був першим художником, що наочно втілив ці ідеї. Най­вище відображення геній Леонардо віднайшов у портретному живописі. У своїх портретах ху­дожник досяг особливого враження емоційної багатозначності, змістовної невичерпності, зав­дяки чому його образи безмежні у пізнанні і відкривають глядачеві нові і нові сторони душі, розуму, внутрішнього світу людини.

Леонардо був найвидатнішим художником свого часу, генієм, який відкрив нові горизонти мистецтва. Він залишив після себе небагато творів, але кожне з них стало етало­ном в історії культури. Леонардо відомий також як різнобічний вчений. Його наукові відкриття і винаходи в галузі літальних апа­ратів не втратили свого значення і на сьогоднішній день. Тисячі сторінок рукописів Леонардо охоплюють буквально усі галузі знань і свідчать про універсальність генія. Основні твори живопису Леонарда да Вінчі:

♦ Автопортрет (біля 1512 - 1515 рр.).

♦Мадонна Бенуа (1478 р.).

♦Дама з горностаєм (біля 1485 р.).

♦Мадонна Літта (1490 р).

♦Фреска "Таємна вечеря" (1497-1498рр).

♦Портрет Мони Лізи Джоконди (1503- 1506 рр.) та інші.

Однією із найбільш знаменитих картин у світі є портрет Мони Лізи Джоконди. Про портрет написано сотні сторінок: як Леонардо влаштував сеанси, запрошую­чи музикантів, щоб не згасла на обличчі моделі усмішка, як довго (що характер­но для Леонардо) працював над портре­том, як намагався досконало передати кожну рису цього живого обличчя. Порт­рет Мони Лізи Джоконди - це рішучий крок на шляху розвитку ренесансного мистецтва. Вперше портретний жанр став на один рівень з композиціями на релігій­ну і міфологічну тему.

У цьому портреті важкодоступне зав­дання, яке поставив перед собою великий художник, полягало у тому, щоб на кар­тині був відображений не один який-не-будь момент стану людини, а складний і тривалий процес її душевного життя.

На портреті Мони Лізи досягнутий той рівень узагальнення, який, зберігаючи всю неповторність зображеної індивіду­альності, дає можливість розглядати образ як типовий для епохи Високого Рене­сансу. Головна ідея цього узагальнення:

♦ відчуття власної значості, ♦високе право на самостійність ду­ховного життя. Таке узагальнення досягнуто цілим рядом відпо­відних формальних моментів: плавним контуром фігури і м'яким моделюванням обличчя і рук, окутаних леонардівським "сфумато". Це "сфумато" створює невловиме емоційне середовище і, под­ібно до музики, викликає у нас відчуття внутрішнього багатства. Ніжна усмішка Мони Лізи в поєднанні з відкритим поглядом ро­зумних, ледь глузливих очей "сфумато" розкривають супереч­ливість, невиразність і багатогранність її натури. Саме ця невло­вимість прихованих відчуттів примушують багатьох критиків вва­жати образ Мони Лізи загадковим і таємничим.

Ідеї монументального мистецтва Відродження, у яких злились традиції античності і дух християнства, віднайшли найбільш яскраве відображення у твор­чості Рафаеля (1483 - 1520 рр.). У його мистецтві віднайшли зріле вирішення два основних завдання: пластична досконалість людського тіла, яке відоб­ражувало внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості, у чому Рафаель наслідував античність, і складна багатоманітність світу.

Ніхто із майстрів Відродження не сприймав так глибоко і при­родно язичну сутність античності, як Рафаель. Невипадково йо­го вважають художником, який найбільш повно пов'язав античні традиції з західноєвропейським мистецтвом нової доби.

Протягом усього життя Рафаель шукає образ гармонійно досконалої людини. Цей образ він віднайшов у Мадонні, численні зо­браження цього образу здобули йому все­світню славу. Заслуга художника полягає у тому, що він зумів відобразити найтемніші відтінки почуттів в ідеї материнства, по­єднавши ліричність і глибоку емоційність з монументальною величчю. Це видно у всіх його картинах із зображенням Мадонни, по­чинаючи з юної і сором'язливої "Мадонни Конестабіле", у "Мадонни в зелені", "Ма­донни з щигликом", "Мадонни Грандука", "Мадонни в кріслах" і особливо у вершині рафаелівського духу і майстерності - в "Сикстинській Мадон­ні". Без сумніву, це був шлях подолання простодушного тлума­чення безтурботного і світлого материнського кохання до обра­зу, наповненого високою духовністю і трагізмом, побудованого на досконалому гармонійному ритмі: ♦пластичному, ♦колоритичному, ♦лінійному. Але це був також шлях послідовної ідеалі­зації. Проте в "Сикстинській Мадонні" це ідеалізуюче начало відходить на другий план і поступається місцем трагічному відчуттю, яке випромінюється з цієї ідеально прекрасної молодої жінки з немовлям - Богом на руках, якого вона віддає на споку­тування людських гріхів. Погляд Мадонни спрямований повз гля­дача, сповнений скорботного провіщення трагічної долі сина (пог­ляд якого теж не по-дитячому серйозний).

"Сикстинська Мадонна" - один з найбільш досконалих творів Рафаеля і в образній мові композиції: постать Марії з немовлям, чітко вимальовується на тлі неба, поєднана загальним ритмом рухів з постатями св. Варвари і Сикста IV, жести яких звернені в напрямку Мадонни, як і погляди двох янголів у нижній частині композиції. Постаті їх об'єднані загальним золотим колоритом, яке ніби символізує боже світло. Але головне - це тип обличчя Мадонни, у якому втілений синтез ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу, що був дуже характерним для світогля­ду Високого Відродження.

Рафаель виконував роботи різноманітних жанрів. На замовлен­ня папи Юлія //він у 1509 р. виконує розписи особистих папських кімнат (станц) у Ватиканському палаці. В станці делла Сеньятура (кімнаті підписів, печаток) він написав чотири фрески-алегорії основних сфер духовної діяльності людини: ♦філософії, ♦поезії, ♦богослов'я і ♦юриспруденції. Рафаель виконав ці теми у вигляді багатофігурних композицій, що представляли іноді справжні групові портрети, характерні як своєю індивідуальні­стю, так і типовістю. Саме у цих портретах Рафаель втілив гу­маністичний ідеал прекрасної інтелектуальної людини, за уявлен­ням Ренесанса. Офіційна програма розпису станц делла Сеньятура стала відображенням ідеї примирення християнської релігії з античною культурою. Художня реалізація цієї програми Рафаелем - сином свого часу — вилилась у перемогу світського начала над церковним.

У фресці "Афінська школа", уособлюючи філософію, Рафаель представив Платона і Аристотеля в оточенні філософів і вче­них різних періодів історії, їх жести (один вказує на небо, інший – на землю) характеризують відмінність і статність їх вчень. Пра­воруч, в образі Евкліда, Рафаель зобразив свого великого сучас­ника, архітектора Браманте; далі представлені знамениті аст­рономи і математики; біля самого краю правої групи художник намалював себе. На ступенях сходинок він намалював заснов­ника школи циніків Діогена, в лівій групі - Сократа, Піфагора, на передньому плані, в стані глибоких роздумах, Геракліта Ефеського. На думку деяких дослідників, величний і прекрасний образ Платона був навіяний неабиякою зовнішністю Леонардо, а в Геракліті Рафаель відобразив Мікеланджело. Проте, незва­жаючи на виразність зображених Рафаелем індивідуальностей, головним у розписі залишається атмосфера високої духовності, відчуття сили і могутності людського духу і розуму.

Рафаель був також видатним портретистом своєї епохи. Він створив такий вид зображення, в якому індивідуальне знаходиться у тісній єдності з типовим, де, окрім відповідних окремих рис, виступає образ людини епохи, а це дає можливість побачити у портретах Рафаеля історичні портрети-типи {"Папа Юлій II", "Лев X", друг художника письменник Костільоне, прекрасна "Донна Велата" та ін.). У його портретних зображеннях, як пра­вило, переважає внутрішня зрівноваженість і гармонія. Рафаель помер у 1520 р., передчасна смерть була неочікуваною для су­часників. Прах його похований в Пантеоні.

Третій видатний майстер Високо­го Відродження - Мікеланджело (1475- 1564 рр.).Повне ім'я - Мікеланьоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буаноротто Симоні. Скульптор, ар­хітектор, живописець і поет. Набага­то пережив Леонардо і Рафаеля. Пер­ша половина його творчості припа­дає на період розквіту мистецтва Ви­сокого Ренесансу, а друга – на роки феодально-католицької реакції. Із блискучої плеяди художників Високо­го Ренесансу, Мікеланджело пере­вершив усіх наповненістю образів ♦передовими ідеями, ♦громадянсь­ким пафосом, ♦чутливістю до змін суспільного настрою. Звідси і творче втілення руйнації ренесансних ідей.

Скульптура. Найбільш повно талант Мікеланджело розкрився в скульптурі. Починаючи з першої своєї роботи "Вакх", у якій він зображує античного Бога вина оголеним юнаком, оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікеланджело голов­ним і, по суті, єдиним предметом мистецтва.

Одна із ранніх робіт Мікеланджело - статуя Давида, заввиш­ки понад п'ять метрів, яку він створив для своєї рідної Флоренції, бо саме Давид захищав свій народ і справедливо ним правив. Ус­тановка цієї статуї перед будинком уряду Флоренції мала особливе політичне значення. У цей час, на само­му початку XVI ст., Флорентійська республ­іка, прогнавши своїх внутрішніх тиранів, була сповнена рішучості боротися як з внутрішні­ми, так і з зовнішніми ворогами. Хотіли віри­ти, що маленька Флоренція може перемогти, як колись юний мирний пастух Давид перемії велетня Голіафа.

Дві головних скульптурних задумки про­ходять майже через всю біографію Мікелан­джело: гробниця папи Юлія II і гробниця Ме дичі. Не менш грандіозним і, на щастя, за­вершеним задумом був розпис стелі Сик-стинської капели при Ватіканському храмі.

Над розписом плафона Сикстинської капели Мікеланджело пра­цював один, з 1508 по 1512 р., розписавши площу 600 м² (48 х ІЗ м) на висоті 18 метрів.

Центральну частину стелі Мікеланджело присвятив сценам священної історії, починаючи від створення світу. Під живопис­ним карнизом він написав пророків і сівіл, в люнетах (арках над вікнами) зобразив епізоди із Біблії і предків Хриапа як простих людей, зайнятих буденними справами. Основна ідея розпису Сик стинської капели - апофеоз творчої могутньості людини, про­славлення її тілесної і духовної краси.

Поетичній творчості Мікеланджело властива любов до люди­ни, віра в її красу і велич. Він оспівував кохання, звертався до тем гіркого розчарування і самотності художника - гуманіста у світі, де царює насилля. Найбільш улюбленими поетичними фор­мами Мікеланджело були мадригал і сонет.

Живописець, скульптор, поет, Мікеланджело був також і гені­альним архітектором. Ним виконані парадні сходи флорентійської бібліотеки Лоуренціани, оформлена площа Капітолія у Римі, відновлені ворота Піа (РоПа Ріа), з 1564 р. він працює над собо­ром Св. Петра, розпочатим ще Браманте. Мікеланджело нале­жить малюнок і креслення купола, який був завершений вже після смерті майстра і до сих пір є однією із домінант у панорамі міста.

Мікеланджело помер у Римі у віці 89 років. Тіло його було ви­везене вночі у Флоренцію і поховане в церкві Санта Кроче. Істо­ричне значення мистецтва Мікеланджело, його вплив на сучас­ників і на наступні епохи важко переоцінити. Деякі дослідники трактують його як першого художника і архітектора бароко. Але найбільше він цікавий нам як носій великих реалістичних тра­дицій Ренесансу.